Духівник, який став музикантом, щоб через зрозумілу всім мову співу та мелодійних переливів нести світ української культури в світ. Саме завдяки музиці він знов підняв горде ім’я Кошиців, яке за деякими припущеннями йде від самого Гедиміна, щоб покласти на вівтар відродження української нації, змушуючи жевріти вогник свідомості та любові до Батьківщини попри окупацію рідної землі одвічним ворогом з мокшанських багнюк. Олександр Кошиць — українець, композитор, диригент, оренжувальник.
Як молодший представник молодшої гілки роду Кошиців за прадавніми європейським шляхетними традиціями хлопчина мав би йти шляхом свого батька, згодом очоливши парафію в якомусь невеличкому селищі чи навіть містечку, що ще на початку ХХ століття гарантувало і гарний теплий дах над головою, і щедрий стіл, і не обтяжливе життя. Життя Олександра котилось по накатаній колії: єпархіальна бурса в Богуславі, Київська духовна семінарія…
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Він той, завдяки кому на світ народилася українська сучасна популярна музика, наслідком чого в тому числі можна вважати відродження української національної свідомості і культури загалом після десятиліть забуття. Тим більш вагоме значення внеску Володимира Івасюка, що підняти хвилю патріотизму та цікавості до національної культури він зміг в умовах московської радянської окупації зразка 1970-х, але саме за це він і заплатив найвищу ціну — своє ЖИТТЯ.
Народженням в повоєнному 1949-ому в буковино-запорізькій вчительській сім’ї Михайла та Софії Івасюків йому сама доля подарувала унікальний шанс увібрати в себе ще малечою всю строкато-прекрасну та чарівно-барвисту українську культу у всьому багатстві різномаїття її відтінків від сходу до заходу. Адже і батько, письменник, літературознавець, фольклорист, і турбота матінки оточили маленького Володимирка тим прекрасним світом українства, який один раз полонивши душу, не відпускає її до самого кінця.
Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Мабуть доля майбутнього засновника Львівської диригентської школи визначилася рівно в той момент, коли з радісною звісткою про появу немовляти на світ до ложи Львівської опери вбіг його батько, Філарет Колесса, а присутній тут один з його друзів, видатний український музикальний діяч, Микола Лисенко, напівжартома запропонував назвати малюка на свою честь. Разом з іменем автора всесвітньо відомої «Молитви за Україну» Микола Колесса отримав поцілунок муз та благословіння на неординарний шлях, в якому життя і творчість так щільно переплелись, що одне не могло існувати без іншого.
Ну ким ще міг вирости хлопчик, народжений в натхненій музичній сім’ї, де батько видатний український музико- та літературознавець і матінка, яка активно підтримувала свого чоловіка у всіх його починаннях та завсідниця музикально-співочого товариства «Боян». Безсумнівна наявність вродженого таланту, і вже в сім рочків за сприяння тієї самої співочо-хорової спілки він стає учнем в Вищого музичного інституту імені його творчого хрещеного батька, Миколи Лисенка.
Його марш — гімн української свободи, який звучав крізь сім десятиліть радянського тоталітарного мороку і зараз надихає силою піднесення серця тих, хто б’ється з московською ордою на фронтах російсько-української війни. Автор назвав свій шедевр «Запорізьким», як місце колиски вільної української души, хоч сам народився на Полтавщині, виріс і все життя прожив на Сумщині, а помер — в Криму. Євген Адамцевич — спадкоємець славетних кобзарських традицій.
Вже в два рочки хлопчина зазнав першого удару долі, яких в його житті буде чимало — в наслідок вітряної віспи малюк назавжди втратив зір, але завдяки міцній підтримки своїх батьків, творчих особистостей (мати — театралка, батько натхненний співець-любитель українських пісень), не загубився у мінливому вирії життя, викоханий в атмосфері домашній теплоти українських традицій. В одинадцять – столична школа для дітей з вадами зору, в якій Євгену доведеться навчатися зовсім трохи, адже Перша світова 1914 — 1918 років поламала світобуття всієї країни, сім’я Адамцевичів разом із сином з полтавських Солониць опинилась в сумських Ромнах.
Він народився в бурхливо прогресуючому Харкові на зламі епох в 1895 році, коли здавалося, що світ остаточно покінчив з війнами і став на шлях прогресу і творення. Щасливе дитинство на одній з тихих вуличок в самому серці старого міста, де його матуся мала репутацію однієї із найкращих капелюшних майстринь, що створило благодатний грунт для розвитку багатогранних талантів юного обдарування, яке почало писати музику у вісім років. Йосип Шиллінгер.
Надходження в столичну консерваторію було справою вирішеною при таких безсумнівних музичних талантах. Благо закінчити її по класу диригування та композиції йому вдалося в 1917-му, щоб встигнути повернутися до рідного Харкова до початку більшовицької бійні.