«Кулюні», як ніжно звали її батьки, поталанило з народженням в заможній та високоосвіченій родині Грушевських-Вояківських, адже вже в тридцять батько мав професорське звання, молодша за нього на три роки матуся теж мала не тільки закінчену лецеїстську освіту, а й досвід викладацької діяльності в Скальській школі. Плід кохання побачив світ в перший рік прогресивного ХХ століття, який обернувся для її народу на терновий шлях крові, горя та сліз з узбіччя історії вистланим мільйонами його жертв, в тому числі її обожнюваний татусь і вона сама. Єдина донька голови Української Центральної Ради, яка була не менш видатним науковцем-дослідником історії України, ніж той викапаною копією кого вона була, Катерина Грушевська. Але все те буде попереду, а поки…
Батьківський хутір в Криворівні на схилах чарівних Карпатах, кришталевий спів Черемошу, непередаваний місцевий колорит та затишні вечори в колі таких самих батьківських однодумців-прогресистів Федіра Вовка, Миколи Лисенка, Івана Крип’якевича, Миколи Леонтовича, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького… Власний шестиповерховий столичний прибутковий будинок Грушевських на Паньківський, мансарду якого орендував під майстерню Василь Кричевський… Подорожі Європою…
Пророк, аскет, філософ, містик, оратор і при цьому вчитель, богослов, поліглот, співець царської капели… хоча перше нерозривно пов’язане з другим, бо ж перш ніж відкидати якісь догмати мудра людина спочатку має гарно опанувати їхні джерела. Його вчення стали застольною біблією для поколінь-і-поколінь українських культурних еліт, адже їхня викришталізована сутність полягала в гармонійному симбіозі релегійно-стоїчно-платонівської системи, яка якнайкраще віддзеркалює ментальну сутність української нації. Не дарма ж Григорія Сковороду звуть українським Сократом.
Мабуть, батьківське козацьке коріння генетично передало хлопчині хист до навчання та любов до всього нового. Адже церковно-парафіяльна чотирирічка в рідних Чорнухах в його сім, яка для багатьох з його друзяк була вищим, часто так і неподоланим, ступенем освіти, а для Гицька – стала лише першим кроком довгої мандрівки шляхом освіти, пізнання та самовдосконалення. Йому було лише дванадцять, коли він в 1734-ому вперше переступив поріг своєї гуманітарної Києво-Могилянської альма-матер, з якою доля пов’яже на два десятиліття і куди він повертатиметься раз у раз по своїх мандрах аж до тицяти двох років.
У світанковому селі Белелуя, де туман ніжно стелиться поміж груш і лип, а недільні дзвони будять душу до молитви, у родині священника Івана Озаркевича 8 червня 1855 року народилася дівчинка з ясним, як перший промінь зорі, поглядом і високим чолом — Наталія. Її доля мала стати взірцем смирення, як того вимагали канони соціальних традицій та християнського духу. Але в цьому тендітному тілі жевріла не просто думка, горіла Ідея.
Може так сталося, бояк кров — не водиця: батько її був не лише добрим душпастирем, а й просвітителем, письменником, учасником театрального руху, а дід – видатним меценатом. Величезна родинна бібліотека, куди Наталя щодня забігала босоніж, була її храмом. Там вона вперше прочитала «Жана Крістьєна» Мілля і «Соціологію» Спенсера. Але першим учителем була… проста няня-селянка, котра співала пісень, учила дітей любити землю і слово. «Вона навчила мене вірити в правду», – згадувала Наталія багато років по тому.
У її біографії немає місця півтонам. Вона жила, мов на межі, горіла, як смолоскип, і залишила по собі слід, що не тьмяніє з жодним поворотом українських політичних вітрів. Олена Теліга — одна з найяскравіших постатей українського культурного та національного відродження XX століття, українка не чия доля стала втіленням незламності національного духу.
Вона, народжена Шовгеновою в родині інженера-гідротехніка в далекій північній столиці чужої, як показало життя, для неї країни зразка 1907 року. Дитинство Оленки минуло серед пітерських представників «срібного віку» (її хрещеною була така собі письменниця Зінаїда Гіппіус) в розбурханій Російській імперії на порозі її чергового падіння, вже рваної на шмаття внутрішніми революційними настоями та зовнішньою багатовекторною війною.
Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Не дивно, що в українську історію ім’я митця Олександра Корнійчука назавжди вписали не його літературні твори накшталт «Платона Кречета», «Богдана Хмельницького» та епопеї «Гибель ескадри» (хоча стосовно останньої – це доволі справедливо з урахуванням того, що ідея, сюжет та деталі останньої були ним поцуплені у Арнольда Кордюма і Вадима Охременка), а політичне пристосуванство з амплуа ярого пропагандиста диктатури пролетаріату та зіркова кар’єра в лавах комуністичної партії.
Народжений в сім’ї слюсаря депо станції Христинівка Одеської залізниці, однієї зарплатні якого в 1905-ому вистачало на утримання всієї сім’ї, він отримав непогану для того часу освіту: Дзендзелівська двокласна церковно-парафіяльна школа, Христинівська залізнична (з восьми років), Уманське двокласне училище, в яке поступив дванадцятирічним. Однак закінчити його хлопцеві не довелося – провчившись два роки, через смерть батька та події Визвольної війни він був змушений залишити навчальний заклад у 1919-му.
Його оповита чисельними лаврами від найпочеснішого «Батька української прози» до багатьох-багатьох з додаванням високошанованих «перший» чи «засновник» (Харківського професійного театру, журналу «Український Вісник», альманаху «Молодик»…) постать в історії української літератури є монументальною. І за всіх цих регалій, чинов та звань, за нею постає звичайна людська доля з її злетами та падіннями, радостями та печалями. Григорій Квітка-Основ’яненко, літератор, громадський діяч, українець.
Муза, мабуть, спочивала на колисці другого сина колезького радника з давнього козацького роду Квіток, але так і не змогла вберегли малечу від нерадивої няньки, яка зірвала малечі ячмінь на оці, в наслідок чого дитину не тільки обсипала «золотуха», а й на кілька років він втратив зір (з часом поновився). Це просто не могло не позначитися на характері Гриця — він «закрився», став вразливим і психологічно, і фізично, а єдиною відрадою стали книжки, які він буквально ковтав, та домашні театральні постанови.
Офіційний неук (адже не отримав навіть середньої освіти), який увійшов в історію української літератури, як видатний популяризатор козацької доби, мабуть то гени пращурів через покоління і віки у всю силу подали свій голос крові, щоб напередодні доленосних для України подій нагадати про її блискавичне військове минуле. Професійний залізничний інспектор, талановитий майстер простого українського слова, історик за покликанням, а не професією – Адріан Кащенко.
Наймолодшенький з п’яти синів нащадка давнього роду запорожців Кащенків часів розквіту Січи, народжений в родовому Веселому на Дніпровщині часи історичного затишшя перед бурею Адріян змалку у всьому наслідував найбличого за віком, старшого Миколу, хоч дещо не дуже-то і виходило, як наприклад з освітою — брат мав купу наукових ступенів та звань (окрім іншого він був засновником Київського ботсаду), в той час як у молодшого з навчанням одразу не задалося — він навіть не подолав третій клас Катиринославської міської класичної гімназії.
Гримучий коктейль німецько-української крові, який подарував світові чимало неординарних особистостей, в особі Михайла Йогансена він став справжнім літературним вибухом, бояк мало знайдеться стільки багатобічних авторів, творчість яких в різних жанрах була б настільки успною. Він український поет і прозаїк, гуморист та лірик, філософ та прагматик з чисельними роботами сценариста, перекладача, літературного критика. Його історія як дві краплі води збігається з сотнями і сотнями, які разом складають орну ріку «Розстріляним відродженням».
Далеке німецьке остзейське походження діда по батькові, але козацького родоводу рідної матусі Ганни Федіровни з Крамаревських виявилося цілком достатньо, щоб все життя молодший Йогансен вважав себе українцем. Дитинство у вчительській сім’ї, Третя чоловіча гімназія, Харківський університет.
Красномовство та літературний талант, вони або даровані від природи, або ні. І нічого з цім не попишеш. Ось тільки, людина, на те і наділена розумом та душею, щоб самій вирішувати во благо використовувати свій дар, обравши складний і важкий шлях правди попри все, чи служити злу в його земному матеріальному втіленні. Другий шлях завжди на перший погляд значно простіше та вигідніше, і Андрій Бабюк, більш знаний під літературним псевдонімом Мирослав Ірчан, обрав саме його.
Народження в буковинській Коломиї австро-угорського зразка 1896-ого, закінчення Львівської духовній семінарії, військова служба в хорунжому званні в лавах Січових Стрільців, редакторство газети «Стрілець» і… в лютому 1920-ого зрада України та перехід на бік московських окупантів з їхніми червоними прапорами.