Його оповита чисельними лаврами від найпочеснішого «Батька української прози» до багатьох-багатьох з додаванням високошанованих «перший» чи «засновник» (Харківського професійного театру, журналу «Український Вісник», альманаху «Молодик»…) постать в історії української літератури є монументальною. І за всіх цих регалій, чинов та звань, за нею постає звичайна людська доля з її злетами та падіннями, радостями та печалями. Григорій Квітка-Основ’яненко, літератор, громадський діяч, українець.
Муза, мабуть, спочивала на колисці другого сина колезького радника з давнього козацького роду Квіток, але так і не змогла вберегли малечу від нерадивої няньки, яка зірвала малечі ячмінь на оці, в наслідок чого дитину не тільки обсипала «золотуха», а й на кілька років він втратив зір (з часом поновився). Це просто не могло не позначитися на характері Гриця — він «закрився», став вразливим і психологічно, і фізично, а єдиною відрадою стали книжки, які він буквально ковтав, та домашні театральні постанови.
Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
Освічена сім’я українських, відомих з часів Хмельницького, дипломатів та юристів Дрогоманових хоч і не нажила великих статків, але чесною працею заробила собі добре ім’я. Батьки не тільки виховували своїх дітей в затишку домашнього острівця демократії української культури, а й активно допомагали «усіляким людям козацького роду». Парость була гідна свого коріння — всі як на підбір увійшли в аннали сучасної української історії, але постать Ольги, як однієї з найпрогресивніших та успішніших панянок свого часу, заслуговує окремої уваги, адже реалізувати повною мірою стільки різноманітних власних талантів вдавалося в патріархальному суспільстві навіть небагатьом чоловікам.
Доля подарувала їй затишне дитинство садиби на мальовничому березі Псьолу серед люблячої родини, книжок та мелодійного матінчиного співу, коханого і кохаючого чоловіка, який підтримував її у всіх починаннях все своє життя, талановито-обдарованих діточок. Можливо не будь всього цього, життя цієї неординарної жінки так і залишилося би затертою пересічністю, а не повноправно стояло в національній історії поруч з духовними батьками-засновниками сучасної України.
Борець за єдину Україну, народжений в темні часи, щоб світлом свого пера осяяти майбутнє своєї багатостраждальної батьківщини і назавжди впасти нескореним від двох куль пістолета Макарова московських орків зі сходу (бо людьми їх проста не можна назвати) на самому початку великої битви світу з темрявою. Ізюмський літератор, Володимир Вакуленко.
Мальовничі краєвиди Ізюмщини з їхніми високими пагорбами, лісовою гущавиною та химерними вигинами блакитної стрічки Сіверського Донця вже з малих років надихали поціловану музами душу вразливого хлопчини на перші проби мистецького пера, хоч на дворі правив бал суцільний морок радянської окупації, в якому навряд чи було місце вільному польоту фантазії.
Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Міжвоєнна франківська Ворохта, знана як один з наймальовничіших карпатських курортів, за Версальським мирним договором опинилася під владою Польської республіки. Щасливе дитинство серед чарівної краси оксамиту смерек та кришталю гірських річок. Онуфрію Цабанюку пощастило народитися (28 травня 1924 року) та вирости в мирний час.
А потім почався жах найкривавішої в новітній історії Другої світової: радянська окупація 1939-ого, німецька – два роки потому, вивезення на примусові роботи під Штуттгартом, український переселенський табір в Авгсбурзі… – там для нього закінчилася війна, але для України вона продовжилася другою радянською окупацією. Саме тому молодик вирішив не повертатися до рідної Ворохти, його шлях лежав на захід якомога далі від червоного скаженого люмпену.
Звичайна міщанська сім’я середнього достатку на Київщині останньої чверті XIX століття – працюючий на цукроварні батько Макар Дмитрович (бухгалтер, згодом керівник підприємства), мати Тетяна Федірівна з церковної сім’ї… подальша доля хлопця мала бути розпланована на на багато років вперед: освіта (найкраща, яку зможуть дозволити собі батьки), робота на якомусь підприємстві, союз з гідною дівчиною з гарної сім’ї, дім, діти.
Але доля вирішила за Левка Мацієвича, подарувавши незламну українську волю, не дарма ж в його жилах текла кров великомученика Арсенія Мацієвича – ще студентом Харківського політеху він при тотальній примусовій русифікації окупованої Москвою Слобожанської України перейшов на українську у спілкуванні, та ще й вступив до лав українського гуртка «Студентська громада».
Надзвичайно талановитий і працьовитий Іван Франко стоїть окремою особистістю серед родючого поля української літератури. Хоча для ковальського сина цього виявилося недостатньо для забезпечення достойного життя собі та своїй родині при знанні чотирнадцяти мов до двох докторських академічних ступенях (Віденського та Харківського університетів). Може це сталося через незручність Івана Франка для керівництва та його звичку казати правду в обличчя, чи занадто інтелектуальність як для пересічних, а може – надмірну патріотичність особистісті (саме він вів в світ української богеми моду на вишиванку).
Геній, який ніколи не опускав руки (хвороби, смерть улюбленого сина, нестача грошей), не нехтував роботою (недарма ж його прозвали «титан праці»), не лишався байдужим до соціальних проблем українського суспільства (участь в Просвіті, видання цілої низки журналів та газет, написання статей у відповідь на гострі питання). Не дивно, що він декілька зверхньо дивився на оточуючий світ через критичну призму своїх знань та життєвого досвіду.
В його жилах текла кров польських королів отримана від матерії, доньки Августа II Сильного і його фаворитки, відомої європейської авантюристкою Анни Констанції фон Брокдорф (відома як графиня Козель), Фридерики Олександри в заміжжі Мощинської. Батька ж свого майбутній творець Фрідріхівкі не знав – коронний казначей Ян-Кант герба «Наленч» помер ще до появи на світ свого другого сина.
Народжений у Дрездені (там де взимку 1704 в місцевому палаці відбулася знакова зустріч його діда-правителя Саксонської землі із бабусею – першою красунею Європи, дружиною його міністра барона фон Хольма) Фрідріх Йозеф на довгі рози разом із старшим за нього на сім років братом, Августом Фредеріком Константієм, стане втіхою вдової матері — старший у вісімнадцять спроектував “тернопільську Катедру”:/uk/1159/dominikanskii-kostel-i-monastir-ternopolya, а молодший Мощинський виявив неабиякі здібності до наук, опанував кілька мов, грав на музичних інструментах та завоював славу одного з перших танцюристів при Саксонському дворі.