У тихому селі Довжанка, що гніздиться на правому березі однойменної річки за десять кілометрів від Тернополя, де вечірній вітер колише гілля яблунь, а церковні дзвони кличуть до всесвітнього умиротворення, народився передостанній син у родині Адама-Данила — Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. І сталася така знаменна подія в середині XIX століття, коли Галичина, як тодішня частина Австро-Угорської імперії, ще дихала старими традиціями, але в повітрі вже витав легкий бриз прийдешнього шторму фундаментальних світових соціально-економічних змін.
У 1860 році юний Атанас закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і прийняв душпастирський сан. Напевно, це було покликання… адже вже через п’ять років під його опіку було довірено цілу парафію церкви Святого Іоанна Богослова в Довжанці Теребовельського повіту. Село, де він правив, було хоч і не дуже великим, але з тими особливими галицькими мальовничими краєвидами, що причаровують душу назавжди. Ще за два роки отець Атанасій перебрався до Садків неподалік Заліщик, де продовжив своє душпастирське служіння. Там, у тіні церковного саду, він не лише молився за парафіян, а й ніс у їхні хати слово просвіти, надію та віру.
Звичайна сільська дитина Житомирщини з надзвичайною долею, яка вписала ім’я брусилівського хлопчика золотими літерами в аннали національної історії, а його книжки перетворила на настільних енциклопедій всіх дослідників культури та традицій українського народу. Митрополит Іларіон, знаний світові, як надзвичайно різнобічно обдарований український політик, історик, філолог, релігійник, літератор.. Іван Огієнко.
Народжений в Брусилові зразка 1882 року шостою дитиною селянської родини, без безбатченком з двох років… старанності, наполегливості та природного хисту Іванкові вистачило не тільки закінчити після місцевої чотирирічки фельдшерські курси, а й сили волі, щоб в двадцять один рік продовжити освіту в столичному університеті святого Володимира, склавши іспити в Острозькій гімназії. При чому він не просто отримав вишу освіту, встигаючи відвідувати знамениті «Семінарії» Перетца, а й професорський ступень з викладання історії української культури в своїй альма-матер.
Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
Він увійшов в український літописи тим, чиє прізвище стало синонімом справжнього українця, передавши через свою кров нащадкам таку непохитну громадянську націоналістичну позицію густо замішану на любові до рідної землі та прагненні свободи, що не ламається попри переслідування, ненависть, тортури та смерть, коли жовто-блакитний прапор перетворює на червоно-чорний. Андрій Бандера — громадський, політичний, церковний діяч України з сім’єю-легендою та прізвищем, яке знає весь світ.
Ну ким ще могли вирости діти батька, весь сенс існування якого зосередився в духовній боротьбі за волю України з окупаційними владами всіх країн, всіх часів, всіх мастей та натхнення на опір інших? Адже його власний шлях воїтеля почався ще на богословському Львівського університету, під час навчання на якому уродженець галицького Стию вступив до лав Української національно-демократичної партії з її проповідуванням автономії для українських Буковини і Галичини (до початку Першої світової війни ще знаходилися в австро-угорському підданстві), а також підтримки українського визвольного руху на окупованих Московією землях.
Перший свій строк ув’язнення він, дев’ятнадцятирічний виходець з франківського села Химчин, отримав за членство в лавах Організації українських націоналістів з характеристикою «націоналіст-церковник» від окупаційного військового трибуналу НКВС в 1944-ому, пізніше московські окупанти «милостиво» зменшили двадцятирічний термін ув’язнення на половину з перебуванням в Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Його батькові і малолітньому братові не так пощастило – перший помер страшною голодною смертю на сибірському засланні, другий – був просто застрелений радянськими карателями. Замість зламати, це лише загартувало віру та дух опору Василя Романюка.
Свій прорахунок ради усвідомили майже одразу, тому вже за два роки від початку першого терміну, йому виносять другий вирок – «антирадянська агітація та пропаганда» із засланням в Магадан, в суворих умовах крайньої півночі в 1959-ому народився його єдиний син Тарас.
Хто б міг подумати що з вісьмох дітей великої львівської родини Якова Пукаса та Ксені Гордашевської саме активна і життєрадісна Михайліна стане на шлях смиренного служіння Богу. Мабуть це доброта душі, яка на восьмий свій земний день прийняла небесну благодать разом з хрещенням в місцевій церкві Петра і Павла, так давалася в ознаки – недарма ж кажуть: «людина або з дитинства, або ніколи».
Правда до початку справжнього служіння пройдуть роки і роки, протягом яких вона пліч-о-пліч із своєю сестрою Анною у вільний від школи та допомоги матері по господарських клопотах та нагляду за молодшими грала в черниць, читала житіє святих, молилася, співала в церковному хорі львівського монастиря святого Онуфрія…
Великий дар чи важке покарання, цілительство – кожний його власник вирішує сам, що воно для нього особисто. Хтось приймає його як неминуче зло і просто ігнорує, інші – все життя намагаються його позбутися, шукаючи порятунку в звичайних речах, а для когось цей подарунок долі стає сенсом життя, який надихає творити добро з християнського милосердя в ім’я найвищої мети…
Він народився в невеличкому селищі Мала Іловиця, що на Тернопільщині і хрещений ім’ям Яків (Головатюк). Звичайна побожна багатодітна сім’я. Навчання у батька лікарській справі та вмінню багато старанно працювати, призов до лав російської армії в шістнадцять – так почалось його доросле життя. А через два роки Московія знов втягла українські землі в війну, і він вісімнадцятирічний перетворився на фельдшера, в якості якого, мабуть і закінчив би Першу світову якби не поранення і австрійський полон.
Що спонукало його, одного із найбагатших людей свого часу, проміняти блиск вищого світу та шик королівських палаців на аскетичність божого служіння, та ще за греко-католицьким обрядом при вихованні в сім’ї римських вірян, хоч і українського роду. При величезних статках, які дорівнювали більше шестисот мільйонів крон (в перерахунку на нинішні кошти – біля 1,8млд. доларів), плюс здобутий власними зусиллями науковий ступень доктора права, перед ногами Романа Шептицького (ім’я від народження) лежав весь світ.
Але приватна сімейна аудієнція у папи Льва XIII назавжди змінила його життя, і дитяча набожна завзятість, про яку згадувала його матінка, графиня Софії Фредро, взяла верхи над усіма спокусами розкішного життя – він просив для себе у римського Владики можливість приєднатися до братів-василіян. Це рішення роками виплекалося десь глибоко в душі щоденними молитвами такими прекрасно-щирими, що до них приєднувалися всі навкруги, щоденними роздумами та читанням святих писань, візитами до Хирівської колегії єзуїтів та Добромильського кляштору. Саме останній став колискою новонародженого брата во хресті Андрія, коли він склав чернечі обітниці 13 вересня 1888 року.
Його родове коріння уходило на багато століть углиб українського православ’я, коли Волинь була княжою і ні про яке католицтво на цій землі мови ще не йшло. При цьому шляхетна та заможна сім’я Братковських навіть в умовах полькою окупації міцно трималася своєї релігії, при цьому якимось дивом примудрившись не втратити своєї ваги в соціально-політичних реаліях католицької країни.
Звичайно вірний спадкоємець сімейних цінностей, Данила Братковський, продовжив в тісній зв’язці з Луцьким православним братством нерівну боротьбу за релігійне рівноправ’я на споконвічних українських землях. Віра його була настільки сильною, що не дивлячись на посилений окатоличення Волині в кінці XVII століття (позбавлення права вступу до цехів, займання посад в магістраті, накладення податкового тягаря на храми і громади), йому разом з групою однодумців вистачило сміливості вимагати від польського Сейму 1699 року свободи віросповідання для православних, але це отримало зворотний ефект – з’явилося кілька постанов, що підсилюють тиск на Грецьку віру.