В його житті було так багато легенд, карколомних подій, людей, країн, змін імен, прізвищ, дат народження, що за всім чим густим, ретельно виплетеним з вигадки та правди мереживом маже не можливо розгледіти справжню особистість того, хто став одним з прообразів легендарного, увічненого в чисельних кінострічках супергероя Джеймса Бонда, який раз у раз рятував цей світ від майже неминучої загибелі. В європейських літописах він знаний як Сідней Джордж Райлі.
За українською версією історії він був народжений імовірно 24 березня 1873 року Соломоном в Одесі, хоча існує імовірність, що батьки його кликали Зігмундом, Георгієм чи Шломом, та й крівними батьками вони йому фактично не були. Причини проживання хлопця в сім’ї двоюрідного брата справжнього батька, Герша та Софії Розенблюмів, при живому докторові Михайлові (за іншою версією – Маркові) Абрамовичі Розенблюмі, так до кінця і не з’ясовані. Імовірніше за все — то була данина суворим тогочасним умовностям, адже він був позашлюбною дитиною, хоч до дорослого віку про це і не підозрював. При цьому Бонч-Бруєвич також натякав на його ірландське походження, як плода забороненого кохання аристократки Поліни з капітаном англійського судна. Та й за право називатися його рідним містом з Перлиною Чорного моря сперечається також Херсон.
Життя сповнене пригод на межі фолу завдяки чисельним літературним шедеврам в сприйнятті більшості оповите стійким фльором романтики та омріяного відчуття гостроти відчуттів, на яке так скупа повсякденність. От тільки реальність — не кольорове кіно і не цікава книжка зі щасливим кінцем… все має ціну, і авантюристичне життя занадто часто стає всього лише розмінною монетою. Причому саме страшне, що разом з свідомо ризикуючим на кін ставляться життя і долі тих, кому просто не пощастило опинитися поруч. Так, набула широкої відомості завдяки книжці Івана Ольбрахта постать Миколи Шугая і досі викликає запеклі суперечки, бо для когось він — народний месник та Робін Гуд українського розливу, а для когось — простий розбійник.
Маленьке, загублене десь серед карпатських гір під Мукачеве село Колочава зразка самого кінця ХІХ століття і не підозрювало, що коли в сім’ї Сюгаїв народився первісток хрещений Миколою – то з’явилася на світ легенда, яка прославить його ім’я в віках. Ріс хлопчина в сім’ї не єдиною дитиною і не сильно відрізнявся від своїх братів та однолітків.
Просолений вітрами безкраїх донецьких степів його образ століттями приходив до московитів в нічних жахах тінню неминучості загибелі їхнього роду, ототожнюючи все те, що нащадки людожерів-андрофагів з залісських багнюк змішані з східними варварами ніколи так і не змогли збагнути до кінця: любов до своєї країни, самопожертву та життя під гаслом «воля або смерть», закарбованому на українському тисячолітньому гербі.
Доля від самого початку розставила пріоритети для молодшого сина Опанаса Булавіна – адже батько Кіндрата за півтора десятки років сумлінної служби царям так і не отримав навіть клаптика землі, хоч вів своє походження від панів. І хоча хлопчина народився через десятиліття після того, як луна визвольної війни 1648 — 1657 років затихла в далечині, висновки з досвіду власної сім’ї та недавніх подій української історії як істинний слобожанин проніс крізь все своє життя з глибоким відчуттям своєї національної приналежності, громадянського обов’язку та люті на московських ворогів.
Її щастям і прокляттям стали королівське (хоч і напів-офіційне) походження та величезні статки, які перетворили життя на справжнє пекло в боротьбі між трьома опікунами. І ті, хто мали мали захищати та оберігати (мати та два дядьки) зробили долю дівчини розмінною монетою в гонитві за реалізацією своїх меркантильно-політичних амбіцій. Альжбета, Єлізавета, а українською Гальшка Острозька, або Чорна княгиня, як її нарекли в народі за траурне вбрання.
Довга черга трагічних подій в долі єдиної спадкоємиці надзаможного роду Острозьких-Косцелецьких почалася за три місяці до народження, коли красень та улюбленець польського двору її батько, Ілля Острозький, неочікувано помер, коли йому не були і тридцяти. Фатальним для його єдиної ще не народженої дитини став заповіт, яким опікунами призначалися спадкоємець польського престолу та його мати Бона Сфорца.
Вона прийшла в цей світ, щоб володарювати та підкоряти чоловічі серця, адже лише за правом народження у впливовій родини угорських аристократів вона мала все, що забажає серце, а від Небес отримала надзвичайну вроду та чарівність, які подарували їй надзвичайну владу. Кохана єдина донечка Андраша Баторі та полячки Анни Закреської, прекрасна Софія, з дитинства була оточена розкішшю палацевих залів.
Домашня освіта з уроками релігії, читання, письма, домогосподарювання… і вже підлітком шляхетна чарівна красуня з величезними очима зводила з розуму всіх осіб чоловічої статі від малого до старого. Звичайно, що дівоче серце не довго залишалося незайманим, адже в числі її палких прихильників окремою постаттю виділявся Дьордь ІІ Ракоці, син надвпливової та надзаможної родини трансільванських князів Ракоці.
Чорноброва струнка красуня з довгою косою, від одного погляду чорних, як українська ніч, очей якої чоловіче серце на мить завмирало, а потім шалено пришвидшувало свій біг, руки німіли руки і в голові паморочилося… Звичайно, як королівський шлейф, за такою панною все життя прямують легенди, чутки, перекази, адже така постать не може залишитися не поміченою серед сірої буденності.
Він був нащадком старовинного німецького роду Корфів, баронетом, ще дід якого придбав у опального магната Яловіцького розкішний маєток в Синиці з дивовижним парком на берегах підковоподібного ставу, черкаський рай на землі. Звичайно при чималих статках та привілейованому положенні в суспільстві батьки вже призначили Юрію вигідну матримоніальну партію з петербурзьких аристократок на видані.
Сучасний світ, можливо був би геть іншим, якщо б не милосердя одного українця: Великобританію б не очолив той, хто першим в Європі достойно прийняв бій проти могутнього ворога, і Друга світова закінчилась би з іншими результатами. Син наймита, доброволець Бурської війни, мандрівник, письменник-самоучка, радянський політв’язень … хто б міг подумати, що він, син звичайного теслі з полтавського села, назавжди впише золотими літерами своє ім’я, хоч і опосередковано, в світову і українську історію. Юрко Будяк.
Він був занадто малий, коли помер його батько-тесля, щоб перейняти його професію та досвід (хлопчику ледь виповнилося п’ять рочків). Тому свій шлях в житті Юркові довелося шукати самостійно: Катеринослав, Крим, Кавказ… де хлопчина брався за будь-яку оплачувану роботу від чабанства до аптекарства.
Він народився серед безлюдних безплідних сахалінських просторів в сім’ї каторжан, засланих за непокору московсько-царському режиму – мати-пермчанка, Марія Семенівна Ощепкова, засуджена на вісімнадцять років за втечу з виправно-трудових робіт, батько, Сергій Захарович Плисак, тесля з Київщини. Дикі умови проживання та важка праця зробили свою чорну справу – в дванадцять Василь залишився круглим сиротою (батьки померли з різницею в два роки); опіку над хлопцем отримав дядько по батькові, Омельян Євдокимович Владико, теж каторжанин з Київщини.
В 1905-ому доля нарешті посміхнулася невдасі – за Портсмутським мирним договором Сахалін відійшов до Японії. Тому після двох класів Олександрівського училища за кошти від здачи в оренду батьківського спадку він отримав змогу навчатися в токійській духовній семінарії. Саме там Василь вперше стикнувся з японськими бойовими мистецтвами, адже до в навчального курсу входили основи дзюдо.
Доля, яка подарувала їй щастя народитися в дружній заможній сім’ї судді Луцького окружного суду, дуже рано змусила дівчинку вивчити урок життєвої боротьби від своєї матусі, яка після смерті її батька, Івана Степановича Десницького, з дев’ятьма дітьми на руках (з них п’ятеро прийманих від першого шлюбу чоловіка, а наймолодшій, Катерині, тоді ледь виповнилося два) показала приклад гідного життя – Марія Михайлівна продала всі свої волинські маєтки, щоб вистачило на переїзд до Києва, оплату гарної столичної освіти для дітей та безбідне життя.
Всіх дітей Мария Десницька прилаштувала в кращі київські навчальні заклади: старші навчалися в Київському університеті, молодші – гімназії, а Катерина в дванадцять вступила до Фундуклеївської жіночої. Ось тільки коли дівчині було лише шістнадцять, її мати теж померла. Довчившись, вона поїхала до Петербургу до брата Івана, а жила – у хрещеної матері, Надії Дмитрової.
Перші три десятиліття її життя більше нагадують карколомний пригодницький роман, а ніж історію життя української шляхетної панянки, яка з’явилася на світ 3 березня 1888 року у щасливому шлюбі графині Марії-Клари зі старовинного іспанського роду де Кастро Ласерда Медінаселі та польського графа Анджея Єжи україно-польського роду Дуніних-Борковських (причому про останнє коріння він намагався забути, наголошуючи на приналежності саме до української аристократії).
Можливо, якщо б мати Кармен-Альфонси-Фернанди-Естрельи-Наталени (як хрестили малечу) не померла при пологах, її життя склалося геть по іншому… А так, після поховання дружини в Іспанії батько повернувся на батьківщину до свого родового тернопільського маєтку у Великих Бірках, щоб залишити немовля на руках своєї матері, Теофіли Борковської, а самому вирушити на археологічні розкопки спочатку до Африки, потім – Цейлону.