Бунтівним характером він вдався в свого батька, який змінив священницьку шлях багатьох поколінь своїх пращурів на просвітницьку кар’єру. Гени по материнській лінії теж були з церковників, тому дивно — звідки у Євгена Коновальця був такий потяг до військової справи та настільки тверда активна войовничо-громадянська націоналістична позиція.
Три класи народної школи під пильним батьківським наглядом в рідних Зашках (батько — директор, мати — викладачка гігієни, основ медицини та шиття), чотирирічка при учительській семінарії, Львівська духовня — це були лише сходинки до правничого факультету Львівського універу, де його палкий молодецький організаторський талант, адже йому було лише вісімнадцять, підживлений повним курсом історії України Михайла Грушевського, зміг розгорнутися у всю міць вже без штучних обмежень надмірно сімейного піклування.
Фактично його рід, хоч по батькові і розпочався з литовського шляхтича Сави Більського, але був більш українським, ніж багато інших, адже від самого початку існування Запорізької Січи його представники вірою і правдою служили українському народові, доводячи просту аксіому, «Не той українець, хто народився на цій землі, а хто своїм життям готовий її захищати!». Володимир був гідним спадкоємцем козацько-старшинської сім’ї Савчено-Більський, вписавши свої ім’я золотими літерами в аннали української історії першої половини ХХ століття, як український контр-адмірал.
Три століття славетних сімейних спадкових (мати теж походила з козацької родини Суліїв) військово-політичних традицій та добра українська генна пам’ять, яку не змогло стерти навіть століття під тотальною московською окупацією після знищення козацької вольниці царицею-самозванкою Катькою ІІ, привели двадцятидворічного парубка в 1888-ому до лав 112-ого Уральського піхотного полку. Проба пера виявилась вдалою, але разом з тим юнкерське училище, розквартирований в Польщі 22-ий Нижегородський піхотний, адміралтейство Північного флоту… були лише сходинками на шляху Володимира Олександровича до головної місії його долі.
Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Коли людина відмічена поцілунком Небес, це видно неозброєним оком – вона йде життям щедро даруючи світові промені своєї душі, нічого не вимагаючи навзаєм. Їхнє життя як спалах блискавки, що світлом прорізує темряву, зачаровує своєю красою – яскравий, стрімкий, всеосяжний, нестримний.
Львів зразка 1974 року, пересічна сім’я інженерів, поява другого сина… Хто б міг тоді серед сірості радянського буття, що під Різдво Бог послав на землю одного з янголів у людській подобі. Хоча спочатку у хлопчика, якого на честь діда назвали Василем, життя було як у багатьох інших радянських дітей – школа за кутом, звичайний двір. Але все змінив одного дня старший брат, який відвів його дев’ятирічного до місцевої хорової капели «Дударик», разом з якою за одинадцять років він об’їде півсвіту.
Він народився, щоб служити своїй батьківщині в межах обставин та часу, з урахуванням власного розуміння кращого для його Неньки. Ну а який шлях хлопцеві старовинного козацького роду ще було обрати, коли всі з діда-прадіда воювали за волю та незалежність України? Офіцер імперської армії, сотник Української народної республіки, голова повстанських військ Півдня… Никифор Григор’єв, якому випало жити в часи, коли легітимність будь-якої української влади була під сумнівом, тому на плечах того, хто взяв на себе відповідальність за людей лежав не легкий вибір відповідальності підтримку будь-якої владної сили…
Двокласна школа в херсонських Верблюжках, фельдмаршальська Миколаївська школа, звідки він двадцятирічним пішов добровольцем на московсько-японську війну 1904 – 1905 років, де здобув славу та дві вищі нагороди імперії («Георгії» 3 та 4 ступенів). Чугуївське військове училище, знов війна, на цей раз Перша світова, на яку він був мобілізований в чині прапорщика, а закінчив – штабс-капітаном… з падінням царського дому Романових в 1917-ому одразу ж перемкнувшись на створення власної армії Української народної республіки вже в підполковничому чині.
Доля, як наочний приклад демократичних засад існування українського суспільства до московської окупації, адже тільки за таких умов в XVII столітті кожен міг зайняти посаду відповідну його вмінням та здібностям. Цікаво, що козак Кость Гордієнко, про молоді роки якого інформація майже відсутня (за припущеннями Скальковського походив з українських волинських шляхтичів Гординських, за Яворницьким – полтовчанин з київо-могилянською освітою), з’являється на сторінках історії Війська Запорізького Низового в грудні 1703 року одразу в якості кошового отамана.
Головною метою діяльності на посаді для Костя став захист козацької вольниці та Гетьманщини від зазіхань московських окупантів. Причому підтримка останньої на чолі з Мазепою йшло всупереч його особистій ворожнечі з очільником, який після письма Гордієнка від імені запорожців з відмовою присягнути на вірність Петру І, написав заклик до московського царя-сатрапа силою приборкати запорожців.
Оповита мереживом таємниця улюбленця долі слава притягувала до себе пильну увагу оточуючих ще за його життя, адже що може бути магнетичніше для людського поголосу ніж датське коріння, величезний спадок і сирітське дитинство. Та до того ж, після двадцятирічного відсутності Юрій Дунін-Борковський з’явився на Січі нізвідки, щоб зробити стрімку кар’єру від сотника до чернігівського полковника в свої тридцять два і другої після Гетьмана людини, генерального обозного, ще через кілька років (навіть нетривалий час очолював державу як наказний гетьман). Ну як тут було не стати улюбленою фігурою для пліток сучасників?
А ще була велика меценатська робота, адже тільки на Чернігівщині його коштом були відреставровані Спасо-Преображенський собор, Воскресенський, Благовіщенський храми, П’ятницький та Єлецький монастирі, також дарована його щедрою рукою коштовне церковне начиння з іменним клеймом, частина якого збереглася і донині. Але саме своєю державницькою позицією він не абияк дратував московську владу, яка всіма силами та засобами намагалася окупувати України. Так чорними плітками та брехнею видатного громадсько-політичного діяча вихідці мокшанських багнюк перетворили в очах нащадків ледь не на вампіра.
Лютий садизм – то у московитів в крові. Витоки цього явища ховаються в їхньому рабському золотоординському минулому, яке їхні правителі від царів до нинішніх президентів марно намагаються приховати всіма доступними засобами. Саме тому підлість, боягузтво, злоба та агресія супроводжують цих азійських варварів невідступно всю історію. Вони не знають жалю та милосердя, вони ніколи не були і не стануть частиною цивілізованого світу, і цьому є чимало документальних свідчень.
Але мало хто з їхніх жертв зазнав більш жорстоких катувань та прийняв московські садистські витівки з більшою гідністю та мужністю ніж Іван Ґонта. Він, сотник надвірних козаків польського магната Ф. Потоцького, став одним з очільників повстання Правобережної України проти польсько-московського панування. Гайдамацький рух охопив кожен куточок країни, на боротьбу з окупантами повстали тисячі і тисячі, але режими країн-агресорів не збиралися випускати ласий шмат українських земель зі своїх стальних щелеп – Польша направила на приборкання повстання регімента Осипа Смаковського та субалтерна Яківа Комаровського, Московія – генерала Кречетникова, який вже знаходився під Бердичевом на облозі конфедератів.
Потрійний таємний агент і, можливо, один з кілерів для Гітлера, автор найскандальнішого українського роману першої половини ХХ століття чи великий мислитель, рятівник цілого народу або підступний зрадник, ворог чи герой… українська історія так і не винесла свій суровий вердикт стосовно таємничої постаті Віктора Петрова, знаного також під псевдонімами Домонтович, Бер, Веріґо.
Загадки в його житті почалися з початком дорослого життя, адже так і залишається відкритим питання: як єпископський син зміг вижити в найгострішу фазу атеїстичного терору червоних московитів початку 1920-х? Адже маючи такий родовід уродженець Дніпра (тоді ще Катеринослава) мав би бути страченим одним з перших, але не тільки вижив, а й плідно працював на літературній ниві та на керівних посадах Української академії наук.
Життя, як хвацько закручений шпигунський роман у кількох томах з нез’ясованим кінцем, яким він і вам бути – такий витвір буде вважати вінцем своєї кар’єри будь-який автор, хоч деякі критики і можуть виказати своє незадоволення нереалістичністю сюжету для першої половини ХХ століття. А починалася ця реальна історія у Львові на вулиці Потоцького, в родовому маєтку збіднілих шляхтичів з Нимирівщини гербу «Налеч». Можливо саме останній (біла хустка на червоному тлі, увінчаний короною лицарський шолом, дівчина, що тримає оленячі роги) став передвісником надзвичайної долі їхнього нащадка, народженого в 1896-ому і хрещеного, як Єжи Ксавелій Франтішек Сосновський.
Гімназія, Перша світова і добровільний вступ до корпус уланів австро-угорської армії, де в боях проти московитів долетів до Одеси у складі союзницьких військ за Брестською угодою з УНР, а після падіння Габсбургської корони – продовжував війну з більшовиками у лавах польських уланів, разом з якими визволяв Київ в 1920-ому, боронив Замостя разом з українською дивізією Марка Безручка, брав участь у розгромі армії Будьоного… здобув славу і купу нагород, серед яких була вища польська, «Virtuti Militari».