Єврейське дитя, яке було більше українським патріотом, ніж деякі українці. Уродженець маленького українського містечка, рідний в кожній хаті України. Зірка національного масштабу з мізерною зарплатнею. Цілеспрямована, віддана та нескорена постать, як ототожнення цілої епохи боротьби за право бути собою в надскладних умовах пізнього тоталітарного радянського режиму з його забороною на унікальність. Петро Вексляров, знаний і любимий дід Панас.
Особливих рушійних перспектив змін на краще для далеко не заможної єврейської сім’ї муляра Векслера з трьома дітьми, серед яких Пінхас був найменшим, в маленькому містечку Тальне станом на початок 1910-х не спостерігалося. Тому встановлення нового червоного режиму його батьки вважали за щастя, хоч за це і розплатилися життям свого старшого сина.
Корінна киянка, вона уособлювала собою ту українську тисячолітню жіночу сутність матері, бабусі, сестри, тітки… всерозумічу, всепробачаючу і таку рідну-рідну. Може саме цим вона з легкістю завоювала серця найнеподкупнішої та найщирішої глядацької ТВ-аудиторії — дітлахів. Її лагідний голос, що звучав з екранів мільйонів і мільйонів телевізорів чверть до дев’ятої вечора в один з будніх вечір та цілу годину по неділях, співоча українська мова і відсутність фальші (бо все йшло прямим живим ефіром, навіть без запису) зачаровували не тільки малечу, а й дорослих. Катерина Лозовенко — зірка українського телебачення 1970 — 1980-х років, яка виколисала разом із своєю помічницею, лялькою Катрусею, не одне покоління справжніх українців.
Народжена в повоєнному Києві зразка 1946 року Катеринка змалку була закохана в телебачення. Цілеспрямованості дівчинки можна було лише позаздрити — вона таки добилася свого: школа, театральний факультет в Карпенка-Карого… і нарешті дитяча кіностудія українського телебачення УТ-1 по його закінчені. Вчорашній студентці пощастило… вона прийшла на студію 1970-го і одразу потрапила в якості режисера «Вечірньої казки з Дідом Панасом», яка стала вже культовою і десятиліття збирала щовечора біля блакитних екранів мільйони.
Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Вона була народжена для світських раутів, пишних балів і життя без печалі, але жила вони цим життям лише на театральних підмостках та знімальному майданчику, отримавши повний випробувань та страждань шлях заручниці радянського режиму.
Вже народження маленької Мірочки, як близькі називали Маріетту Капніст-Сірко, за кілька місяців до початку Першої світової війни не віщувало дівчинці нічого доброго, хоча перші роки серед розкоши столичного особняку та полтавського маєтку дух насуваючихся глобальних змін майже не відчувався – в графському домашньому театрі Ростислава Ростиславовича ставили театральні вистави (до речі саме там юний талант вперше був признаний вибагливим професійним суддею, другом сім’ї закоханим у її мати, Федіром Шаляпіним).
В ті давні чи не дуже часи, коли світ кіно ґрунтувався на реалізмі без використання комп’ютерних спецефектів та моделювання, існував цілий пласт проблемних з технічної точки зору видів зйомок, над розв’язанням яких століття билися спеціалісти кінотехніки, але так і не змогли вдосконалити процес. А потім на свободу вирвався талант, який двадцять років тримали в клітці радянської сірості та байдужості з наказною епітафією «експериментами ніхто займатися не буде».
Хоча, профільна освіта кіноінженера та шістнадцять років практики на кіностудії Довженка стали саме тим підґрунтям для Анатолій Якимович Кокуш на винахідницькі експерименти з камерою, що плавно обертається на 360° навколо рухаючогося на великій швидкості автомобіля. Однак саме розвал радянського союзу та повернення української незалежності дали йому можливість в 1993-ому створити власну фірму «Фільмотехнік», продукцію якої, не дивлячись на катастрофічний брак коштів, українська команда намагалася представити на високому міжнародному рівні виставок, ярмарок, спеціалізованих журналів. А дивувати іноземців було чим – камера «Flight Head» через три роки викликала справжній фурор на виставці в Нью-Йорку та шквал публікацій в іноземній пресі.
Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.
Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу «Арсенал», круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального («Квіти на камені» Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як «типовий виконроб», тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.
Неземна краса і всенародна слава, брудна політика і таємнича смерть – за два коротких роки вона випила цю гірку чашу життя до дна, ставши пішаком у грі червоних і білих за знищення української землі. Вона яскравою кометою пролетіла по небосхилу життя, щоб піти в зеніті слави, залишивши за собою шлейф загадок життя і смерті, які ось уже століття намагаються розгадати адепти Віри Холодної. А початок був таким багатообіцяючим…
Народження в благополучній родині викладача словесності полтавської гімназії, за плечима якого був Московський університет. Переїзд в дворічному віці до столиці імперії. Відмінне навчання в приватній гімназії Перепьолкіної. Балетне училище Великого театру. Ранній шлюб по любові з красенем-юристом Володимиром Холодним. Народження доньки.
Дев’яти короткометражних фільмів та серії про релігійні обряди Гаїті вистачило, щоб її ім’я стало в один ряд з найвідомішими американцями і закріпило славу засновниці світового авангарду. Її життя стало легендою для тисяч експериментаторів-візуалістів, шанувальників фрейдистських теорій та інтелектуала від богеми…
Коли 29 квітня 1917 року в родині київського психіатра Соломона Давида Деренковського і актриси Марії Фідлер відбулася радісна подія народження дочки Елеонори, ніхто і припустити не міг, що всього через кілька місяців країну втопити в крові більшовицький переворот, а після того, як через п’ять років українське бій за незалежність з оскаженілим люмпеном буде остаточно програно і на довгі сімдесят років втрачено надію, сім’ю чекає еміграція за океан.
Вогонь Другої світової війни, що змітав все на своєму шляху, залишив на все життя свій відбиток на мільйонах доль, даруючи одним забуття, а інших підносячи до небес на крилах натхнення безпрецедентних мужності і героїзму не дивлячись на всю гіркоту втрат.
Одним з тих, чиє життя потрапило в жорна цього страшного часу, був той, чиє ім’я згодом стане кінематографічним символом героїв війни – Леонід Биков.