Він народився серед безлюдних безплідних сахалінських просторів в сім’ї каторжан, засланих за непокору московсько-царському режиму – мати-пермчанка, Марія Семенівна Ощепкова, засуджена на вісімнадцять років за втечу з виправно-трудових робіт, батько, Сергій Захарович Плисак, тесля з Київщини. Дикі умови проживання та важка праця зробили свою чорну справу – в дванадцять Василь залишився круглим сиротою (батьки померли з різницею в два роки); опіку над хлопцем отримав дядько по батькові, Омельян Євдокимович Владико, теж каторжанин з Київщини.
В 1905-ому доля нарешті посміхнулася невдасі – за Портсмутським мирним договором Сахалін відійшов до Японії. Тому після двох класів Олександрівського училища за кошти від здачи в оренду батьківського спадку він отримав змогу навчатися в токійській духовній семінарії. Саме там Василь вперше стикнувся з японськими бойовими мистецтвами, адже до в навчального курсу входили основи дзюдо.
Його життєвий шлях пролягав від Білок до Білок через десятиліття, шістдесят чотири країни та всесвітню славу із підтвердженням у якості звання найсильнішої людини світу 1928 року, за що він отримав прізвисько Кротон на честь давньогрецького героя. Хто б міг подумати, що в невеличкому селищі Іршавського району на порозі нового ХХ століття народиться легенда. Хоча з огляду на живильну природу Карпат та гарні спадкові гени (не дарма ж його діда в народі прозвали Силою після того, як він однією палицею завалив ведмедя в лісі) можна було передбачити, що один з десяти дітей Федіра Фірцака успадкує родинну міць.
Іван Фірцак, може так і залишився б лише містечковою легендою, підлітком пожалівши закульгавілу корову відніс її на плечах додому і самотужки замість неї зорав поле та після бійки втік з тюрми виламавши грати, якби не заробітки в Чехословачині, куди він подався двадцятирічним парубком в якості вантажника по рекомендації місцевого нотаря до його брата-власника заводу. Адже доля могла скластися інакше, бо хлопчина збирався на заробітки до Бельгії до дядька.
Його титулам вітчизняним та світовим нема числа (третій в числі найтитулованіших та в десятці тренерів всіх часів) і саме за це його критикували, ім’я його досі викликає священне тремтіння з присмаком гіркоти втрати у шанувальників українського футболу, а для багатьох поколінь його приклад служить мотивуючою силою для руху вперед. Людина-легенда, Валерій Лобановський, починав кар’єру в як польовий ігрок, а прославився в якості тренера, команда якого двічі посідала найвищу сходинку пошани в Кубку володарів Кубку та один раз завойовувала Кубок кубків УЄФА.
А починалося все доволі прозаїчно: київська робітнича сім’я, важкі воєнні роки розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової, шкільна срібна медаль, вступ до київського Політеху (який він втім з-за спортивної кар’єри так і не закінчив). Тринадцятирічному хлопцеві поталанило зустріти на своєму життєвому шляху дитячого тренера Миколу чайку, який став його футбольним хрещеним батьком.