Є художники, чиї твори не вражають ані великими форматами, ані декоративною яскравістю, ані демонстративною віртуозністю. Проте саме вони здатні найглибше торкатися душі глядача, викликаючи тиху, зосереджену естетичну насолоду. До таких митців належить Володимир Синицький, один із найстаріших українських живописців і водночас яскравий представник Одеської школи живопису, що сформувала особливу традицію ліричного, камерного пейзажу.
Дитинство майбутнього художника минуло в степовому середовищі півдня України, у селі Курісове-Покровське, а все його свідоме життя було пов’язане з Одеса – містом, яке стало для нього не лише домом, а й головним джерелом натхнення. Саме тут він отримав перші серйозні уроки мистецтва. Його здібності рано помітили, і за порадою вчителя малювання він вступив до художнього училища, де навчався у видатних майстрів – Киріака Костанді та Григорія Ладиженського. Пізніше Синицький продовжив освіту в художньому інституті під керівництвом Петра Волокидіна, який також належав до цієї ж мистецької традиції.
Він народився 1911 року в Миколаєві в родині робітника судноремонтного заводу. Його дитинство минало серед поетичних пейзажів Причорномор’я та під звуки народних пісень, що лунали в родині. Саме ця атмосфера сформувала чутливу, ліричну натуру Михайла Божого й заклала основи глибокого, реалістичного сприйняття життя, яке згодом розкрилося у творчості митця.
Три роки (з 1930-ого) юнак навчався в Миколаївському художньому технікумі. Після завершення навчання певний час працював у місцевій типографії, а вже 1936 року переїхав до Одеси. Там він розпочав активну творчу діяльність і невдовзі заявив про себе як талановитий портретист, беручи участь у художніх виставках.
Заворожуюча гра сонячного світла мінлива та неповторна на полотні безкрайого українського неба, яке в тому неповторному вигляді існує лише мить, щоб вже наступної – назавжди змінитися до невпізнання в химерному калейдоскопі об’ємів, контурів, відтінків, напівтонів, барв… відтворити ту колись існуючи гаму за допомогою ординарності земних інструментів— особливе мистецтво, яке дано не кожному. Але для Володимира Орловського музи зробили виключення, подарувавши унікальний талант за допомогою пензля та фарби на завжди карбувати ту швидкоплинну мить.
Він народився в заможній сім’ї поміщиків Києва. Ні татко, який бачив свого нащадка в променях військових перемог та блиску золотих аксельбантів, ні матінка, що мріяла про медичну стежку для сина, в самих жахливих своїх снах і не могли уявити, що дитяче захоплення малюванням під час літнього дозвілля в родинному маєтку на Опачинях, стане долею їхнього Володимирка, хоч і залишить його ім’я в віках.
Своїх улюбленців небеса забирають завжди довчасно, лиш на мить відпустивши поціловану музами душу на грішну землю, щоб вона яскравим промінчиком свого таланту прорізала сіру імлу ординарного повсякдення та подарувала надію тисячам блукаючих в ній. Художник змалку — художник назавжди, Василь Корнієнко.
Яким дивом зірки склалися так, що передостання дитина в багатодітній незаможній сільській родині на Придніпровщині зразка 1867 року народилася настільки художньо обдарованою — одвічна загадка всесвіту. Малий Василько з дитинства малював, от тільки на розвиток його таланту грошей у батьків просто не було, тому до регулярної освіти в класах Першої чоловічої катеринославської гімназії з класом малювання Петра Окулова справа дійшла аж коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять. А вже за три роки адміністрація навчального закладу організувала першу персональну виставку свого надталановитого учня.
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
Талановитий художник, геніальний поет, великий патріот для переважної більшості українців Тарас Шевченко залишається своєрідним ідолом, напівбогом, сухою сторінкою в шкільному підручнику, але за всією цією байдужою бронзою з похмурим поглядом з-під насуплених косматих брів окупаційна радянська влада сім десятиліть намагалася назавжди поховати звичайну людину безумовно неординарну, але зі своїми бажаннями, сумнівами, пристрастями, слабкостями, помилками.., безликістю створюючи прірву байдужості аж до ненависті між Кобзарем та його народом.
В одній мудрій книзі написано: «Не створи собі кумира!», розфарбовуючи світ в одноманітні білі та чорні смуги без напівтонів. І життя стане на багато цікавіше та різнобарвніше; людину треба сприймати цілковито разом з усіма її недоліками та перевагами через призму її вчинків, а не малювати вигаданий примарний образ, щоб одного разу розчаруватися.
Що таке людська воля проти голосу долі? – Ніщо, пил на черевиках історії.
Природа — найталановитіший маляр, який лише обраних бере собі в учні, щоб назавжди присвятити їхні души служінню в своєму храмі десь на межі світів, недоступному простим смертним. Ці надзвичайні люди, як яскраві комети, освітлюють магічними променями своєї творчості сіру буденність, щоб дати натхнення жити тим, хто не входить в це обране коло. Однією з таких яскравих українських зірок була і залишається Катерина Білокур.
Микола Івасюк увійшов до анналів історії мистецтва разом із іншим видатним представником української школи історичного живопису, Іллєю Рєпіним, як засновники монументального стилю передачі славетного минулого Русі-України – перший своїм полотном «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», другий – картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
…Простий хлопчина з Буковини, син теслі , мабуть і подумати не міг, беручі безкоштовні уроки малювання у місцевого вчителя, Юстина Пігуляка, що талант забезпечить йому місце у Віденській, а потім, як учню-відміннику, Мюнхенській академіях мистецтв, європейське визнання, власну художню школу у Чернівцях та класами в Народному домі.
Кров – не водиця, хоча любов до батьківщини у кожного своя – хтось захищає її із зброєю в руках, а у когось пензель яскравими барвами кладе на полотно мазок за мазком всю її пристрасть. Так, Сергій Васильківський народився в старовинному українському козацькому роді, де дід був чумаком, а батько – писарем в Ізюмі. Його душа з дитинства тяглася до прекрасного, живлена мелодійними співами матусі, барвистими байками діда та мальовничою природою навкруги.
Потяг до прекрасного знайшов більше шляхів для реалізації з переїздом сім’ї семирічного хлопчика до столиці Слобожанщини, де батько отримав посаду у відомстві державних зборів та придбав будинок на Москальовці. Саме там, в харківській класичної гімназії, Сергію пощастило стріти першого кращого друга Петра Левченка, отримати перші серйозні навички малювання від учня самого Брюлова, Дмитра Безперчого, розвинути свої навички гри на кобзі та вперше закохатися в доньку свого учителя, Софью Безперчу.