Таких найвищих почестей від червоних кремлівців заслужили лише три особи: їхній вождь, жертва і її вбивця. Хоча та «жертва» була гідна двох інших, адже крові українців на поганих руках червоноармійського ватажка було не набагато менше, ніж загублених життів в реєстрі московських диктаторів, Леніна – Сталіна. Народжений в українській Бессарабії Григорій Котовський ніколи українцем так і не став, втім як і справжнім аристократом по духу, хоч і був спадкоємцем дворянського роду.
На момент падіння царизму Котовський вже мав за плечима довгий шлейф кримінальних справ за розбій, грабунок, дезертирство, вбивство… Не дивно, що з меркантильних міркувань він пристав зі своєю бандою до лав таких самих безпринципних катів-відщепенців, які рвалися до влади та чужого багатства на омитих кров’ю штиках, щоб конвертувати свої злочини у владу — вже в березні 1918-ого він очолює Тираспольський загін «Одеської радянської республіки».
Не дивно, що в українську історію ім’я митця Олександра Корнійчука назавжди вписали не його літературні твори накшталт «Платона Кречета», «Богдана Хмельницького» та епопеї «Гибель ескадри» (хоча стосовно останньої – це доволі справедливо з урахуванням того, що ідея, сюжет та деталі останньої були ним поцуплені у Арнольда Кордюма і Вадима Охременка), а політичне пристосуванство з амплуа ярого пропагандиста диктатури пролетаріату та зіркова кар’єра в лавах комуністичної партії.
Народжений в сім’ї слюсаря депо станції Христинівка Одеської залізниці, однієї зарплатні якого в 1905-ому вистачало на утримання всієї сім’ї, він отримав непогану для того часу освіту: Дзендзелівська двокласна церковно-парафіяльна школа, Христинівська залізнична (з восьми років), Уманське двокласне училище, в яке поступив дванадцятирічним. Однак закінчити його хлопцеві не довелося – провчившись два роки, через смерть батька та події Визвольної війни він був змушений залишити навчальний заклад у 1919-му.
Простий сільський хлопчина з Хмельниччини, який ледь не став першою особою України. Талановитий інженер залізничного транспорту. Амбітний кар’єрист, який на посаді посади міністра транспорту почав модернізацію Укрзалізниці. І разом з тим топ-корупціонер з величезним маєтком на березі штучного ставу та Майбахом явно купленими не на міністерську зарплатню. Який пішов, залишивши по собі загадку своєї смерті. Георгій Кирпа — інженер, політик.
Мабуть, пересічний юнак з хмельницької Клубінки, який приїхав з шкільним атестатом на руках поступати в Харківський інститут залізничного транспорту, і мріяти не міг, що колись його особу всерйоз будуть розглядати як претендента на перше крісло країни, а ім’я увійде на сторінки новітньої історії України.
Красномовство та літературний талант, вони або даровані від природи, або ні. І нічого з цім не попишеш. Ось тільки, людина, на те і наділена розумом та душею, щоб самій вирішувати во благо використовувати свій дар, обравши складний і важкий шлях правди попри все, чи служити злу в його земному матеріальному втіленні. Другий шлях завжди на перший погляд значно простіше та вигідніше, і Андрій Бабюк, більш знаний під літературним псевдонімом Мирослав Ірчан, обрав саме його.
Народження в буковинській Коломиї австро-угорського зразка 1896-ого, закінчення Львівської духовній семінарії, військова служба в хорунжому званні в лавах Січових Стрільців, редакторство газети «Стрілець» і… в лютому 1920-ого зрада України та перехід на бік московських окупантів з їхніми червоними прапорами.
Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Петлюрівське: “Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”, – як найкраща характеристика того, чия «Майстер та Маргарита» було включено до української шкільної програми, тим часом коли його кремлівський покровитель вбивав мільйонами українців штучними Голодоморами, бойовими діями Другої світової війни та масовими репресіями за національною ознакою, а сам він написав такі українофобські твори, як «Біла гвардія» та «Я вбив» (і це не врахуючи всі інші майстерно пронизані ненавистю до України). Киянин Михайло Булгаков, який зрадив свою Батьківщину за милість та подачки окупаційної радянської влади.
І хоч діти за батьків не відповідають, але в даному випадку яблуко від яблуні впало зовсім не далеко — Михайло виріс гідним сином богослова, якого прислали на руїни знищеної Могилянки викладати московське бачення релігійних цінностей, де добро — це зло, а світло — темрява. Рання біографія майбутнього улюбленця «вождя народів» стандартна як на персвістка сім’ї російських інтелігентів-провінціалів в Києві: Олександрівська гімназія, Київський університет Святого Володимира, одруження з московиткою Тетяною Лаппою після другого курсу.., навіть Перша світова не стала йому на заваді, адже він спокійно в 1916-ому отримав диплом лікаря 1-розряду завдяки родинним зв’язкам дружини не будучи мобілізованим. Вся військова кар’єра Булгакова тоді обмежилась півроком у російському прифронтовому тилу під час літньої компанії того року, і новою керівною посадою в лікарні на Смоленщині, де він до того ж став затятим морфіністом.
Від народження в переламному 1918-ому він мав інші ім’я та прізвище, з’явився на світ в зовсім іншому місці та був другою дитиною в щасливій родині, якій не довелося проіснувати і трьох років. Все змінила смерть матусі, Тетяни Гаврилівни Біличенків – хлопчина опинився в слободі Сухій на Полтавщині з бабусею, яку називав мамою, та під ім’ям Олеся (бо один Сашко в школі вже був) з дівочим прізвищем матері і бабусі-виховательки.
Ну яким ще йому було стати, якщо період його дорослішання та становлення в фізичному та творчому плані проходив під тотальним пресингом московської окупації з виморюванням української нації голодоморами, фізичним знищенням української інтелігенції, тотальним наступом на українську культуру? Сільська школа, філологічний факультет Харківського університету… і розпочата Москвою та Берліном Друга світова війна за поділ Європи навпіл.
Народжений в заможному довоєнному польському Диніві зразка 1902 року в сім’ї поштового службовця Ярослав Галан був просто одержимим пролетарськими ідеями під впливом завзятого москвофіла-батька, який хлібом-сіллю зустрічав у Львові російські окупаційні війська в 1915-ому. Вже в 22 хлопець вступив до Комуністичної партії Західної України і з тієї пори до кінця своїх днів ніколи їй не зраджував.
Після московської окупації Галичини він став одним з літературних глашатаїв боротьби радянської влади з українською національною свідомістю та греко-католицькою церквою. Всі його оповідання, п’єси та памфлети були наскрізь пронизані висміюванням національно-клерикальної ідеї українства. Завдяки цьому він користувався повною підтримкою червоної влади, і навіть особисто був присутній на Нюрнберзькому процесі в якості кореспонденту газети «Радянська Україна».
Тільки за влади шаленого люмпена виходець із звичайної луганської селянської сім’ї з початковою земською школою за плечима міг стати головою призидії Верховної Ради країни. Звичайно ж робити революцію за чужий кошт було значно комфортніше, ніж цілими днями важко працювати на металургійному заводі. Організація диверсій, підбурювання пролетаріату, заслання до Архангельську… і знов все по колу. Цікаво, Климент Ворошилов сам передбачав, які бариши принесе йому повалення царя та встановлення диктатури пролетаріату, чи просто користувався сьогочасною вигодою?
Він, сіра посередність як особа та як особистість, щоб заслужити місце серед червоних шакалів приймав саму активну участь в чистках, на його руках була кров тисяч невинних вбитих без справедливого суду та слідства радянським режимом, під вироками яких стояв його підпис поруч із Сталінським.
Безпринципні та безжальні звірі, які за наказом готові знищити будь-кого, посередні особистості, щоб не дай Боже не перевершити чергового московського царька чи генсека (залежно від прапору над Кремлем) – тільки такі нелюди могли утриматися при владі при мовчазній згоді дрімучого народу, яким вони керують, обдираючи як липку від часів існування Московського каганату Золотої орди і до нині. Не був виключеннями улюбленець московського народу – маршал Жуков.
Чого варті лише його задокументовані фрази: «Солдат не шкодувати, баби ще народять» чи «Нахрена обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати», – яскрава характеристика кривавого ката радянської влади, що в Ленінграді з плакатів закликала: «Товариш! Вступай до лав народного ополчення. Гвинтівку здобудеш в бою» (тобіш іди з голими руками на танки і здобувай собі зброю), чи не так? Недарма ж заочі сталінського ката самі солдати називали «М’ясником».