Пророк, аскет, філософ, містик, оратор і при цьому вчитель, богослов, поліглот, співець царської капели… хоча перше нерозривно пов’язане з другим, бо ж перш ніж відкидати якісь догмати мудра людина спочатку має гарно опанувати їхні джерела. Його вчення стали застольною біблією для поколінь-і-поколінь українських культурних еліт, адже їхня викришталізована сутність полягала в гармонійному симбіозі релегійно-стоїчно-платонівської системи, яка якнайкраще віддзеркалює ментальну сутність української нації. Не дарма ж Григорія Сковороду звуть українським Сократом.
Мабуть, батьківське козацьке коріння генетично передало хлопчині хист до навчання та любов до всього нового. Адже церковно-парафіяльна чотирирічка в рідних Чорнухах в його сім, яка для багатьох з його друзяк була вищим, часто так і неподоланим, ступенем освіти, а для Гицька – стала лише першим кроком довгої мандрівки шляхом освіти, пізнання та самовдосконалення. Йому було лише дванадцять, коли він в 1734-ому вперше переступив поріг своєї гуманітарної Києво-Могилянської альма-матер, з якою доля пов’яже на два десятиліття і куди він повертатиметься раз у раз по своїх мандрах аж до тицяти двох років.
Її ім’я стало символом боротьби за жіночу емансипацію, науковий прогрес і українську ідентичність. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщини, інтелектуалка, мати, ерудитка, феміністка… життя Софії Окуневської-Морачевської було сповнене викликів, які більш слабку натуру зломили, але не її. Біографія цієї унікальної жінки — хрестоматійна історія про незламність, інтелект і прагнення змінювати світ на краще, попри всі перепони на цьому тернистому шляху.
Народжена в тернопільській Довжанці зразка 1865 року в родині священника Атанаса Даниловича з прадавнього українського роду Окунів дівчинка з дитинства зростала в дусі творення та самопожертви, незламності духу та християнського милосердя. Рання смерть матері (дівчинці виповнилося всього п’ять), виховання в домі Окуневських-Озаркевич (тітка по батькові), поки сам Атанас Данилович занурився в опанування медицини і не просто на аматорських засадах, а у Віденському медичному університеті. Оточення під час дорослішання юної панночки було винятковим: лікарі, юристи, письменники, громадські діячі – усі вони формували її світогляд і амбіції.
Хто б міг повірити наприкінці 1980-х, що всього за пару-трійку років впаде залізний радянський занавес, що тримав фактично в повній ізоляції, як в клітці, українців цілих сімдесят років, в країні на тлі шаленого сплеску приватної ініціативи один за одним проявлятимуться приватні навчальні заклади різних освітніх рівнів. Один з них буде організований та багато років очолюваний виходецем з Піднебесної зразка економічного дива Ден Сяопіна, Лі Цзегао.
Він, народжений 25 травня 1936 року в далекому Китаї, приїхав в середині 1950-х для навчання в Харківському гірничому університеті по програмі обміну студентами. Україна, нехай і добряче пошматована Другою світовою, закохала в себе юного китайця своєю такою незвичною архітектурою, культурою, ароматом українських страв… Здається, це всеохоплююче почуття саме пришвидшувало його серцебиття, налаштовуючи на романтичний лад — він одружився зі студенткою Зінаїдою Пшеничною, краматорчанкою, що здобувала в Харкові викладацьку професію.
Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Син парафіяльного священника, йому б сама дорога була в духівництво, що гарантувало на все життя наперед шмат хліба з маслом, а до нього великий дім, чисельне симейство, сталий заможний побут… – і все це без зайвих зусиль. Але українська шляхетна кров Берлинських у всіх дітях отця Федіра з сумської Нової Слободи взяла гори над мирським меркантилізмом, вони всі не без батьківського впливу обрали власний тернистий шлях у вічність, яку дають лише пожовклі сторінки літописів. Хто б міг подумати, що з цих п’яти сільських хлопчиків вийдуть відомі науковці, викладачі, лікарі, співаки… і Максим зайняв гідне місце серед своїх обдарованих долею кожний своїм особливим талантом братів.
Вища освіта в Києво-Могилянці (цікаво, що батько-священник наполіг на невідвідуванні богословських класів) відкривала перед двадцяти дворічним молодиком широкий простір життєвих можливостей, якими він не забарився скористатися — викладання в Головному народному училищі (згодом Першій київській чоловічій гімназії) та Духовній академії відкрило йому можливість передавати мудрість віків наступним поколінням, а життя в столиці — двері стародавніх київських архівів та книгосховищ, більша частина з яких наприкінці XVIII століття належала церковній єпархії. Саме ці два покликання помножені на допитливість, ґрунтовність та педантизм вписали золотими літерами ім’я Максима Федіровича в українську історію.
Народження в великокняжому домі, де батько сам владика всієї Русі-України, матінка — принцеса, а дідами-бабами доводяться візантійські імператор з імператрицею, шведський король та легендарний княже Ярослав Мудрий. Не дивно, що в якості династичної партії для неї був обраний царевич та один з головних претендентів на візантійську корону — здавалось б, життя Янці Всеволодівні Рюрікового роду віщувало попереду лише щастя та добробут у тихому затишку великосвітського двору.
Але не Доля — норовлива пані, і у неї на людину завжди свої плани. Янка разом з матінкою вже відправилася до свого нареченого в далеку Візантію, але з огляду на загрозу цього шлюбу для Никифора Вотаніата, що силоміць захопив Царгорський престол, Констанстанція Дуку в терміновому порядку в 1078-ому силоміць постригли в ченці та заслали на Принцеві острови. Тому шлях той вийшов для князівни пустим.
За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.