Колись була птиця-жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
- Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
- Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
- Ну, я лучше його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирав всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликала всіх звірів, і почали війну. Як вийшли в ліс – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору. Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілась – аж немає на війні комашні. Тоді вона змеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця і нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідшукала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
- Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, – так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.
А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел так просить його:
- Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націлився, він ще його просить:
- Візьми лучше мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь стріляти, утрете. Орел знов його почав просити:
- Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе – я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:
- Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:
- Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
- Ще в мене мала сила – заріж іще одну і з’їв!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв і за рік. Та знову як полетів… Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:
- Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
- Більше пропало, нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він із’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
- Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
- Що з того буде?
А він йому каже:
- Сідай!
Той і сів.
Той його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
- А що, як тобі здавалось?
А він каже:
- Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел йому каже:
- Отак саме й мені було, як ти на мене націлявсь.
Потім каже:
- Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіля скинув його з себе – та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
- А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
- Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
- Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай, той сів.
Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіля і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
- Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
- Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
- Отак же й мені було, як ти втрете націлявсь.
А потім каже:
- Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.
Ото летять та й летять. А він йому каже:
- Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
- Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
- Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
- Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну, – та й не чутки, ні звістки.
А він їм каже:
- Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Вони йому кажуть:
- Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
- Казали так: лучше нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
- Летимо та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловіка те саме говорив, що в його дядька, – таки й тут не получив яйце-райце.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
- Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі приведу.
Увійшли чоловіка в хату, а вони йому кажуть:
- Чи по волі, чи по неволі?
Він їм:
- Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
- Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
- Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
- Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
- Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
- Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.
Він іде та йде, та як схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Як узяв воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розбіжиться… Кричить бідолаха – нічого сам не зробить! Коли це іде до того змія та й каже йому:
- Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
- А що тобі дати?
Вона йому каже:
- Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
- Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славна яйце і дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
- Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
- Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.
Поговорив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатив.
Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:
- От ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде!
Приходить до неї, а вона йому каже:
- Зроби мені троє діла та й підеш додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!
А коло її хати був великий луг – скільки оком зглянути! Так вона йому каже:
- Щоб ти за одну ніч отой луг викосував, і щоб там ізорав, і пшеницю насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається:
- Чого ти плачеш?
А він каже:
- Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його питалась:
- А що ж там?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
- Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
- Добре!
Вона йому каже:
- Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить – на тім місці ореться, пшениця сіється… до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії та й поклав на столі, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
- Ну, справся! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив!
Та зараз йому і загадала:
- Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, і щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
- Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
- Лягай спати, то це все зроблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
- Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
- Що вона загадала?
Він каже:
- Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.
Вона каже йому:
- Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори – бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
- А що, нічого не вилазило?
А він каже:
- Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
- А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду, та як буде хто виходити й казатимеш, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!
Поїхала та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
- Чого ти, сину, тут шукаєш?
А він їй каже:
- Золотого зайця.
Вона йому каже:
- Де тут він узявся: тут його немає!
Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:
- А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
- Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, та й пішла.
Тоді вона каже:
- Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба ти перекинешся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розіб’є і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:
- Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
- Добре, іди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це побачила, що то не заєць був, а її дочка, – давай доганяти, щоб їх розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Тоді біжить за ними: коли вони чуть – аж стугонить земля…
Тоді дівка каже:
- Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
- Чи не бачив тут – не йшли парубок з дівкою?
А він каже:
- Ба, йшли.
Той питається:
- Давно ж вони йшли?
Дід:
- Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
- Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
- А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
- Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
- Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:
- Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то,- скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
- Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка?
А він каже:
- Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.
А змій каже йому:
- Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як роблено.
Сказав це та й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує змії:
- Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
- Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Ото біжить… Коли ті чують – аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
- Агов, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігла змія та й каже до тієї річки:
- А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
- Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я поки наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Тож вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,- хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
- А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
- Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
- А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
- Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
- А ти забувсь, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене не забув?
А голуб каже:
- Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,- за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.