За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
І по ногах ланцюг б’ється.
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками, -
Нехай йому із водою…
Ось-ось чайка надо мною.1
1 Пісня «За річкою вогні горять» записана в 60-х роках XIX ст. і вперше опублікована в зб.: Антонович і Драгоманов, І, стор. 75, звідки неодноразово передруковувалася в пізніші збірники. Подається за зб.: «Укр. нар. думи та іст. пісні», стор. 8.
У пісні змальовано картину страшного лиха, що його несли на українські землі спустошливі напади турецько-татарських загарбників, які тривали протягом кількох століть (з XV до кінця XVIII ст.). Мирних жителів нападники захоплювали в полон і відправляли на невільницькі ринки.
Нехай йому із водою… Ось-ось чайка надо мною. Як відомо з історичних легенд та переказів, українські селяни, рятуючись від татар, часто ховалися в воду, де дихали через очеретяну трубку. Чайки, кружляючи над сховищем, викривали втікачів.