Ой в полі, полі, близько дороги,
Ой дай, боже!
Близько дороги намета стоїть,
А в тій наметі N… сидить.
А коло його все слуги його
Держать шапочки за околички.
«Чи сам пойдеш, чи й нас з[а]береш
Ік турецькому царю на войну?»
«І сам пойду, і вас заберу,
І вас заберу у Туре[чч]ину».
Ой приїхали у Туре[чч]ину,
Стукнули-грякнули, як грім загримів,
Блиснули шаблями, як блискавиця.
Виїхав к ньому сам турецький цар:
«Хто кого спограє, той того споймає».
А N… спограв да й царя споймав.
Прив’язав царя коню до хвоста,
А пустив царя по п[о]жарищі.
А пожар ніжки все поджигає,
Крівця слідки все заливає…
«Або мене зітни, або мене пусти».
«Я ж тебе не зітну, я ж тебе не пущу,
Повезу тебе й у свою землю,
Батькові на славу, ворогам на кару».1
1 Пісня «Ой в полі, полі, близько дороги» Вперше опубліковано в КГВ, № 11 за 1870 рік. Друкується за збіркою: Антонович і Драгоманов, І, сторінка 23-24.
В основі цієї пісні (і кількох наступних), яка має характер колядки, лежить здавна відомий в українському фольклорі, а також і в літописах, сюжет про поєдинок руського богатиря з «невірним» царем. Навряд чи йдеться про якийсь конкретний історичний факт; тут змішуються епічні образи і традиції різних часів. Турецький султан з’являвся на українських землях двічі – в 1672 і 1677 роках і щоразу на чолі великого війська, отже, образ його в цій пісні є домислом співців у пізніші часи. Прототипом цього образу скоріше міг бути хтось з половецьких ханів, які часто потрапляли в полон до руських князів (один лише Мономах полонив їх понад сотню). Щоб визволитися з полону, ці хани нерідко пропонували своїх дочок в дружини переможцеві.