давньогрецькою – Майотіс лиман або Меотинське озеро (за назвою племені меотов, що його населяли);
римською – Палюс меотіс або Меотинське болото (за мілководдя і частково болотисті береги);
меотською – Темеринда (дослівно «мати моря») (за живлення своїми водами Чорного моря);
татаро-монгольською – Балик-денгіз (дослівний переклад «рибне море») та Чабак-денгіз (дослівно «лящове море»);
російською – Сурозьке море (за близькість міста Сурож (Судак) до місця його злиття з Чорним морем);
арабською – Бахр-ель-Азов (дослівно «синє море»).
а на сучасних картах це море називається Азовським.
Саме арабська версія пережила століття, не дивлячись на те, що сучасники мають право засумнівається у відповідності цієї назви дійсності. Принаймні, воно служить нагадуванням, що колись давним-давно води Азовського моря були синіми, та інше, татаро-монгольське, – що його води кишіли рибою, більша частина з якої була лящами.
650 – така страшна цифра, звела на вершину п’єдесталу серійних вбивць представницю роду трансільванських князів.
Щасливе дитинство в одній з найбагатших родин Угорщіни, ранній шлюб з представником угорської аристократії, народження п’ятьох дітей не зупинили Єлизавету Баторі на її кривавому шляху. А Чахтіцкому замку судилося зіграти роль підмостків у цій жахливій драмі, де красуня в гонитві за в’янучою красою переступає всі людські закони, відправляючи на мученицьку смерть невинних дівчат.
Любов – завжди зрада. По відношенню до себе, чи до рідних, до близьких або друзів, але зрада.
Ось тільки найстрашніша зрада та, на яку йдуть, знаючи що хтось заплатить за неї своїм невинним життям. Не дарма ж, як кажуть, досі чути в передсвітанковій тиші коридорів Ужгородського замку жалібні стогони тієї, що готова була приректи на загибель ціле місто.
Старий Київ знищується з тією ж швидкістю, що і раніше, з тією лише різницею, що дорога столична земля раніше призначалася для одних бізнесменів від влади, а зараз дістанеться іншим.
У будь-які часи, за будь-якої влади були люди готові встати на захист своїх прав, які ця влада зневажає. Але для того щоб запалити вогонь народного гніву потрібна іскра.
Ось саме з такою іскри і розгорілося повстання Дьордя Дожа – почалося в 1514 році як хрестовий похід проти Османської імперії, що переросло, після зради дворянства, – в антифеодальне. Але перші лицарі Угорщини – курунци (етимологія – «хрест»), зраджені королівською владою, обернули все своє обурення на не же, показавши тим самим приклад своєї незламної сили і рішучості до боротьби, не дивлячись на придушення повстання.
Як ні багата Україна природними і рукотворними пам’ятками, але доля їх надана волі випадку: якимось пощастило більше – і ентузіасти збирають, випрошують і вимолюють кошти на їх реставрацію та утримання, якимось менше – вони старіють під невблаганною рукою Часу і людської жорстокості. А якимось й зовсім пощастило потрапити до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (правда на поточний момент таких об’єктів всього п’ять).
Перелік українських пам’яток нескінченно довгий, от тільки поповнювати свій список міжнародна організація ними не поспішає. Адже, для початку, фінансування претендентів на високе звання Всесвітньої спадщини повинна фінансувати держава, якій вони належить.
Іудейський народ, незважаючи на те що його чисельність у загальному складі городян, часом, сягала 70% від загальної кількості, завжди викликав дуже сильні почуття з боку решти населення міста – ненависть, страх, заздрість або ж навпаки приязнь, подяку.
Антисемітські настрої в суспільстві були присутні завжди. Особливо це стосувалося деяких представників інших релігійних конфесій, які страждали релігійною нетерпимістю по відношенню до народу ізраїльського. Що вже говорити про носіїв іншої віри?
Усипальниця в долині Біюк-Карасу, що зберігає у своїх обіймах пам’ять про покоління, починаючи з неандертальців, отримає своє друге життя як туристичний об’єкт завдяки рішенню Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Так згідно рішення влади автономії на площі в 100 га, якій ще в 1981 році був привласнений статус Пам’ятника природи республіканського значення, буде відновлено комплекс житлових, релігійних і похоронних приміщень, сліди яких зберегла ця піщано-крейдяна скеля з долиною біля підніжжя.
Скільки ж років нашим містам? Археологи шукають відповідь на ці питання, рік від року відсуваючи часові рамки все далі і далі в глибину століть. Так що «вік міста» – поняття досить відносне.
Так останні розкопки в Теребовлі, що проведені в цьому році, збільшили вік поселення відразу на 400 років – в епоху формування Київської Русі – виходячи з аналізу знахідок: житлової споруди з кам’яною піччю, слов’янських керамічних виробів, скіфської холодної зброї.
Ім’я міста, як ім’я людини – приречення його долі, а, часом, точне відображення доленосних подій цілої епохи. Як шкода, що більшість коренів назв міст зараз забуті, адже іноді вони могли б підтвердити або ж спростувати багато історичних фактів. Залишається надія, легенди що збереглися хоч частково відображають реалії історії, особливо якщо в них фігурують незліченні скарби.
Назва невеликого містечка в Черкаській області – Золотоноша – пов’язане з назвою річки, береги якої він вінчає. Саме таємниці назви річки зобов’язаний місто своєю популярністю.
Нарешті один з найбільш знаменитих пам‘ятників Україні отримав право на розкриття таємниці своєї історії. Адже православні святині строго зберігають таємницю чернечого життя, і заглянути в цей потаємний світ непосвяченим практично неможливо.
Але з 2-го вересня цього року в двадцяти залах Музею історії Києво-Печерської Лаври можна буде не тільки відчути приховану від мирських очей атмосферу чернечого життя у відтворених інтер‘єрах келій різних епох, а й на власні очі побачити більше дев‘ятисот раритетних експонатів, що складаються з церковного начиння і ікон, чернечого одягу і предметів побуту, що датуються від Х століття.
Доктор, який творив чудеса, якому ми зобов’язані безболісними операціями, а сотні тисяч людей – і зовсім своїми життями. І в нинішній час слава цього прославленого доктора, який заклав наукові основи хірургії, не померкла, хоча його немає на світі вже більше століття.
Пирогов сам наполегливо випросив своє призначення безпосередньо до театру бойових дій Кримської війни 1854 року. Хоча уряд і міністерство усіма силами намагалися не допустити знаменитого вченого, за плечима якого були професорське звання в 26 років, створення кафедри госпітальної та патологічної анатомії, впровадження знеболювання оперованих за допомогою ефіру (застосоване ним ще на Кавказі), застосування крохмальної нерухомої пов’язки при вогнепальних переломах, атлас «Топографічна анатомія, ілюстрована розрізами, проведення крізь заморожене тіло людини в трьох напрямках», там де його могла чекати смерть.
Український Монмартр доживає свої останні дні, забираючи до історії непередаваний дух Проні Прокіпівни, Голохвастова, Майстра, Маргарити та багатьох багатьох інших героїв, народжених на бруківках Андріївського узвозу. Адже “тимчасове” вигнання творців пензля і стека, пера і паперу на час реконструкції з київського Монмартра на Пейзажну алею загрожує ніколи не закінчиться.
Згідно з новими планами столичної влади, реконструкція Андріївського узвозу, приурочена до Євро-2012, що почнеться 20 вересня цього року зі зміни унікальної бруківки та переробки фасадів, після закінчення футбольного чемпіонату плавно перейде в модернізацію всього зовнішнього вигляду вулиці. І звичайно присутність на цій осучасненій вулиці творчої богеми міська влада визнала недоречною, не дивлячись на їх спільне плідне співіснування протягом століття.