Справедливість і правосуддя – дві важкоз’єднані речі, адже людина слабка за своєю природою, обставини бувають різні, факти трактуються по-різному – “правд багато, а істина – одна”. І зараз при сучасному розвитку криміналістичного справи трапляються кричущі помилки, а що вже казати про Середньовіччя, де питання винесення виправдовувального / обвинувального вироку частіше лежало більше в площині віри або приватних інтересів зацікавлених сторін, ніж доказової бази.
Тому взяти на себе роль судді дано не кожному – тут без великої частки самовпевненості, впертості, непогрішності та здорового скепсису не обійтися. В іншому ж випадку вийде як у відомій комедії Грибоєдова: “А судді хто?” І добре, якщо помилка цих обтяжених комплексами, нав’язаними стереотипами, людськими вадами або просто корумпованих служителів Феміди не має безповоротних наслідків з драматичним кінцем для їх підопічних.
Їх розділяє майже тисяча років і об’єднує доля переможців, в якій немає місця поразкам, з тією лише відмінністю, що першого з них шанує весь світ, а про другого не всі знають навіть на його батьківщині.
Олександр Македонський – людина легенда, який за свої тридцять три роки увійшов в історію не тільки як великий політик і адміністратор, але в першу чергу як великий полководець, що не програв жодної битви і взяв все обложені міста з вікторіями всіх військових походів.
Вічні друзі і вічні вороги Київської Русі – печеніги. За кілька століть сусідства вони не раз опинялися під стінами українських міст, а русичі не раз громили їх в чистому полі, але при цьому княжі сім’ї вважали за честь породичатися з печенізькими вождями і активно торгували з ними в перервах між війнами.
На час правління в Києві Ігоря, Ольги, Святослава і Володимира випав черговий період військового протистояння, в ході якого в 997 році в облогу було взято Білгород, що фактично служив ключем до столиці (нині село Білогородка Києво-Святошинського району). Тривала відсутність повідомлення із зовнішнім світом фактично поставило місто на грань виживання, бо припаси добігали кінця і у виснажені обличчя городян вже зазирнула кістлява стара смерть, вибираючи собі наступну жертву.
Загадки великих майя, застиглі в пишноті східчастих пірамід, власному календарі і світовій популярності гри в м’яч, довгі роки змушували найвідоміших учених всього світу битися над дешифруванням останніх трьох з половиною книг майя, які залишилися після європейської колонізації Південної Америки (всі їхні великі та маленькі бібліотеки були спалені за намовою іспанських священиків).
Але долі-витівниці завгодно було відвести роль воскресителя цієї культури тому, хто народився під Харковом, пережив український Голодомор, будував військово-оборонні споруди на Чернігівщині, потрапив до німецького оточення, вийшов живим з окупації, щоб в 1945-ому стати студентом II курсу істфаку МГУ та засновником вітчизняної майяністики.
Його родове коріння уходило на багато століть углиб українського православ’я, коли Волинь була княжою і ні про яке католицтво на цій землі мови ще не йшло. При цьому шляхетна та заможна сім’я Братковських навіть в умовах полькою окупації міцно трималася своєї релігії, при цьому якимось дивом примудрившись не втратити своєї ваги в соціально-політичних реаліях католицької країни.
Звичайно вірний спадкоємець сімейних цінностей, Данила Братковський, продовжив в тісній зв’язці з Луцьким православним братством нерівну боротьбу за релігійне рівноправ’я на споконвічних українських землях. Віра його була настільки сильною, що не дивлячись на посилений окатоличення Волині в кінці XVII століття (позбавлення права вступу до цехів, займання посад в магістраті, накладення податкового тягаря на храми і громади), йому разом з групою однодумців вистачило сміливості вимагати від польського Сейму 1699 року свободи віросповідання для православних, але це отримало зворотний ефект – з’явилося кілька постанов, що підсилюють тиск на Грецьку віру.
Великий Луг, пам’ять якого глибоко в своїх надрах досі зберігає тупіт копит коней незліченних племен, які вважали його рідним, дзвінкий брязкіт жарких битв і протяжні заклики муедзинів до молитви. Ті давні часи огорнуло щільним простирадлом легенд людської уяви, і лише іноді українські простори відкривають завісу таємниці минулого матеріальними доказами його існування.
Одним з улюблених об’єктів містичного кола безкрайніх українських степів є високі піщані кучугури – подарунок витівниці-природи або ж не відомо ким, коли і з якою метою насипані між Василівкою та слободою Підстепною. І хоча народний поголос міцно пов’язує їх з волею турецьких правителів, які якийсь час господарювали тут, але точно встановити походження пагорбів поки не вдалося.
Біч всіх без винятку середньовічних європейських міст, який ніс із собою нітрохи не менше жертв, ніж війни та чума. Рік за роком, століття за століттям пожежі знищували і руйнували, але можновладці дуже небагатьох населених пунктів відважувалися на дорогий крок створення постійної пожежної служби, вважаючи за краще відбуватися напівзаходами у вигляді обов’язку для містян організовуватися в загони на час пожеж та встановлення бочок з водою в певних місцях. Львів не був рідкісним винятком – чого варті лише пожежі 1381 та 1527 років, вогонь яких фактично знищив його центр дотла разом з унікальними архівами княжих годин.
Однак питання про створення стаціонарної пожежної служби в місті постало лише після обстрілу міста австрійською артилерією 2 листопада 1848 року, у вогні якого зникли ратуша, частина університету, театр. До переходу ж його в матеріальну площину пройде ще півтора року – 5 квітня 1850-ого у дворі кармелітського монастиря були проведені перші навчання помпистов по використанню пожежного обладнання (рукавів і сходів на колесах).
Несповідимі шляхи Господні, і часом їх повороти по своїй примхливості не може перевершити найсміливіша фантазія, так що реальна доля однієї людини сама по собі стає готовим сценарієм до гостросюжетного екшену з перевіркою на міцність сили волі вогнем, мечем і мідними трубами. І хто б міг подумати, що все це уготовано зазвичому хлопцю з Джексонвілля (штат Флорида).
Дві пристрасті Меріана Купера, література і авіація, визначили його життя: перша вписала його ім’я в історію кінематографа золотими літерами, а друга – забезпечила славу героя, звання бригадного генерала, посаду директора Pan American і … знайомство з Україною.