“Аванпост християнства”, як його називали сучасники, за всю його вісімсотрічну історію бурхливу історію вороги змогли захопити лише тричі (в 1393-ому війська князя Вітовта в наслідок заколоту місцевого гарнізону, поляки в 1434 році та турки переважаючими в шістдесят разів силами в 1672-ому) – неймовірна статистика навіть для гарно вибудованих з дотриманням всіх новітніх фортифікаційних технологій споруд. Але людські сили майже безсилі перед генієм творіння Божого.
І дійсно, лише небеса могли вигадати та створити таку унікальну лінію оборони – серед розлогих долин майже острів з’єднаний із “великою землею” лише вузьким перешийком мосту, а навкруги глибокий каньйон в оточенні стрімких скель. Звичайно подарунок небес людська наука доповнила своїми винаходами (три лінії оборони, велична фортеця на підступах та шлюз на річці Смотріч), що зробило Камянець-Подільський майже недосяжною ціллю.
Чорні ворони українських степів. Їх боялися, їх поважали, їм вклонялися, за них молилися… Однаково червоні і білі їх ненавиділи за нескореність та прагнення волі для рідної України понад усе. Вони — легенда першої визвольної війни за незалежність ХХ століття. Напів-люди, напів-духи — чорні запорожці. Вони виступали своєрідним дивізіоном спецназу 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії Збройних Сил Української Держави, яку оголосив після ліквідування Центральної Ради 29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський.
Їхній одяг був утотожненням їхньої віри та ідеї – такий самий чорний від каракулевих (старшина) чи смушкових (бійці) шапок з довгими шликами до хромових чоботів, як і їхній прапор із черепом, перехрещеними кістками та гаслом “Україна або смерть!” Цікава сама історія обрання саме цього кольору, що не мала під собою будь-якого історичного чи ідеологічного підґрунтя, лише сліпий випадок…
Зараз це село-привид, в якому офіційно мешкає єдиний господар, сам більше схожий на духа з далекого-далекого минулого, коли українські пращури лише обирали своє місце на цій благодатній землі. Недарма ж його кличуть Скіфом (Олег Петрик) — він самоназваний хранитель цього великого музею під відкритим небом, який колись був другою козацькою столицею.
Саме так, на дніпровському півострові загубленому в гущавині прибережного лісочку доживають свій сумний вік свідки української історії, яка почалася ще в далекому VI столітті, коли було споруджене Трахтемирівське городище. Хоча насправді життя тут жевріло сотні тисяч років тому. Але один факт закарбував його ім’я в історії — передача міста із землями до самого Чигирину Стефаном Баторієм десь в другій половині XVI століття гетьманату для протистояння турецько-татарським навалам з силами не менше ніж шість тисяч вояків. Документально цей статус було закріплено королівським привілеєм 1578-ому.
Матеріальне підтвердження історії, застигле у вічності українських археологічних артефактів, завжди було потрібно Московії як повітря, щоб формалізувати свою вкрадену у України-Русі велику історію. Тому боротьба за них триває стільки, скільки продовжується намагання північних варварів підкорити і знищити тих, пращури кого споконвіку жили від Сяну до Дону.
Перший серйозний наступ на археологічному фронті почався, коли московити після розгрому Запорізької Січі (1775) привласнили всі здобуті генералом Текелі козачі атрибути (клейноди, прапори, зброя, документи), вивезені за наказом Катерини ІІ в Петербург. За цим був Третій поділ Речі Посполитої (1795), окупація більшої частини української землі та оголошення на весь світ себе спадкоємицею Київської Русі (1772). Ну звичайно ж, не можна було пишатися своїми пращурами з мокшанських боліт та річки Москви (із слов’янської — гниль, багнюка), котрих з первісного ладу фактично вивели полудикі кочівники Золотої Орди в другій половині XIII століття, заснувавши татаро-монгольський улус зі збору данини. І це в час, коли поріднитися з київськими князями вважали за честь королівські будинки Європи.
Загадкова українська душа, яка весь час шукає абсолютного ідеалу в навколішньому світі, в близьких, своїх лідерах, та кожного разу, не знайшовши, у своєму розчаруванні впадає у крайнощі, щоб знов і знов замкнути це порочне коло, забуваючи просто жити, любити, радіти маленьким дрібницям… Наочним прикладом, і водночас винятком, цих одвічних метань є легенда народження села Середнього, що на Закарпатті.
Кажуть наші пращури довго блукаючи серед зачаровуючої краси захищених від всіх вітрів закарпатських долин все не як не могли визначитися з місцем розташування свого постійного поселення — одні казали, що то має бути висока важкодоступна для ворогів гора, інші наполягали на важливості прісних не пересихаючих джерелах, треті — вважали важливішою наявність великої кількості родючих земель навкруги для ведення господарства.
Вони боролися за незалежну Україну на два фронти – проти московитів та фашистів, за що їх зненавиділи і ті, і інші. Саме за це очільника їхнього руху, Степана Бандеру, особистим наказом Гітлера було заарештовано вже через тринадцять днів після початку активної фази Другої світової (5 липня 1941 року), де він провів три з лишком років в німецьких катівнях. Вони ще десятиліття після закінчення війни успішно воювали проти регулярних частин червоної армії на всій території України. І зараз вони продовжують боронити рідну землю від російських терористів на Донбасі. Вони — українські націоналісти, страшний сон імперської Москви.
Коли імперія Романових змінила свою назву на радянський союз при збереженні тоталітарних правил існування із каральним підгрунтям силовиків, повальна насильницька русифікація крок за кроком почала захльостувати Східну Україну, усвідомлення направленості більшовицької політики на знищення національної самоідентифікації привело до ідеї збройного опору системі десятки тисяч патріотів, яких не зміг знищити навіть влаштований сталінським режимом штучний голодомор 1932 — 1933 років. Створення місцевих осередків українського визвольного руху було лише питанням часу.