Скільки б Угорщина, діючи за стародавньою традицією поневолювачів – «вбивай та заселяй», не розказувала про угорське Закарпаття, їхні ж історичні хроніки стверджують зворотне – ці землі були заселені прабатьків русічів-українців ще з V століття, які ділили ці землі з аварами. Доречі саме тут виникло перше об’єднання слов’янських племен Само для боротьби з тюрками в 623 році.
А угри… угри завжди були кочівниками, місцем проживання яких були заволзькі степи Південного Уралу і Башкирії, а головним джерелом існування – грабунок та продаж до грецького рабства представників сусідніх східнослов’янських племен. Зчасом окремі їхні ватаги поширили територію своїх набігів на Дунай та Західну Європу, багатство якої так зачарувало їхніх ватажків, що в 896-ому 108 угорських родів на чолі з вождем Альмошем і сином його Арпадом вирішили остаточно переселитися до Закарпаття та осісти в пониззі Тиси та Подунав’я.
Цікаво, що більшість українських поселень налічують тисячоліття своєї історії, хоча за сучасною методою відліку хронік від першої писемної згадки їхній літопис скорочується в кращому випадку до кількох століть. Саме так вийшло і з Обіточним, поселення на території якого існували ще за бронзової доби (ІІІ – І тис. до нашої ери), про що яскраво свідчать п’ять знайдених стоянок тих часів із залишками артефактів. Потім в Приазовських степах встановиться скіфське панування, нагадуванням про які досі служать одна досліджена стоянка та велика кількість курганів, що оперізують сучасне місто по периметру.
Десь на великому проміжку між тими часами та першою писемною згадкою тюркська назва Обаташ («оба» – курган, пагорб; «таш» – камінь) закріпилася за розташованим північніше кам’яним курганом, а разом із ним і річкою, що протікає повз. Саме тому переселені сюди графом Орловим-Денисовим (отримав в 1800 році ці землі азовського узбережжя в складі 11,3 тис. десятин маєтностей від царського уряду) кілька рязанських сімей так і залишили своєму поселенню стародавню назву місцевості, трошки інтерпретувавши її на свій манер – Обіточне (Обітошне) або за прізвищем власника – Денисово (Денисовка).
Древние соленые Торские (ныне Славянские) озера, как один из интересных туристических объектов, стал местом паломничества задолго до того, как эта традиция стала повсеместной. Ведь их чистый воздух, хрустальная вода (самые удаленные от моря озера Украины с таким высоким уровнем солености) и лечебные грязи возродили к жизни немало человеческих тел и душ.
Главной достопримечательностью того зеркального кружева в четырех километрах от реки Казенный Торец (ранее просто Тор) конечно же является самое большое и самое соленое из них, ведь именно на его берегах начиналась история местных солеварен, города и, собственно, самого широко известной грязелечебницы Славкурорт. Озеро единственное, а названий у него – не каждой сановной персоне при рождении достанется, хотя все и созвучны: Рапное, Репное, Ропное, Рипное или просто Соленое… И если с последним все ясно (химическая характеристика), то вот этимологию каждого из созвучных в народе обосновывают по-разному.
Чотири літери абревіатури Головного управління виправно-трудових таборів (ГУЛАГ), за якими стоять десятиліття страху, скаліченні життя та мільйони жертв. Фактично московський режим червоних рад зміг так довго проіснувати в тому числі за рахунок в’язнів на положенні рабів, які в надважких кліматичних умовах виконували саму важку роботу без будь-яких достойних умов життя за мізерну пайку хлібу. В ряди фактичних смертників пересічні люди потрапляти за найменшу провину без чесного суду-слідства, а часто і без неї – просто за необґрунтованим наклепом. Саме тому цифри жертв катівень ГУЛАГу настільки страшні: 18 мільйонів ув’язнених, 1,7 мільйони померлих, 800 тисяч страчених… причому п’ята частина – це суто українці.
Система використання рабів в арештантських робах під контролем автоматів катів з НКВС, яка була створена спеціально для вилучення із суспільства ідеологічних супротивників радянської влади та простих думаючих громадян, офіційно запрацювала 10 липня 1934 року, хоча більшовицькі північні табори примусових робіт існували ще з 1919-ого в Архангельську, Пертомінську, Холмогорах, на Соловках…