Його життя – одне ціле з наукою. Його праця – ціла епоха в культурі. Його спадщина – безцінна частина історії та мовознавства, археології і фольклористики, літератури та етнографії України. І все це, не дивлячись на звання академіка, під грифом «українофіла», «націоналіста» і «контри» – в залежності від освіченості чергового уряду та його фобій, пов’язаних з Малоросією.
Матеріальне втілення праць і пам’ятник на честь Дмитра Івановича Яворницького – це Дніпропетровський історичний музей, їм заснований і названий на його честь. Тут кожен зал буквально дихає теплом з такою любов’ю зібраних руками метра експонатів, який усі свої сили захопленої молодості і впевненої зрілості віддав на збирання, дослідження, аналіз, опис…
Він подорожував через пів-Європи. Його голосом оголошувалася доля самого Парижа. Завдяки його дзвону сотні тисяч моряків благополучно повернулися на берег… І ще безліч фактів, напівміфічних, напівлегендарних пов’язане з його ім’ям.
Ні, це це зовсім не знаменитий на весь світ політичний діяч або військовий стратег, не видатний магнат або істинний священнослужитель, а всього лише сигнальний дзвін Херсонеської набережної, який надійно зберігає свої таємниці ось уже більше двох століть.
Війна, холод, окупація. Зима 1941 – 1942. Німецькі війська в Криму. Прекрасна перлина Воронцовського палацу кинута напризволяще – картини вийняті з рам і упаковані в ящики, мармурові бюсти стоять на голій підлозі, в приміщеннях температура значно нижче нуля, до того ж на весь великий комплекс залишилися лише кілька наглядачів на чолі з директором музею Степаном Григоровичем Щеколдіним.
Маленькій групі добровільних працівників музею довелося пристосовуватися до умов воєнного часу. Але війна війною, а цінніші експонати наполегливо кричали про допомогу, адже низька температура і вологість могли зробити те, що ще не спромоглася зробити війна – повністю їх знищити. Тому картини були вийнято зі своїх дерев’яних темниць і складено в бібліотеці, а мармурові шедеври знову зайняли свої місця на п’єдесталах (хоч і не без допомоги німецьких солдатів, бо з чоловіків був присутній лише Степан Григорович).
Фортечні стіни, високе плато, мужність захисників – хороший засіб протистояти будь-якому ворогові. Але бувають обставини, коли перевірені засоби не допомагають і залишається сподівається лише на Бога, який дасть віру, і людей, що поруч, які підставлять своє плече.
У нелегкий час стіни Чуфут-Кале не раз рятували своїх жителів від ворогів: хто з низ відступав відразу, боячись облагородженої людською рукою неприступності фортеці; хто не витримував сам багатоденної облоги під градом каміння, киплячої води і стріл, що сипалися з вершини, а інші і зовсім обходили стороною, навіть не намагаючись наблизиться до гірського плато.
І відкрилися небеса. І опустився на землю вогненний стовп. І з’явилася у вогні тому Божа матір. Голову її вінчала золота корона, а права рука тримала скіпетр – саме так згідно легенди було явлено знамення святості Почаївської гори.
А починалося все з жаху і страху, що накрили Русь-Україну воронячими крилами, коли незліченні орди Батия в ході Західного походу 1237 – 1242 років захопили стольний град Київ, а народ православний поставили на коліна. Розгром, сльози, безчестя, зганьблені святині – данина заплачена невблаганному ворогові, який налітав, немов ураганний вітер, на своїх конях з кривою шаблею в руці.
Міський колодязь з нестерпно соленою водою, кількості якої не вистачить на забезпечення і однієї сім’ї – чи це не надтаємнича загадка? Вирішення її хвилює уми, розбурхує уяву навіть сотні століть після його спорудження.
Хто? Навіщо? Чому? Невисокий восьмигранник, що займає одне з найпочесніших місць Кам’янця на площі Польського ринку біля міської Ратуші і є предмет цих багатостолітніх суперечок і припущень.
Один з основоположних документів по ранньому періоду історії слов’ян – «Слово о полку Ігоревім» – суцільна загадка для сучасних дослідників. Сам факт, що послужив відправною точкою для створення цього шедевра давньоруської літератури – поразка військ князя Ігоря Святославовича 1185 року в поході проти половців – досі викликає запеклі суперечки. Вірніше не сам факт битви новгрод-сіверського князя з ханом Кончаком, а її географічне місце, про яке відомо «…тут поламати списів, тут притупитися шаблям об шоломи половецькі, на річці Каялі, у великого Дона…» та «…ось вітри, онуки Стрибога, віють з моря на хоробрі полки Ігоря».
Ще з кінця XIX століття на підставі висновків М.Арістова в офіційних джерелах було прийнято ототожнювати річку Каялу з Кальміусом, а морем – Азовське, отже місцем знаменитої битви була територія нинішнього міста Маріуполь. Ця версія вважалася настільки незаперечною, що відповідні уточнюючі пояснення до тексту рукопису були поміщені в хрестоматії «Російська література». складеної М.Л.Бродським, І.М.Кубіковим.