Йому зобов’язаний посмертною славою Мішка Япончик та інші джентльмени удачі Одеси початку ХХ століття. Це він описав реальну картину життя червонопрапорних бійців Першої кінної армії під командуванням Будьоного. Це його творчість подарувало світові Ільфа і Петрова, Паустовського, Катаєва… І саме його ім’ям названо шеститисячник на Памірі.
Одеса. Рішельєвська 17. Тут почався шлях всесвітньо відомого Ісаака Еммануїловича Бабеля. Потім був звивистий і тернистий життєвий шлях зі своїми злетами і падіннями, але творча зірка, що породила жорстку, а часом і жорстоку «Кінармію» і романтично-відчайдушні «Одеські оповідання», якщо зробити знижку на специфіку перших років життя Радянської країни, завжди виступала у всій своїй красі.
До хорошого звикаєш швидко – так говорить народна мудрість. Як наочний приклад – споживацьке ставлення до благ цивілізації в кожному будинку, коли відсутність електрики або гарячої води викликає паніку і праведний гнів у його мешканців. І звичайно більшість міських жителів вже давно забула що таке носити воду в холоднечу з колодязя або зберігати продукти жарким літом, як важко приготувати біля відкритого вогню їжу влітку або забезпечити тепло в будинку взимку. Але ж колись все було зовсім інакше…
Так однією з нагальних проблем на зорі ХХ століття було водопостачання домогосподарств – воду слід було носити або з довколишніх водойм (благо екологічні питання тоді ще не стояли так гостро) або чекати прибуття водовозів, які за окрему платню доставляли цілющу вологу до вашого порогу, проте окрім фінансової та часової сторони цього питання існувала ще проблема її збереження.
Тут гаснуть свічки, а душу сковує льодовий холод. Тут немає місця теплу і світлу. Вікна та двері кімнат відкриваються тут за примхою господині, яка давно покинула цей світ та так і не знайшла спокій…
Починалося все дуже красиво: бій церковних дзвонів, пишна весільна процесія, море квітів, ніжний рум’янець дев’ятнадцятирічної красуні-нареченої, та тільки ось жених трохи не вписувався в загальну ідилічну картину – непоказний, застарий (не сорок років старший за свою обраницю). Але на що не підеш заради порятунку збіднілої сім’ї? Ось і вийшли з-під вінця повінчані перед Богом безприданниця Марія та граф Вацлав Ржевуйській.
Біль – страшний ворог і вірний друг. Вона змушує сходити з розуму, розриваючи тіло на частини, і разом з тим дає зрозуміти, що ти ще живий, що ще є надія на одужання.
Біль – це страшна сила, яка робить людину схожою звірова, вбиваючи в ньому все цивілізоване і раціональне. Вона готова вдарити з-під тишка, неждано – в цьому її сила, її могутність.
Тоді в червні 1475 року були п’ятиденна облога Солдайи і гіркота безвиходу, голод, страх, безвір’я, жар згарищ і жах поразки – це історичні факти, підтверджені документальними свідченнями та археологічними дослідженнями. Але чи насправді відбувалися ті події, про які писав великий турецький мандрівник Евлія Челебі і зараз залишається загадкою…
Так згідно його записам у народі вперто ходили чутки про чудесне спасіння переважної більшості захисників фортеці. Переказ, що не втратив свою силу і через двісті років (інакше мандрівник не ославив б його у віках на папері), твердив що генуезці, усвідомивши безвихідність свого становища твердині в облозі на високій кручі, за одну ніч прорубали в скелі сходовий марш протяжністю в тисяча сто сорок метрів з боку моря. Сівши на кораблі, що чекали їх, захистники змогли уникнути незавидної долі переможених у війні з нещадним ворогом – Османською імперією.
Вимушене ув’язнення на вершині скелі в печерному місті Кирк-Ор, виснажене військо, порожня скарбниця, все зростаюче обурення підданих – всі ознаки занепаду правлячої династії, коли вже не залишається сил для боротьби і лише надія на чудо дає сили жити. Такі були реалії життя правлячої династії кримських ханів під проводом Менглі I Гірея.
І ось прекрасний день, вдале полювання, багата здобич, втомлений принц крові в тіні дерев біля річки Чурук-Су. Ніхто й припустити не міг, що цей звичайний день стане доленосним для правлячої династії Гіреїв.
Місце обітоване з тисячолітньою історією. Поселення на берегах літописного Бога, в житті якого були свої злети і падіння, перемоги і поразки, збережене перстом долі. Місто, народжене великою перемогою 1362 року князівства Литовського над грозою Європи – Золотою Ордою.
Дар (від слов’янського «вьно») Бога (літописна назва річки Південний Буг) – так згідно з однією з найромантичніших версій можна трактувати походження Вінниці, яка жодного разу за час свого існування не змінювала своєї назви-статусу, що зберігає, як запевняють деякі, її серед бур і негод шістсотлітнього життєвого шляху.