Сила древньої твердині, що охороняє місто у річковій петлі Смотрича, споконвіку охоронялася його храмами і живилась вірою його жителів. Так були а Кам’янці і костели, і кірхи, і синагоги. Але головною святинею-оберегом все ж вважалася дерев’яна замкова православна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, споруджена ще в 1362 році за Коріятовичів на честь визволення цих земель від татаро-монгольського ярма.
Кажуть, що саме цьому храму судилося стати усипальницею двох із них – литовських князів Олександра та Юрія, які своїм переходом у православ’я зміцнили духовну силу кам’янецької фортеці, що роками зберігала її від посягання ненажерливих загарбників.
Трівожливі часи татарських набігів, що смерчем змітали на своєму шляху все живе і не живе, після яких залишалися лише випалена полита кров’ю земля та тисячі покалічених життів. Сотні років життя українського народу з чорним серпанком загрози навали зі сходу на горизонті…
1695 рік і нові полчища бусурман на підступах до східного оплоту польського королівства. У всіх церквах Львова б’ють набат, чуються тисячі ревних закликів до Всевишнього як останньої надії на порятунок. Не була винятком і церква на північно-західній околиці міста, що зібрала під своє крило всіх своїх безпомічних парафіян. Але гарячі молитви не допомогли, і в самий розпал служби в її стіни увірвалися незліченні полчища кочівників жадаючих наживи і крові.
Знаменитий блакитний щит з двома білими хрестами і лівим нижнім раменом, як символ багатства і процвітання українських земель, і через багато століть часто можна зустріти на величних архітектурних шедеврах минулого, які здебільшого належать спадщини могутнього магнатського роду Польського королівства Потоцьких. І хоча ланцюг спадкування цього геральдичного символу простежується досить чітко, історія його появи досі губиться в тумані невідомості другої половини XII століття…
Так, згідно однієї теорії, лаври першого носія цього дворянського знака були даровані великим князем Польщі Болеславом Кучерявим лицареві Зарославу, який самотужки зміг переломити хід битви з прусами під Піллау (Пилява), в безпрецедентній за сміливістю атаці знищивши ватажка ворожої армії, чим забезпечив перемогу свого війська (за цей подвиг до хреста на його щиті був доданий додатковий лівий нижній рамен).
Приховані від людських очей під кам’яними склепіннями в товщі земній ходи були одним з головних фортифікаційних споруд будь-якого середньовічного міста, від яких часом залежали не тільки військова удача, а й тисячі життів мирних городян. У їхньому роззявленій чорнотій утробі народжувалися таємні змови, замишлялися великі злодійства, а іноді вирішувалися долі цілих держав.
Кам’янець-Подільський, не дивлячись на своє самою природою створене унікальне укріплене місце розташування в петлі Смотрича під надійним захистом стрімких скель Подільських Товтр, проте мало відрізнявся від загальноєвропейської практики спорудження міст. Недра плато його старої частини суцільно поцятковані сотнями великих і маленьких тунелів розташованих практично на трьох підземних рівнях, хоча історія і зберігає відомості на межі вигадки і правди лише про більш значущі з них.
Перемога над слабким – це поразка, але зрозуміти це дано лише справжній людині. Тим більше що зараз в умовах війни мало беруться до уваги морально-етичні аспекти, коли будь-яка перемога – це Перемога, а виграна битва з мінімальними втратами подвійно цінніша. Але не так вже давно були часи, коли ставлення до результату бойових дій було зовсім іншим…
Непросте для тернопільської землі XVII сторіччя з його повстаннями і перманентними військовими діями рясно полите кров’ю і сльозами місцевих жителів… Зоря Нового Часу, коли про емансипацію і рівні права можна було лише мріяти, а роль жінки за старими звичаями зводилася до безголосої берегині сімейного вогнища… І ось в 1672 році після переможного маршу турецько-татарського війська під проводом Магомета IV, в ході якого впала Кам’янецька твердиня, на горизонті в недобрий час залишених господарем Яном Потоцьким під опікою дружини Терези бучацьких земель замайоріли ворожі прапори.
Задовго до жахливих десятиліть червоного терору з його мільйонами безвинно закатованих у шаленому бажанні наживи будь-якою ціною… У ті часи, коли сильну державу неможливо було уявити без релігійної складової, яку через сторіччя в пориві атеїстичного завзяття з коренем виривали з народу смертями служителів культу адепти країни рад… на пізналі мир галицькі землі на початку XVIII століть вперше ступила нога комуністів.
Ось тільки це були не ті божевільні фанатики, котрі граючись блюзнірськи руйнували все на своєму шляху від безмовних архітектурних свідків минулого і зберігачів вселенської мудрості на сторінках паперових фоліантів до людських доль і поколінь народжених під зіркою волелюбних націй. Творення, самозречення і життя на славу Господа були девізом тих, хто взявся за опіку замкового костелу Бережан, що вже почав руйнуватися.
Пожовклі сторінки історії рідко зберігають у своїй пам’яті жіночі імена захисниць рідної землі. Доброчинец і меценаток, мучениць і святих – так, але не жінок-воїнів. Рідкісні випадки – швидше виняток з правила при сформованому століттями образ слабкої, ніжної, чутливої і тендітної, з яким мало асоціювалися важкі лати, довгий меч і відчайдушна хоробрість. Історія Бучацького замку в цьому контексті відноситься саме до тих рідких винятків.
За легендами, мабуть, самі жіночі духи волелюбної, гордої і непокірної Галицької землі вирішили показати всю міць своєї сили в рік 1614-му році від Різдва Христового, коли під час конфлікту між Яном Енджі Радзивілом і Станіславом Гольських оборона, і треба сказати успішна, Бучацької твердині була в руках Зофї Стадницької-Гольської (борг Станіслава, що був чоловіком племінниці Зофьі в 90 тисяч злотих). Правда своє місто над Стрипою від захоплення їй все ж вберегти не вдалося, провиною чому був банальний підкуп і зрада.