Долі будівель – як долі людські: у одних на роду написано процвітання в усі часи при будь-якій владі, інші поринають у безодню століть не залишаючи сліду, кинуті жорстокої людською рукою; історія перших – відкрита книга, любовно написана господарями, а інших – таємниця за сімома печатками, прихована завісою часу.
Бережанському замку з господарями пощастило – на його життєвому шляху весь час зустрічалися люди грунтовні і педантичні, які відносилися з любов’ю і турботою до ввіреного їм об’єкту оборонного значення, немов до рідної домівки. Саме тому можна з упевненістю сказати якою була фортеця сто, двісті, триста років тому.
Переяславу судилося купатися в монаршій милості, доки політичні цілі збігалися з релігійними, але рукотворна пам’ять про неї пережила і самих правителів, і зміни політичного курсу на діаметрально протилежний, і заборона на православ’я.
Перший дар гетьмана Війська Запорізького Лівобережної України Івана Степановича Мазепи місту, в якому було прийнято доленосне для українського народу рішення (Переяславський договір) – Вознесенський собор, вартістю триста тисяч золотом, зараз служить яблуком розбрату між Київським і Московським патріархатами Української православної церкви.
Мармур не витримав і розколовся під новонародженим майбутнім королем.
Театр смерті – під стінами замку Олесько у році 1629 зійшлися татарські орди і війська Речі Посполитої. Сполохи багать, незважаючи на день, і блиск мечів. Піна на боках загнаних коней. Крики переможених і переможців. Загибель, руйнування і лють сутички.
Знову музеї, бібліотеки і концертний зал – під відкрите небо, а історію – на звалище.
Адже Хрещатик – всесвітньо відомий центр української столиці. Чим ближче до центру, тим, як водиться, вища ціна – проста арифметика. Отримання ж цілої будівлі на Хрещатику 48а за безцінь у приватну власність — хіба це не межа мрій будь-якого бізнесмена?
Казарми. Що може бути прозаїчніше повсякденності солдатського життя: сумні одноманітні кімнати, одні й ті ж особи, прання / чиста форми, підйом і відбій по сигналу… та хіба мало ще чого. Але саме цим сірим стінам в Кам’янці судилося виплекати в своїх стінах цілу плеяду Великих літератури.
Так саме тут, в Бессарабії, в 1815 році під час служби Костянтин Миколайович Батюшков написав свій кращий твір – елегію «Мій геній», яку літератори вважають порівнянної за стилем та польотом натхнення лише з поезією Пушкіна. Це вже не беручи до уваги увесь «кам’янецький цикл» і нарис «Спогади з місць боїв і подорожей».
Пам’ятник в дусі сталінських часів і вольові обличча чотирьох чоловіків на обеліску бульвару Пушкіна не дають забути про відвагу і силу волі першовідкривачів космосу. Це нагадування якою дорогою ціною, часом, платило людство за прогрес, адже немає нічого ціннішого за людське життя.
Але цей пам’ятник особливий. Таємниця, якою до цих пір оповита смерть Якова Українського, Серафима Кучумова, Петра Батенко і Давида Столбуна, досі не дає спокою тим, хто цікавиться космонавтикою.
Ні суддівські, ні магістратські, ні вчителі або медики не були в середні віки настільки цінні для міської влади як… кати. Так, так. Це не помилка. Саме кати були самими високооплачуваними державними службовцями.
Витрати, пов’язані з утриманням ката, могло собі дозволити лише дуже велике місто, тому що оплата за його висококваліфіковану працю, коли фантазія обмежувалася лише довженою людського життя, була дуже велика. Хоча частина цієї суми компенсувалася виконанням своєї роботи заплічних справ майстром з договором в інших містах.