В світі є чимало країн, в фольклорі яких з прадавніх часів живе повір’я: хто забуде звичаї предків своїх, не матиме щастя щастя на землі, а душа його після смерті приречена на вічні поневіряння між світів, не знаходячи ані притулку, ані спокою, їх каратимуть і люди, і боги. Людина без коріння, як перекотиполе – серце розгублене, душа заблукала, бо чужа вона і своїм, і не своїм. Тому в Україні культ вшанування пращурів та їхнього покровителя Діда 13 жовтня – одна з фундаментальних традицій, на якій тисячоліттями зиджиться українство.
В прадавні слов’янські часи цей день також кликали Сварожинами-Зворожинами, як цілісне прийняття коловороту життя і усвідомлення скорого невідворотнього наближення часу відправлення кожного на Луки Сварожі. Традиційно в цей день без огляду на примхи природи українці родинним колом готували обрядову кулешу обов’язково на багатті, щоб пара з її казанку сягала самих небес і дісталася кожного з пращурів. Члени ж родини, отримавши свою порцію, розсаджувалися колом навколо багаття простоземлю і в мовчазній злагоді насолоджувалися смачнючою кашею за себе і за тих, кого вже ніколи не буде поруч.
Він народився полтавчанином, а помер уродженцем Луцька, проживши двадцять років після своєї фактичної смерті — людина майбутнього, людина загадка, історія життя якої – гримучий коктейль із заплутаних фактів та вигадок. Такі неординарно-обдаровані особистості, вперто крокуючи попереду свого часу, самі по собі перетворюються на блискавичну легенду, а присмак таємниці перетворює їх на наднову, що стає центром тяжіння маленького всесвіту. І хоча на надгробку стоїть ім’я Юрій Кондратюк, народився він Олександром Шаргеєм — український вчений, винахідник, основоположник теорії космонавтики та ракетобудування.
Студентське дитя, що в Полтавських єпархіальних відомостях означене як син Гната Бенедиктовича Шаргея та його законної дружини Людмили Львівни в дівоцтві баронеси Шліпенбах, народжений 9 липня 1897-ого та хрещений Олександром 28 липня того ж року. Долю рано осиротілого хлопчини (мати померла в лікарні для душевнохворих, коли він був ще зовсім малюком, батько — в 1910-ому) фактично визначили дві жінки та нерідний дід: полтавська бабуся Катерина Кирилівна, її другий чоловік Яким Микитович Даценко та мачуха, Олена Кареєва.
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Особливий день в українському народному календарі, що припадає на час, коли в криштализована боротьба літа з зимою наближається до свого апогею і тепло відчутно починає здавати свої позиції. 4 жовтня з давніх-давен називали Лісогоном, бо перед довгою зимовою сплячкою господар лісу наостанок влаштовує справжні ігрища-забавки, який майже ілюзорно відчуваються в завмерлому передчутті недобрих часів.
Важкі вздихи та пронизливий свист, нізвідки закрути опалого листя та трескіт ламаного гілля, раптовий гін звірини та скрежит схожий на регіт.., які луна розносить на всю округу серед абсолютної тиші глухих хащів змушують холоти в жилах кров та завмирати серце. Не дивно, що зустріч з лісовиком віч-на-віч, ба більше — прямий погляд очі-в-очі, як кажуть, зводить людину з розуму.
Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.
За минулі тисячоліття українські пращури дали цьому, одному з чотирьох найзначніших астрономічних явищ року, чимало імен: Світовід, Сонцестій, Осінній Рівнодень, Іони, Фоки, Федіра-Федори намочи хвоста… це містичний час, коли старі язичницькі боги вступають у свої права, щоб повернути людські душі до природних витоків всього сущого. 23 вересня – день рівнодення, коли світло і темрява рівноважні, мить істини, повної гармонії души та тіла зі всесвітом.
За українськими легендами, колись давно Троян, брат великого Даджьбога, покровитель неба (майбутнього), землі (теперішнього) та підземного царства (минулого), наказав царевичу-Світовиду захистити світ у день осіннього рівнодення і впродовж усього зимового сутінкового періоду, коли балом на землі править темрява, берегти його і боротися за місце під Небесами. Саме тому в перший день панування, на Сонцестій, сила Божича особливо потужна, відчутна майже фізично, адже вона приносить світові очищення, а серця людей налаштовує на шлях істини. На вістрі спису могутній витязь на білому коні приносить на землю світанок нового дня, а разом з тим – і нове життя. Тому традиційно в Україні всі городньо-ланові клопоти мали закінчитися до Осіннього рівнодення, щоб розчистити поле для боротьби світла з пітьмою.