Осіннє вмирання природи… хтось бачить в ньому кінець життєвого циклу, а хтось — новий початок. Недарма ж на 1 листопада випадає свято Сварога, творця всесвіту та покровителя коловороту буття. В українську давнину вважалося, що саме цього дня Великий небесний коваль починає кувати для українців Золотий плуг, символ відродження життя та майбутнього врожаю, який скине на землю на Різдво, як сигнал селянам до початку підготовки до нового польового сезону.
Золота обручка, шлюбна вірність, хліборобство та млинарство — теж дарунки Праотця всіх богів, том-то в його свято українці підносили йому щирі молитви накшталт: «Хвалимо Сварога, який цьому Роду Божеському є началом, і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку від джерела свого, і взимку ніколи не замерзає».
Бунтівним характером він вдався в свого батька, який змінив священницьку шлях багатьох поколінь своїх пращурів на просвітницьку кар’єру. Гени по материнській лінії теж були з церковників, тому дивно — звідки у Євгена Коновальця був такий потяг до військової справи та настільки тверда активна войовничо-громадянська націоналістична позиція.
Три класи народної школи під пильним батьківським наглядом в рідних Зашках (батько — директор, мати — викладачка гігієни, основ медицини та шиття), чотирирічка при учительській семінарії, Львівська духовня — це були лише сходинки до правничого факультету Львівського універу, де його палкий молодецький організаторський талант, адже йому було лише вісімнадцять, підживлений повним курсом історії України Михайла Грушевського, зміг розгорнутися у всю міць вже без штучних обмежень надмірно сімейного піклування.
Вона, слов’янська праматінка сонця і води – «віща пряля», що тисячоліттями старанно пряде нитку життя кожної живої істоти на цій землі і опікується душами тих, хто покинув цей тлінний світ. Мокоша, дружина всесильного Громовика, кожної п’ятниці сходить з небес на землю, щоб в одній з п’ятдесяти двох личин пильнувати дотримання жінками своїх заповітів та вищого призначення. Дванадцять з тих П’ятниць – особливі, а дві з тої дюжини — святі, а головна з поміж них – День народження богині, 28 жовтня або Мокошина п’ятниця.
Мокоша — то юна сміхотлива красуня, що з легкої руки «накидає прялі 100 веретен прясти» , іноді — статна худорлява жінка-помічниця з розпущеними косами до п’ят, яка крутить веретено, коки втомлена пряля спить («З Богом, Параню!»), а то обертається на кістляву стару зі покрученими пальцями, як треба за чиїмсь життям на землю (тому часом в українському фольклорі ототожнюють з маскою самої смерті). На своє ж головне свято небесна богиня відвідує землю у вигляді страшно посвердленої веретенами пряль, порізаної ножицями та поколотої голками швачок, що не дотримувались її заборони на роботу по п’ятницях протягом року.
Всі осінні землеробські справи нарешті закінчені, сіно-солома сховані на токах, озимка посіяна, льохи повні овочів-фруктів, закомори — борошна та всіляких солінь-мочінь і варень-джемів… Фактично українське село переходить в фазу від заготовлення різноманітних наїдків на сезон холодів, коли земля завмира на довгі місяці, до активного споживання накопиченого. Ця зміна життєвих ритмів, згідно традиційної часової прив’язки до небесних світил, отримала назву на честь Осіннього Місяця-Молодика.
При чому свято було жорстко прив’язане до 26 жовтня, і фактична фізична фаза самого місяця на дату аж ніяк не впливала. Метафорично его роль сформульована приказкою: «нічний володар землю до весни замикає і ключі від неї півроку, до Ярили Вишнего, міцно тримає». З цього дня худобу більше не ганяли на пасовище, бо вовки геть скаженіли і спокою їй вже не давали.
Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.