Вона приходить перед Великоднем, з першим березневим промінцем вранішнього сонця щоб нагадати живим про тих, завдяки кому вони існують на цій планеті, поколіннях і поколіннях їхніх померлих пращурів, які колись жили, кохали, працювали на землі, яку вони вважали своєю. Згідно староукраїнських вірувань вважається, що саме на Радуницю, 19 березня, душі повертаються на один день з райських хащів Вирію, щоб провідати своїх нащадків та перевірити дотримання ними споконвічних традицій.
Цього дня (його в народі ще звали Жилавим чи Провідним понеділком) з пасочками та крашанками українці йшли після сходу сонця на могили своїх родичів, де залишали свої дари на помин рідних душ («Хай відпочивають та радіють на Луках Сварожих та нас не тривожать!»), а по поверненні всією родиною сідали за поминальний стіл з тією ж обрядовою їжею та коржиками-жилянниками. При чому на столі мали бути присутні виключно холодні страви («щоб души пращурів не обпеклися»).
Вигіни Кривого Торець, що вривається з висоти круч на простори Клебан-Бикського ландшафтного парку як не можна краще задовольняли всім фортифікаційним вимогам для облаштування природно захищеного та забезпеченого великою кількістю запасів прісної води укріпленого спостережного пункту запорожців, який був зафіксований в цьому районі згідно збережених документів ще в 1760-х.
Торецька поштова станція (південна частина сучасного Лівобережжя міста), а також землі північніше та східніше від неї в 1812-ому змінили власника з бахмутського купця Четверикова на відставного підполковника донців Пантелеймона Антоновича Номікосова, який заснував на пагорбі новопридбаних земель поселення Сантуринівку, оселивши на них двадцять кріпостних з сім’ями, викуплених у Каменских з Корочансого повіту Курської губернії.
Витоки традицій свята, яке в Україні відзначається 25 березня і за канонами називається Благовіщенням, лежать за багато тисячоліть до виникнення самої християнської релігії, в скіфському праслав’янстві з його культом вогню (до нього також відносяться Різдво та Купали) та не має жодного відношення до Богородиці в її християнському значенні.
Адже з давніх-давен Благовіщення — це остаточна перемога весняного тепла над зимовими холодами смерті, і пов’язане воно було з богинею землі та покровителькою літніх дощів Ладою, тому свято ще мало неофіційну назву «Громовиця». Згідно прадавнім українськими народними віруваннями богиня відпочиває на алтирь-камені, що знаходиться на острові Буяні (за іншою версією замість каменя — береза, яка росте там ж догори дригом: корені вгорі, гілля — під землею), прокидається 25 березня, щоб разом з Ярилом-Сонцем повернутися на землю та обдарувати людей дощами-врожаями — бог веде золотий плуг, а Лада засіває. Та й ластівки-птиці щастя повертаються з Вирію їм на допомогу саме цього дня («Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. З Благовіщенням світла Дажбожого!»).
Коли день дорівнює ночі, і тепло вже не тільки відчувається в повітрі, воно перечікує останні нічні морозні подихи вмираючої зими по затишних закутках, щоб з першим променем сонця знов вступити в свої права, женучи холоди геть. Тріумф життя та кохання. Нічого з таким нетерпінням українці так не чекали, як настання 22 березня під прапором бога сонця Ярила (християнський варіант — Василя Сонячника чи Парника), «день і ніч міряються» (весняне рівнодення).
В цей день Морозу киселем дорогу на вихід мостили: «Мороз, Мороз, іди їсти кисіль! Не бий жито, бий кукіль!» Тому варили кисіль в неймовірній кількості всіх видів, консистенції та смаків. До нього пекли млинці-символи сонця (зрідка короваї, до борошна минулого врожаю залишалося на той час не так вже і багато). А також заготовлювали багацько ритуальних печивок в формі рівнобічних хрестиків знаних на українських теренах з періоду Тріпілля, за три тисячі років до появи християнства. По одному захисному «хрестику» в слов’янський Великдень з’їдав кожен член родини, частину кришили до зерна і брали із собою в поле для підживлення сил у перший день сіву ярих, залишок по одному згодовували худобі на першому весняному вигоні.
Офіційне пробудження Матінки-Природи від зимового сну українці традиційно святкують 9 березня під офіційною назвою Сорочини, що пов’язано з прадавніми віруваннями, що цього дня в країну з теплих країв повертаються сорок різних видів птахів — тому-то його ще кличуть Пташиним святом, і якщо жайворонки не встигли прилетіти домів до цієї дати, їх своїм співом підміняють посмітюхи.Також вважається що саме цього дня сорока кладе перші сорок гілочок свого гнізда.
Християнська ж церква перехрестила веселе свято зустрічі тепла праслов’янського народного календаря на печальні помини Сорок мучеників, що загинули за свою віру в Севастії часи Лікінія, соправителя імператора Костянтина (320 рік).
У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…
Вона приходить через небесну браму з Вирію, щоб пробудити від зимового летаргічного сну на українській землі все живе і не живе. Скована довгими місяцями холодів природа вже з Василя починає зворотній відлік до жаданого тепла та прийдешнього з ним відродження, в кожному сонячному промінці, в кожній краплі відлиги намагаючись розгледіти наближення весняної пори.
В прадавніх українських віруваннях Весна ототожнювалася в прекрасною царицею Лелеєю, неодмінною супутницею бога сонця Ярила, які парою приходили на землю, і разом поверталися до Виру восени. Їхні образи були настільки тісно переплетені, що весну ще кликали Яром («Яр (весна) – наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати»). Вони – покровителі кохання та продовження роду у всіх їхніх природних іпостасях.