Красень в зеленій прикрашеній хризантемами сорочці з першим золотим листям на кашкеті залихвацьки заламаному на на одне вухо. Він танцює останні дні справжнього цьогорічного тепла на проліт, щоб промайнути як мить, залишившись останнім яскравим спогадом перед невблаганно сунучими холодами. Сучасне українське ім’я Вересень отримав від своєї найулюбленішої запашної квітки, яка майже останньою дарує бджолам свій золотий нектар перед лютою зимою («Скоро Божій мусі на відпочинок») — рожево-бузковій магії вересу.
Хоч насправді, з огляду на притаманні йому яскраві характеристики, в українському фольклорі існує безліч цікавих прізвиськ для першого осіннього місяця від старослов’янського Ревун (Руєн) від ревіння самців оленів під час вересневої активізації їхніх шлюбних ігор, Зарева (через перше золоте листя), Маїк (мають зійти озимі культури), Сівень чи Кивень (через другу хвилю засівання озимки, «Прийшов Варфоломій — жито на зиму сій») до Бабине літо (через тепло-ласку) та Друга Пречиста (за народною назвою релігійного свята).
…Початок
Історія примхлива пані і не любить припущень. Помахом руки її коханця-Часу назавжди зникають під порохом часу цілі країни, не кажучи вже про окремих особистостей. І благо, якщо останні встигли залишити на землі хоч якійсь помітний відбиток, будь то найменша згадка в документах чи славетні діяння закарбовані назавжди в людській пам’яті, інакше на них чекає доля мільйонів і мільйонів до них – вічне забуття без надії на воскресіння.
Як виявилося навіть статус спадкоємців легендарних правителів однієї з найвпливовіших країн Європи станом на кінець першого тисячоліття не гарантував беззаперечне місце в історії, годі вже і казати про нехай і високоосвічених та шляхетних жінок в темні патріархальні середньовічні часи.
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.
Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Розкіш палаців наповнених шедеврами мистецтва та літератури в оточенні пишних паркі з екзотичними рослинами, по затишних алеях яких з парасольками від жарких сонячних променів в руках розгулюють витончені панянки в вишуканих сукнях і гарцюють на на тонконогих рисаках кавалери з витонченими манерами… От тільки весь той романтизм європейського Середньовіччя — сильно прикрашена картинка, намальована сучасниками крізь свою призму ідеальних уявлень і мало відповідаюча реальності, яка була геть інакшою.
Бруднющі вузенькі криві міських вулицьвулички залити нечистотами, в яких іноді за потужного дощу міг потонути вершник разом з конем, адже водогону, каналізації та зливних стоків в тодішніх європейських містах не існувало. Самі будинки, що стояли суцільною стіною обабіч, представляли собою непоказні споруди холодні взимку та перетворені на пекло жаркого літа, позбавлені будь-яких естетичних прикрас і здебільшого топлені «по чорному». Не далеко пішли від них і прославлені, сповнені протягів та холоду замки, підлогу яких хоч для якогось тепла вистеляли соломою (до весну вона вся спрівала). Тут же бігали чисельні вуличні собаки використані в якості живих грілок, бо каміни не давали і сотої дещиці потрібного тепла в зимові холоди. Саме тому верхній одяг та взуття жителі європейського Середньовіччя скидали лише в ліжку (в Англії досі існує закон, за яким чоловік має розлучитися з дружиною, якщо вона має холодні ноги). І це при затишних теплих оселях українців, де пічка з грубою опалювала одразу кілька кімнат, де підлогу підмітали та мили кілька разів на тиждень, де вуличне взуття залишали біля входу, перевзуваючись в домашні капці, а влітку бігали в хаті босоніж.
Віра завжди лежить десь за межами раціонального, тому походження майже кожного святого для тієї чи іншої громади місця оповито містичним фльором в квінтесенції чисельних легенд, переказів, міфів…, свідки яких і нині з палким завзяттям готові свідчити перед Богом і людьми про їхню реальність, не дивлячись глибину віків першоподії.
Не оминула ця доля і Свято-Георгієвський на Вінничині, який хоч і не може похвалитися кількістю сивого пилу століть на своєму історичному минулому, але компенсує це яскравістю барв відносно нової легенди своєї появи на світ, тим більше само визначення «печерний» ментально занурює його в ті далекі часи, коли на українських теренах з’являлися перші монастирі вириті завзятими християнськими ченцями на Дніпровських, Дінських та кримських пагорбах.