Весняні блискавки — будителі землі від зимового летаргічного сну. Вони прилітають на крилах вітрів, що женуть геть залишки снігів та морозів, ведучи за вуздечку сповнені живильної вологи хмари, які проллють її на лани і степи, сади і городи, щоб прокинулися дерева і трави, подарувавши світові свою силу і красу.
От тільки блискавки ті разом з життям несуть і смерть спопіляючи своїм небесним вогнем обраних та випадкових. Гасити те полум’я, що здійнялося від блискавки, не варто, та й даремно, бо небесний вогонь звичайними земними засобами не згасити. Методом спроб та помилок за тисячоліття українські пращури винайшли лише єдиний надійний спосіб його загасити — то освячена на Стрітення в церкві свічка. Було ще гасіння козячим молоком чи сироваткою, але дія цього засобу була доволі обмеженою (хоча з практичної точки зору це можливо було зумовлено обмеженою кількістю самого цього продукту тваринного походження в потрібний момент під рукою).
За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Він той, завдяки кому на світ народилася українська сучасна популярна музика, наслідком чого в тому числі можна вважати відродження української національної свідомості і культури загалом після десятиліть забуття. Тим більш вагоме значення внеску Володимира Івасюка, що підняти хвилю патріотизму та цікавості до національної культури він зміг в умовах московської радянської окупації зразка 1970-х, але саме за це він і заплатив найвищу ціну — своє ЖИТТЯ.
Народженням в повоєнному 1949-ому в буковино-запорізькій вчительській сім’ї Михайла та Софії Івасюків йому сама доля подарувала унікальний шанс увібрати в себе ще малечою всю строкато-прекрасну та чарівно-барвисту українську культу у всьому багатстві різномаїття її відтінків від сходу до заходу. Адже і батько, письменник, літературознавець, фольклорист, і турбота матінки оточили маленького Володимирка тим прекрасним світом українства, який один раз полонивши душу, не відпускає її до самого кінця.
Вшанування праслов’янського покровителя багатства матеріального та духовного, Велеса (Волоса), культ якого зародився на українських теренах, як вважають сучасні науковці, ще за три тисячі років до Різдва Христового — традиція, яку і донині ніжно бережуть українські обрядовість та народний фольклор. Як гарно витримане вино, випробовування п’яти тисячоліть руйнівних війн, етономіграцій, епідемій лише надійно закарбували його лик в українських генах, хоч прийдешнє християнство і намагалося перехрестити його образ на святого Власія та нівелювати багатство Велесівсого образу до простого покровительства худобі з прізвиськом «скотний бог», якого вшановували заганянням тварин до храму та кропінням їх святою водою 11 лютого.
Але, не дивлячись на відчайдушні спроби церковників, ставлення до образу творчого та вседопоміжного Сивого Яра (інше ім’я зимового Волоса, чий поклінний тотем височив в дохристиянські часи на київському Подолі на сучасній Волоській, де після його зносу був збудований православний храм святого Власія) в народі залишилось на стільки шанобливим, що свята на його честь тривають цілий тиждень, починаючи з 11 лютого, яке є найсвятішим днем Велесового тижня. Адже окрім іншого він покровительствував непростим людям, пророкам та митцям, з якими в цей світ приходили знання про минуле, майбутнє та світоустрій як такий.
Обрядова їжа, що тисячоліттями прикрашала українські столи в радості і печалі, як символ щедрості і багатства, а також подяки померлим пращурам, адже недарма друга народна назва книша – «хліб з душею». Його обов’язково готували до Святвечіра, Благовіщення, помини та Проводи, на хрестини, всю М’ясоїдну та під час постів; навіть збереглася колядкова примовка «Господарю, дайте нам книш, бо пустимо до хати миш». Ним накривали кутю на покутті, носили своїм повитухам, обдаровували колядників та нужденних, навіть забороняли ставити блюдо з ними на незастелений стіл на знак пошани.
Хоча насправді під назвою книш ховається безліч різноманітних рецептів випічки, які відрізняються не тільки набором інгредієнтів і способом приготування, а й формою готового виробу. Об’єднує їх приготування на «зачиненому» (дріжджовому) тісті та випікання в печі. За великим рахунком, існує два види книшу: без начинки та з нею, обидві з яких зазвичай подавались з молоком чи кисломолочним питтям.
Безжальний та доленосний двобій зими з літом (в календарі українських пращурів існували лише два сезони, Коляди та Купала), Зимобор — одна з найголовніших подій року. Адже вважається, що саме цього дня земля перетинає міфічну межу, за якою починається сезон тепла, а разом з ним відродження життя у всіх його проявах після тривалих холодів.
Здавна як могли українки допомагали весні і надії перемогли в боротьбі із лютим холодом смерті, тому ще напередодні 2 лютого починали готуватися до виконання старовинних українських магічних обрядів, головним з яких було випікання «жайворонків» (ритуального печива у вигляді птахів). Їх роздавали Срітенського ранку після церкви всім зустрічним дітлахам, щоб малеча, що чиста душею і тому ближче до Бога, допомагала закликати скоріший прихід весни.
«Вовчий час» в прямому та переносному сенсі, коли всі зимові запаси з минулого літа в людському і тваринному світах добігають свого кінця, залишається лише невпевненість та промінь надії на скоріший прихід жаданого весняного тепла, яке звільнить і землю, і річки, і тіло, і души від льодяних оков холоду. «Лютий той, що гострокутий» намагається час від часу задобрити людей відлигою та мінливим теплом, але Зима разом зі своїми морозами та хурделицями ще править свій останній бал («Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі – морозом ріг зіб’є»).
Сердиться молодшенький зимовий син, що люди бажають йому якнайшвидшого закінчення, не дивлячись на подаровані ним сонце і толіку тепла, «лютує бо весну чує» (від того і ім’я своє отримав). А ще українці його звуть Бокогрієм («один бік зігріє, інший – заморозить»), Казидоріг чи просто Казо (через погані дороги, «питає лютий, чи добрий ти взутий»), Стречення (за релігійним святом), Зимобор чи Межень (ним закінчується календарна зима, межуюча з весною), Сніговий (бо снігом мете) чи Скажений (тому ж, що і лютий).