Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
Як світ пізнає іншу країну і складає свою думку про народ, що її населяє? – це риторичне питання, бо цей шлях для кожного свій: хтось їде мандрівкою, хтось бачить її через призму подій минулого і сюжетів світових ЗМІ сьогодення з нею пов’язаних, а комусь достатньо маленької дрібнички накшталт келиха гарного вина чи промінця сонця відбитого у віконному вітражі старовинного палацу.., щоб пристрасно закохатися в іншу країну, її людей, її культуру назавжди.
1958 рік. Лютеранська кірха десь в передмісті Мюнхену. Випадково зав’язана розмова між пастором та завіталим до святині з цікавості на вогник співрозмовником. На привеликий подив останнього, який виявився одним з чисельних журналістів громадсько-політичного тижневика в екзилі «Шлях перемоги» (його авторським підписом були дві літери, «о.д.»), німецький священик виявив неабияку обізнаність в українських справах, та не за кліше нав’язаними через західні ЗМІ про-радянської пропаганди, а актуальних реаліях окупованої на той час радянським режимом країни по той бік «залізного занавесу».
Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.
Як одна мить пролетіли веселі вихідні, а за ними і важкий понеділок, залишивши по собі солодко-гіркий присмак недомовленості. Мозок нарешті скинув морок лінощів та готовий до підкорення нових вершин, хоч за час вихідних та першого дня байдикування піднакопичилося чимало поточної роботи та нових викликів: «На вівторок бід зібралось сорок».
Не дарма ж цей день знаходиться під покровительством войовничо-мужнього Марсу, адже даровані ним сили, енергія та натхнення могли спонукати будь-кого на великі ратні (військові та спортивні) чи ділові (як бог родючості) подвиги-досягнення, наприклад зведення нової хати, яка вийде міцною та простоїть багато-багато років. Підсилити духовний зв’язок з небесним покровителем цього дня можна за допомогою його улюбленого червоного кольору в одягу, взутті чи аксесуарах, а направити прикладання своїх зусиль слід на схід.
Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).