Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.
Московія = війна. Так було, і так буде у всі часи доки це злобне штучне утворення уражене імперським вірусом існує на планеті земля, бо агресія для його влади — це єдиний спосіб тримати купи своє малоосвічене та боягузливе, позбавлене будь-яких проявів гуманізму населення з рабською психологією. І перший етап війни з Грузією 1992 — 1993 років, яке московські пропагандисти досі сором’язливо називають «грузино-абхазьким конфліктом», не визнаючи ключової ролі Російської федерація, як агресора — зайвий тому доказ.
Це була друга після Придністров’я військова «проба пера» Москви на пострадянському просторі. Підбурювана, фінансована, озброєна та укомплектована Москвою Абхазія (чисельність грузинів якої на той час складала абсолютну більшість — 45,7% від загальної кількості громадян цього регіону) почала озброєне протистояння за відокремлення від суверенної стародавньої Іберії. При чому в «кращих» традиціях своїх російських кермачів абхазькі повстанці та кадрові російські військові, що діяли під їхнім прикриттям, не обмежувалися лише бойовими діями — нищилася вся інфраструктура (яка до сьогодні так і не відновлена), а мирні мешканці просто знищувалися за одну приналежність до грузинської національності.
Прізвище людини — це ототожнення родинного зв’язку з багатьма поколіннями її пращурів, як приналежності до певного соціально-культурного осередку суспільства з власними, століттями виплеканими сталими традиціями, що визначають місце та позиціювання особистості в цьому світі. Саме тому прізвище — це предмет особливої гордість людини, її тотемного духовного оберегу, який коштовною дорогоцінністю передають від батька до сина (родова спадковість), від чоловіка до дружини (як символ переходу офіційної приналежності жінки з одного роду в інший).
Причому фактично прізвища у українців з’явилися з легкої руки Київського митрополита Петра Могили в 1632 році, наказом якого священикам всіх церков країни приписувалося вести метричні книги своїх парафіян з обліком дат їхнього народження, одруження та смерті. Так для більш точної ідентифікації парафіян від народних прізвиськ (використання яких документально зафіксоване в Україні ще княжої доби) були офіційно утворені прізвища, часто трансформовані просто з по батькові: Борисюк, Василенко, Іваненко, Петренко, Панасюк, Матвієнко, Юденко.
Все що колись було, повториться знов. При цьому часовий спіральний виток стає дедалі меншим — всього сім десятиліть, і чергова повномасштабна війна збирає свої криваві жнива в самому серці Європи. А все тому, що з двох країн-агресоріві була покарана лише одна (Московія не тільки отримала репарації після Другої світової, а ще й цивілізація дозволила поділити світ на сфери впливу, залишивши під її окупацією десятки-сотні народів).
Так якщо взяти початок Другої світової війни та поточний напад Московії на Україну, то можна чітко провести паралелі та методом екстраполяції (з поправкою на сучасні досягнення військових техніки та технологій) передбачити можливий подальший розвиток подій.
Для український військової спільноти християнське свято Покрови Богородиці оповите своїм сакральним змістом — символ чудесного порятунку столиці Візантійського світу, Константинополя, від знищення сарацинами-магометянами в 910 році завдяки заступництву Діви Марії (взяття під свій покров), недарма ж на Січи головна церква завжди була освячена на його честь. В якості данини спадковості поколінь зараз 1 жовтня в країні офіційно відзначаються одразу три військових свята: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та День створення Української повстанської армії (УПА).
Однак традиції святкування Покрови в Україні не обмежувалися лише релігійно-військовим спрямуванням, їхні глибинні основи торкалися тією чи іншою мірою всіх сфер українського життя, знаходячи своє втілення через народні прикмети, вірування та обряди.
Буревії Часу, які своїм бешкетом розкидали світом чи в сліпій люті до людства перетворили на порох більшість документальних свідчень минулого, завдали чимало клопоту історикам-науковцям, які в своїх невпинних намаганнях докопатися до істини проводять години, що складаються в роки, в курних підвалах архівних сховищ в часом марних сподіваннях серед тон пожовклих паперів знайти маленький діамант підтвердженого історичного факту, але більшість з них так і залишаються похованими там назавжди.
Так, і від минулого дерев’яної перлини подільської храмової архітектури на високому пагорбі над Богом, що колись була найвідданішим соратником замка-охоронця Вінниці, майже нічого не лишилося окрім легенд, які покоління і покоління містян передають з уст в уста.
Все це вже було: і ця війна з Московією, і звірства її катів під оманливою личиною армійського мундиру, і інформаційно-психологічна операція, і стерті з обличчя землі міста, і десятки тисяч закатованих просто за те, що вони — українці… А все тому що історія вчить, що нічому не вчить. Московити за весь час свого існування аж ні крапельки не змінилися; від буття золотоорднськими васалами до сьогодення — це лише звіряча ненависть до всього живого замішана на гримучій суміші гіперболізму імперських ідей про титульність московської нації (якої і на світі-то не існує), відсутності зачатків причинно-наслідкового аналізу, рабській покірності черговому самопроголошеному царьку-нікчемі, без будь-яких ознак прагнення свободи.
Однак, якщо з часів Середньовіччя звірства московитів дійшли лише у вигляді легенд та переказів з епізодичними згадуваннями у нечисельних документальних джерелах, то чим ближче до сучасності, тим більш детально зафіксована їхня звичайна ганебна практика ведення війни проти України з порушенням всіх етично-правових догм (цікаво, що вони абсолютно не змінилися до сьогодні).