Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.
Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Вона народилася з Україною в душі, щоб випити разом зі своєю батьківщиною всю її трагічну долю ХХ сторіччя до кінця. Вона крізь роки і всі випробування гідно тримала свою ділянку культурного фронту боротьби за свою країну навіть на далекій чужині, так і не поступившись своїми принципами заради грошей і швидкоплинної слави. Іванна Синенька-Іваницька — закарбована в жіночій подобі душа матінки-України, прекрасна, ніжна, співоча… як саме життя.
Донька Тернопільщини, вона народилася в затишному 1897-ому в інтелігентській багатодітній сім’ї директора сільської чотирирічки Великих Чорнокінців, Олексія Синенького, та спадкової співачки, Феліції Генчел. І хоча мати була чешкою за кров’ю, душею вона була більше українкою, ніж де-які її односельці, виплекавши всіх вісьмох своїх дітей в дусі патріотизму та відданості рідній землі, кращим доказом чого було взята до рук зброї двох з них в лавах Української Галицької Армії (Осипа та Петро), а двоє інших — роками тримали український прапор крізь всі негоди на культурному фронті (Іванна та Володимир).
Розкіш палаців наповнених шедеврами мистецтва та літератури в оточенні пишних паркі з екзотичними рослинами, по затишних алеях яких з парасольками від жарких сонячних променів в руках розгулюють витончені панянки в вишуканих сукнях і гарцюють на на тонконогих рисаках кавалери з витонченими манерами… От тільки весь той романтизм європейського Середньовіччя — сильно прикрашена картинка, намальована сучасниками крізь свою призму ідеальних уявлень і мало відповідаюча реальності, яка була геть інакшою.
Бруднющі вузенькі криві міських вулицьвулички залити нечистотами, в яких іноді за потужного дощу міг потонути вершник разом з конем, адже водогону, каналізації та зливних стоків в тодішніх європейських містах не існувало. Самі будинки, що стояли суцільною стіною обабіч, представляли собою непоказні споруди холодні взимку та перетворені на пекло жаркого літа, позбавлені будь-яких естетичних прикрас і здебільшого топлені «по чорному». Не далеко пішли від них і прославлені, сповнені протягів та холоду замки, підлогу яких хоч для якогось тепла вистеляли соломою (до весну вона вся спрівала). Тут же бігали чисельні вуличні собаки використані в якості живих грілок, бо каміни не давали і сотої дещиці потрібного тепла в зимові холоди. Саме тому верхній одяг та взуття жителі європейського Середньовіччя скидали лише в ліжку (в Англії досі існує закон, за яким чоловік має розлучитися з дружиною, якщо вона має холодні ноги). І це при затишних теплих оселях українців, де пічка з грубою опалювала одразу кілька кімнат, де підлогу підмітали та мили кілька разів на тиждень, де вуличне взуття залишали біля входу, перевзуваючись в домашні капці, а влітку бігали в хаті босоніж.
Віра завжди лежить десь за межами раціонального, тому походження майже кожного святого для тієї чи іншої громади місця оповито містичним фльором в квінтесенції чисельних легенд, переказів, міфів…, свідки яких і нині з палким завзяттям готові свідчити перед Богом і людьми про їхню реальність, не дивлячись глибину віків першоподії.
Не оминула ця доля і Свято-Георгієвський на Вінничині, який хоч і не може похвалитися кількістю сивого пилу століть на своєму історичному минулому, але компенсує це яскравістю барв відносно нової легенди своєї появи на світ, тим більше само визначення «печерний» ментально занурює його в ті далекі часи, коли на українських теренах з’являлися перші монастирі вириті завзятими християнськими ченцями на Дніпровських, Дінських та кримських пагорбах.
Бунтівний волелюбний дух, який вів його за собою все життя попри всі намагання московської окупаційної влади під триколорними чи кумачевими прапорами вгамувати цю безмежну жагу до свободи та нескореність долі. Народжений в московському громадянстві він помре за українські ідеали, щоб перетворитися на одну з легенд «розстріляного відродження». Кость Буревій — нескорений літературний сатирик-містифікатор, який все своє життя йшов до усвідомлення московського коріння всіх зол на землі.
Доля призначила йому народитися українцем в чужому йому російському сільському середовищі на окупованій воронезькій Слобожанщині, хоч коштів та свідомості багатодітних батьків йому всеж-таки вистачило на чотири шкільних класи. Кость рано усвідомив відповідальності за власну долю та існуючі соціальної нерівності суспільства.., тому-то і лави соціал-революціонерів в п’ятнадцять, і полум’яна боротьба на сторінках підпільної партійної преси, за що врешті-решт він був перший раз арештований в 1905-ому.
В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.