Древние соленые Торские (ныне Славянские) озера, как один из интересных туристических объектов, стал местом паломничества задолго до того, как эта традиция стала повсеместной. Ведь их чистый воздух, хрустальная вода (самые удаленные от моря озера Украины с таким высоким уровнем солености) и лечебные грязи возродили к жизни немало человеческих тел и душ.
Главной достопримечательностью того зеркального кружева в четырех километрах от реки Казенный Торец (ранее просто Тор) конечно же является самое большое и самое соленое из них, ведь именно на его берегах начиналась история местных солеварен, города и, собственно, самого широко известной грязелечебницы Славкурорт. Озеро единственное, а названий у него – не каждой сановной персоне при рождении достанется, хотя все и созвучны: Рапное, Репное, Ропное, Рипное или просто Соленое… И если с последним все ясно (химическая характеристика), то вот этимологию каждого из созвучных в народе обосновывают по-разному.
Чотири літери абревіатури Головного управління виправно-трудових таборів (ГУЛАГ), за якими стоять десятиліття страху, скаліченні життя та мільйони жертв. Фактично московський режим червоних рад зміг так довго проіснувати в тому числі за рахунок в’язнів на положенні рабів, які в надважких кліматичних умовах виконували саму важку роботу без будь-яких достойних умов життя за мізерну пайку хлібу. В ряди фактичних смертників пересічні люди потрапляти за найменшу провину без чесного суду-слідства, а часто і без неї – просто за необґрунтованим наклепом. Саме тому цифри жертв катівень ГУЛАГу настільки страшні: 18 мільйонів ув’язнених, 1,7 мільйони померлих, 800 тисяч страчених… причому п’ята частина – це суто українці.
Система використання рабів в арештантських робах під контролем автоматів катів з НКВС, яка була створена спеціально для вилучення із суспільства ідеологічних супротивників радянської влади та простих думаючих громадян, офіційно запрацювала 10 липня 1934 року, хоча більшовицькі північні табори примусових робіт існували ще з 1919-ого в Архангельську, Пертомінську, Холмогорах, на Соловках…
Чоловік та дві гарні пані – вони стали справжнім відкриттям 1978 року, їхнє тріо закохало в українському найвіддаленіші куточки Європи, аранжуванню та виконанню Маренич заздрили найталановитіші, а небажання виконувати забаганки окупаційної радянської влади занурило у безодню забуття назавжди.
Їхній співочий, тоді ще дует, фактично відбувся в Луцьку зразка 1971-ого. Анна Сухорукова з Куйбишева (Московія) та Валерій Маренич з Кривого Рогу якраз потрапили на хвилю відродження цікавості широкої публіки до фольклору, тому колектив для надання своїй музиці більш повного і багатогранного справжнього українського звучання швидко поповнився третьою – Антониною, сестрою першої та дружиною другого.
Де знайти розгадку, якщо імла віків надійно сховала за своєю фіранкою правду. Ну вже точно не на запорошених пилом поличках старих архівів серед сухих фактів офіційних документів. Коли з’являється таємниця без відповіді, легко вмикається нестримна людська фантазія, яка через містику легенд знайде легко знаходить пояснення будь-чому на світі.
Так і етимологічні витоки походження стародавньої неоднозначної назви чудового українського містечка Чортків на Галицькому Поділлі загубились десь в сивій далечині, але допитливий український народ не міг лишити це питання для себе без відповіді, тим більше цікавості додавала співзвучність з головним прислужником та володарем пітьми на землі. Саме тому і з’явилося на світ чимало різних версій та легенд цієї знаменної події, а чи має хоч одна з них відношення до реальності – хто його зна…
Історія полюбляє жарти над самовпевненими імперіями, які вкрай загубили береги реальності, і карає їх з особливою жорстокістю. Так сталося і тоді, коли Московія чергового разу рухома власним вигадкою про удавану велич та непереможність розпочала свою чергову війну в 1914-ому, і закономірно те що мало стати перемогою закінчилося її знищенням та переходом влади до рук скаженого люмпену.
Саме ця подія дала нарешті Україні реальний шанс на повернення своєї незалежності, яку московські імперці намагалися поховати назавжди разом з національною самоідентифікацією, гордістю, культурою та мовою, що здійснити свою давню мрію з легалізації крадіжки української прадавньої історії разом із назвою країни. Але не сталося, як гадалося – лютневий переворот 1917-ого позбавив Романових влади, яку вже 16 березня на українських теренах взяли до свої рук представницькі збори політичних, громадських, культурних та професійних організацій, скликані Товариством українських поступовців і Української соціал-демократичної робітничою партією.
Його боялися, ним лякали дітлахів, про нього склали безліч легенд… хоча Соловій з’явився в українському літературному епосі наприкінці XVI століття в позитивному антуражі поплічника українських богатирів, і лише пізніше його образ, як одного з найлютіших розбійників минулого, почала активно розповсюджували московська пропаганда через свої підроблені «стародавні билини» (в сучасній українській школі ці псевдо фольклорні твори недарма проходять на уроках іноземної літератури).
У творах північних сусідів він виступає головним уособленням жорстокості кочівників-грабіжників (особливо акцентується увага на його ставленні до племені «голядь», як самого агресивного і небезпечного з них) для створення більш негативного контексту. В цих московських «билинах» Соловій-Розбійник постає, як страшний на обличчя з вибитим зубом чоловік невизначеного віку з-за свого давно нечесаного волосся, брудного лахміття замість одягу та чорного від засмаги обличчя. Його основним зайняттям був грабунок всіх подорожніх незалежно від статків та рангів («…на семи дубах, на миль тридцять ні кінному, ні пішому пропуску немає…»), а переможцем його став богатир Ілля-Муромець буцімто з московитського Мурома, а насправді – чернігівського Морівська.
Все починалося з благородних спонукань – зміна на султанському престолі більш-меньш передбачуваного Баязида II на войовничого Селіма І Грізного, який прийшов до влади на яничаських піках, а потім почав знищення всіх потенційних претендентів на трон разом, не виключаючи власного батька, стало справжнім випробовуванням для Східної Європи, бо спустошливі напади турецької армії на Сербію, Харватію, Угорщину… почали відбуватися із завидною регулярністю, а загроза наступу вглиб континенту дедалі ставала більш реальною.
Першою на захист своїх вірян виступила католицька церква на чолі із папою римським Юлієм ІІ, почавши в 1512 року організацію нового хрестового походу проти Османької імперії за звільнення Гробу Господнього. Керування підготовкою було доручене єпископу Томашу Бакоці. За два роки вже новий папа римський Лев Х булою проголосив офіційний початок військової операції.