Німеччину, Францію, Італію, Австрію… та ще чотири з половиною десятка країн по всьому світові зразка 1648 року об’єднувало одне — хвиля не зв’язаних між собою революцій викликаних загальною трансформацією суспільства. Всі вони мали свої власні історико-економічні передумови, але єдину мету — повалення існуючого монархічно-феодального ладу, перевід громадянського товариства на базові демократичні засади існування. Головною проблемою існування імперії Габсбургів після поділів Польщі була згуртованість та висока національна свідомість корінних народів на новоприєднаних землях.
Весна народів в Австрії почалася, як водиться, на віденських столичних вулицях велелюдними демонстраціями в березні 1848-ого. До східних ж околиць країни революційний рух докотився за лічені тижні тижнів, коли з 18 березня у Львові, а чотирма днями пізніше у Чернівцях почався народний рух з вимогою політичних змін, які з одного боку викликали шалений опір урядових воєнізованих, готових відкривати вогонь на ураження підрозділів, а з іншого — формування повсталими для власного захисту національної гвардії з числа найбільш підготованих та вмотивованих свої прибічників.
Століттями Буковина, наче зачарована спляча на м’якому ложі карпатських трав вкрита теплою ковдрою смерекових лісів на пухкій подушці хмарин красуня, чекала на свого принца, який своїм поцілунком поверне її до життя серед стрімкого і метушливого сучасного світу. У долі завжди на все свій час, Емануїл Ціффер прийшов в призначений йому строк (23 січня 1833-ого), щоб встигнути подорослішати та опанувати всі необхідні знання і навички для виконання високої, покладеної на нього життям, місії разом з крокуючим Європою науково-технічним прогресом.
Йому пощастило народитися в високоосвіченій єврейській сім’ї Алоїс і Йоганна Ціфферів, які виховували свого сина в світлі науки та любові до знань. Селезька гімназія, Віденський університет стали для хлопця лише першими сходинками на шляху до мрії про кар’єру інженера-залізничника, не дарма ж одразу зі старту в свої дев’ятнадцять Емануїл отримав посаду помічника будівельного інженера гірської залізниці на Земмерінг.
Апетитні шматочки м’яса застиглій в прозорій, як сльоза немовляти, юшці — від цього віє чимось прадавнім, заповіданим від пращурів разом з волею, яка живе в душі кожного українця, наче закарбованим в бурштині часом. Може саме тому так полюбляють у всіх куточках України цю смачну страву, що є духовним носієм зв’язку між поколіннями нації.
Вона скромно ховається за безліччю імен: драглі, студенець, дріглі, холодне, захолод, холодець, гішки, здриганець… але має єдину сутність — м’ясний відвар, що після застигання перетворюється на прозору желеподібну субстанцію із шматочками м’яса всередині. При чому вид використаного для приготування страви м’яса, або його суміш, не мають значення, головна особливість складається саме в магії перетворення юшки на туге желе.
Освічена сім’я українських, відомих з часів Хмельницького, дипломатів та юристів Дрогоманових хоч і не нажила великих статків, але чесною працею заробила собі добре ім’я. Батьки не тільки виховували своїх дітей в затишку домашнього острівця демократії української культури, а й активно допомагали «усіляким людям козацького роду». Парость була гідна свого коріння — всі як на підбір увійшли в аннали сучасної української історії, але постать Ольги, як однієї з найпрогресивніших та успішніших панянок свого часу, заслуговує окремої уваги, адже реалізувати повною мірою стільки різноманітних власних талантів вдавалося в патріархальному суспільстві навіть небагатьом чоловікам.
Доля подарувала їй затишне дитинство садиби на мальовничому березі Псьолу серед люблячої родини, книжок та мелодійного матінчиного співу, коханого і кохаючого чоловіка, який підтримував її у всіх починаннях все своє життя, талановито-обдарованих діточок. Можливо не будь всього цього, життя цієї неординарної жінки так і залишилося би затертою пересічністю, а не повноправно стояло в національній історії поруч з духовними батьками-засновниками сучасної України.
Якщо за кордоном твердження «всі жінки — відьми» доволі спірне, то в українському досі напів-язічницькому суспільстві, де християнські обряди тисячоліття мирно уживаються з чисельними народними забобонами та розгалуженою міфологією, воно відноситься до всього суспільства в цілому без поділу за гендерною ознакою. Причому вітчизняна класифікація магічних істот не обмежується самими лише відьмами, адже детально підрозділяє їх залежно від здібностей, навичок та сфери застосування дару (або прокляття, для кого — як).
Досі збережені в пильних українських архівах судові справи за звинуваченнями у відьомстві свідчать, що здебільшого вони носили побутовий характер і мали на меті з’ясування стосунків із залученням суду в такий спосіб з приводу майнових прав (встановлення межі ділянок, права на торгівлю, поділ спадку), сімейного права (з’ясування батьківства, адюльтер, усунення суперника(ці) чи небажаного законного шлюбного партнера) чи боротьбі за владу.
Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
Коли під прикриттям фейкового «перемир’я» з поляками московські червоноармійці в кращих традиціях своїх золотоординських господарів вибили українські війська Симона Петлюри на лівобережжя Збруча 21 жовтня 1920-ого, почався останній трагічний акт драми визвольної війни 1917 — 1922 років. Здача європейськими союзниками інтересів України надогоду Кремлю була лише питанням часу. Тим більше, що кожна з сусідніх країн отримувала за це свій ласий шмат від понівеченої країни. Румунія, Польща, Чехословатчина – всі вони були не проти своєї частки українського пирога, відданого їм на відкуп Кремлем (хоч і не думали, що все це – тимчасово, поки останній накопичить сили та засоби для захоплення всього, і їх в тому числі).
Однім з наслідків тієї останньої битви стало фактичне оточення служками московського окупаційного режиму під червоними прапорами сорока тисяч українських повстанців на власній землі, адже левова частина України з мовчазної згоди світу на папері відійшла під контроль кремлівської комуністичної банди.