Замикає довгу чергу зимових свят з розкішними застіллями, до яких українська сім’я готувалася фактично дві третини року, починаючи з Велекодня (консервація солодких компотів та варення розпочинало цей марафон). Хрещення Господня на річці Йордан, під час якого Ісус назвався сином Божим, за сучасним календарем припадає на 6 січня січня та широко святкується у всьому християнському світі.
Раніше свято Богоявлення було приводом знов зібратися широким сімейним колом (вважалося що не можна на Передйордана відбиватися від сім’ї) після дня посту, коли в небі засяє перша зірка ввечері 5 січня січня, за накритим пісними стравами столом (має бути непарна кількість). Царицею ж столу за традицією мала бути «голодна кутя», яку готували з пшениці чи ячменю із додаванням меду, товченого маку, волоських горіхів та родзинок чи зовсім без них. Вважалося доброю звісткою, якщо верх куті підходив, а якщо падав – до смерті в родині. Також в меню залежно від вибору господині могли бути присутні різновиди риби, вареники з капустою чи картоплею, гречані млинці на олії та узвар.
В магічний час між щедрим Різдвом та пісним Водохрещам з прадавніх давен приходить грайлива «Маланка» або Щедрий вечір, щоб веселими наспівами та барвистим вертепом проголосити про наближення народин прекрасного нового Місяця. Вона завітає до кожної української хати ароматних смачнючих страв, щедрими побажаннями співочих красунь, теплом родинного застілля вечорі 31 грудня. Переплетіння народних дохристиянських обрядів з тисячоліттями чудернацьких осучаснень породило на світ гримучу суміш дотепних жартів, веселих пісноспіви, щирих побажань.., які так урізноманітнить та прикрашають сіру буденність української зими.
А починалася Маланка звичайно ж з приготування доброю господинею багатого вечірнього столу, королевою якою була щедра кутя як символ родючості та багатства. Приготована на узварі з відбірних цільних пшеничних зерен чи ячменю із додаванням вершкового масла або смальцю та різноманітних сухофруктів вона була улюбленим смаколиком багатьох поколінь українських дітлахів та дорослих. Окрім того святковове меню в різних регіонах України включало і інші обов’язкові страви, які уособлювали собою Маланку: коровай чи кров’янка. Причому загальне меню не мало обмежень як по кількості, так і у виборі страв.
Ідея Балто-Чорнорського союзу, яка останнім часом все частіше виникає на порядку денному західної Європи зовсім не нова – вона з’явилася на світ ще в 1918-ому з подачі голови Польської республіки Юзефа Пілсудського, який одним з перших усвідомив всю небезпеку насування більшовицького режиму (а реально – чергової реінкарнації московського імперського шовінізму під червоними прапорами), тому готовий був вступити у військовий альянс з Україною, що тільки-но почала відвойовувати свою незалежність, правда з умовою відмови союзника від претензій на Східну Галичину та Західну Волинь (поступитися власними державницькими амбіціями пан не збирався).
Керівництву Дієвої армії, яка станом на кінець 1919-ого була фактично в оточені ворожих військ (червоні на півночі, білі – на сході і півдні, на заході -поляки) плюс тиф, фактично нічого не лишалося як погодитися на принизливі умови Польщі. А поки тривало юридично-правове оформлення договору, 6 грудня того ж року українські вояки виступили в Перший зимовий похід під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.
Коли простий джура на полі бою підставив свою спину «горбочком» під чобіт молдавського господаря Штефана Великого, то мабуть і не здогадувався, як одним вірнопідданицьким вчинком змінить долю свого роду і його пращури самі стануть правителями князівства, а також золотими літерами впишуть своє ім’я в українську історію, як один із найвидатніших меценатських родів.
А тоді… тоді він був лише блохою (саме це означало його прізвисько румунською), на яку не падало господареве око до моменту, коли кінь князя впав на полі битви, а свіжий – був зависокий для Штефана ІІІ. За цей щирий вчинок, який можливо врятував володареві життя, останній нагородив джуру маєтностями, титулом та новим прізвищем Мовила (рум. – «горбочок, пагорбок»).
І хоча поселення на цьому місці існувало за багато тисячоліть до появи на сторінках офіційних літописів в якості одного з прикордонних містечок князівства Ольгерда Гедиміновича закріплених за Литвою після перемоги над татарами на Синій Воді в 1362 році, вперше Вѣничя фігурує під власною назвою саме в переліку «Списку міст руських». Хоча повноцінна фортеця, яка надавала поселенню міський статус, з’явилася кількома десятиліттями пізніше з легкої руки Федіра Коріятовича.
Витоки назви «Вѣничя» або «Вѣница» (русько-литовська) за припущеннями деяких істориків можно знайти в поясненнях старослов’янських словників до слова «вѣно» («віно»), як юридичного понняття з шлюбного права «посаг» чи «придане за наречену» і торкається переходу права власності на нерухоме майно в якості спадку чи подарунку при офіційному укладенні шлюбу. Причому торкається це поняття виключно жіночої статі. В останньому твердженні і полягає суперечливість цієї етимологічної теорії, бо історичні відомості зазначують, що Ольгерд після визволення подільських земель роздав їх саме племінникам через «презволѣнія» з призначенням війтов замість отоманів (що не є даруванням).
Давно літопис Жолкви пишеться на пожовклі сторінки історії, частина з них губиться з часом, але матеріальні свідки ніяк не хочуть забути те, що може і варто було забути, бо пам’ять – найкращій зберігач минулого. Саме тому час від часу в місті і з’являються провалля на ламаній замок – костел – домініканський кляштор – мури.
Один з хрестоподібних виходів вмурованих цеглою тинькованих підземних ходів і зараз прекрасно видний з іншого боку гори Гарай. Місцеві легенди (адже на факти їм не дала перетворитися колишня місцева радянська влада, яка щільно засипала всі натяки на провалля без досліджень) стверджують, що ходи ті йдуть також не тільки на вершину вищезгаданої гори, де колись розташовувався літній королівський палац Яна ІІІ Собеського, а й до самого Львова. Причому останній був заввишки таким, що вершник міг вільно риссю їхати, а для напування коня – на рівній відстані зроблені спеціальні отвори з тесаними ємностями для збору води.
Неоголошена війна Московії проти України йде вже четверте століття перманентно змінюючи фази від гарячої до холодної. Фактично цілеспрямоване знищення мокшанами українського етносу почалася з того самого моменту як малоосвічений ставленик Німеччини-Голландії Петро І, перейменував цю країну трясовин та багнюки на Росію, запозичивши цю дещо трансформовану назву у своїх західних сусідів в розрахунку на перспективу привласнення їхньої території разом із давньою історією, європейською культурою та світовою славою, щоб прикрити своє рабське походження.
Саме тому справжня історія Росії – це її сама страшна та охороняєма державна таємниця, розголоснику якої загрожує смерть (чому є немало історичних прикладів). Для підтримання легенди про слов’янське походження цих фіно-угрів за наказом їхньої цариці, до речі теж німкені Катерини ІІ, історики переписали сотні стародавніх літописів Русі-України. І кожен наступний спадкоємець московського престолу без урахування зміни державного устрою та лозунгів, за якими жила їхня країна, намагався всіма засобами знищити українську ідентичність через тотальну брехню, підміну понять, русифікацію, приниження історико-культурної спадщини та фізично стерти з лиця цілу націю через голодомори, бойові дії, вбивства…