Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Надзвичайно прекрасна у витонченості своїх абрисів див-трава, кожен листочок якої з його химерно-вишуканим малюнком — витвір мистецтва, наче примхою всесильного мага перенесена з далеких амазонських джунглів на українські простори. Хто ж ще з природних щедрот може посперечатися з папороттю за звання найвідомішої та містичнішої рослини України.
І хоча в народі кажуть, що всі дарунки Флори — від Бога, і лише папороть — від чорта (друга назва — диявольська трава чи вовча), саме навколо останньої, а конкретніше – її квітки щастя, зосереджене вірування і обрядовість головного українського дохристиянського свята Івана Купала (недарма ж її ще називають Перуновим вогнецвітом), на яке буцімто вона з’являється серед пишного зеленого листя (за іншою версією червона зірка на папороті розквітає «горобиної» ночі серед лютих завивань вітряно-дощової негоди під акомпанемент грому в потойбічному спалаху блискавок, зібравши щедру данину безвинних пташиних життів, чи в ласкавому літньому мареві Зеленої суботи).
Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Мабуть, пиріжки в українській національній кухні посідають ледь не друге місце після хлібу серед борошняних виробів. Адже їхнє солоне чи солодке смакове та видове різномаїття знайде свій шлях до души кожного вибагливого гурмана з найвибагливішими кулінарними забаганками. Ці золотяво-рум’яні шматочки дарунків українських полів та природних щедрот — неодмінний атрибут обрядового столу, не залежно від його офіційного приводу та соціально-релігіного значення (з тією різницею, що в піст склад начинки відповідає церковним заборонам).
Фактично для виготовлення пиріжків в Україні використовується три види тіста: прісне, квашене та листкове, хоча часом використовувалися і квашено-листкові варіації. До того ж у кожної господині малися в запасі власні секрети приготування смачнючого тіста за допомогою заміни води в традиційних рецептах молоком, сироваткою, сметаною чи додаванням вершкового масла, сушеного цукрового буряка або збільшення / зменшення певних інгредієнтів, часу витримки.
Хліб… як багато стоїть за цим словом турботи, праці і безсонних ночей тих, хто саджає, леліє, збирає, випікає його своїми руками. Він — традиційна українська повсякденна страва, виготовлена з житнього (зумовлено більшою врожайністю цієї злакової культури в Україні) борошна з домішками пшеничного, ячмінного, гречаного чи вівсяного на заквасці. Святковий варіант — дріжджова паляниця або урочистий коровай.
З хлібом українець приходить в цей світ («хрестильний калач»), і з ним ж іде в небуття (краєць «на віку» домовини та поминальний). Тому хліб, який називався ще «учиненим», першим ставився на стіл і виконував також обрядові функції побутового захисту родини, виготовлявся зазвичай на хмільному розчині з додаванням попередньої випічки чи вічної закваски (кваші) з борошна та води, що перед тим три дні набувала силу в теплі за щоденного подвоєння обсягу додаванням інгредієнтів.
Святки на українській землі існували за довго до появи християнства. Тисячоліттями зимове сонцестояння, як символ народження нового циклу земного буття, слугувало праукраїнцям знаком до початку веселих святкувань з традиційним обрядовими заходами, колядковими співами, ігрищами та просовою кутею з медом і млинцями, які органічно впліталися в канву слов’янських вірувань про Даждь-бога сонця та душі пращурів-охоронців роду (недарма ж «календе», у різних інтерпретаціях вшанування нового року через призму поклоніння душам померлих пращурів, існувала майже у всіх давніх культурах світу).
Із відвоюванням релігійних позицій християнством, вікові українські зимові святкові традиції замість того, щоб зникнути у вирії буття, стали частиною різдвяних народних гулянь, що починалися зі Свят-вечора 24 грудня і закінчувалися Водохрещею 6 січня. Але відтворювалися вони вже в церковному контексті, що замінив собою культ старих богів. Кутя, ворожіння, ігри з машкарою («козою») та колядування так залишилися в українських святах (хоч час від часу християнські священнослужителі і намагалися їх заборонити як язичницькі); хоч Ісус в колядках замінив Даждь-бога (символ сонця), святі апостоли Петро і Павло — бога Велеса (покровителя домашньої худоби), а Діва Марія стала хранителькою домашнього вогнища Ладою.
Загальні абриси сучасної цивілізації на мапі земної тверді почали малювати ще шумери в VII тисячолітті до нашої ери, коли на світ з’явилися Чатал-Гьоюк (зараз Туреччина) та Єрихон (Палестина), населення яких складало 6000 та 2000 осіб, що проживали на площі 13га та 4га відповідно. Вони вважаються першими протомістами (великі поселення з ознаками адміністративної організації) планети.
Цікаво, що їхні європейські послідовники розташовувалися саме в Україні, а точніше на території сучасних Кропивницької та Черкаської областей, трипільської доби, і існуючі досі в якості сіл Небелівка та Федірівка, населення яких в 4300 році до н.е. вже налічувало 3000 та 1800 осіб відповідно. На той час вони були найбільшими поселеннями Європи.