Він народився в заможній купецькій сім’ї на окупованих Московією українських теренах Мелітопольщини в спокійному 1883-ому. Любляча родина, місцеве реальне училище… і перше випробовування долі у вигляді провалу вступних екзаменів до університету (причина – не викладання в провінційному навчальному закладі стародавніх мов та як наслідок – не знання їх абітурієнтом).
Але сімнадцятирічний Дмитро Донцов не здався – він починає самостійне вивчання латинської та грецької, переїжджає до першої, потім другої столиці імперії, де через півтора року успішно здає екзамени для вступу до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме там почалася політична кар’єра майбутнього теоретика українського інтегрального націоналізму – в 1905-ому він став до лав Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що в тому ж році був арештований.
Страх діє краще за будь-яку надсучасну зброю, руйнуючи боєздатність армії з середини. Саме він змушує схиляти голову перед ворогом. Через нього серце воїна перетворюється з каменя на воду, нездатне йти крізь пекло, адже як кажуть в народі: «Вогонь запеклих не пече». Чимало знайдеться в давній та сучасній історії прикладів, коли лише острахом перемагалася більш чисельна та краще оснащена армія. Але саме «турецький страх» став синонімом фізичної покори та непротидії через призму емоційно-психологічної зневіри.
А починалася ця історія в далекому 1453-ому, коли під ударом армії Мехмеда ІІ Завойовника пав Константинополь, що поселило в серцях європейців острах перед силою армії східного володаря. І з кожним роком ці занепадницькі настрої все більше захоплювали всі шари суспільства. Європу скував «турецький страх».
Фактично він був людиною, як кажуть американці «self-made man» (яка зробила себе сама), адже за правом народження – лише старший з шести дітей бідної родини Абрама і Фени Маршак, який в чотирнадцятирічному віці мав покинути рідну домівку в Гнатівці та відправитися до столиці на заробітки.
Завдяки природним здібностям кар’єра Йосипа Маршака швидко пішла в гору – невдовзі він з підмайстера київського ювеліра вже став першим помічником майстра, а вже в двадцять чотири мав власну справу, яку відкрив в двох орендованих кімнатах на Хрещатику №4 в будинку швейцарського годинникаря Верле 2 травня 1878 року (матеріал на перший золотий ланцюжок власного виробництва був придбаний на сто срібних карбованців посагових та гроші від продажу власного костюму).
Войовниче плем’я з посушливого іранського високогір’я, що одним махом своєї навали змело з північних понтійсько-причернопорських степів скіфів, які століттями господарювали на цій землі. Привабливий праукраїнський клімат з багатими природними дарами змусив сарматів (за іншою версією – савроматів) завзято битися за нову батьківщину, тим більш їм належало жити на цій землі вічно (сармат від латини «sarmatae» – вічний, безкінечний, безсмертний).
Хоча за романтизованими переказами Геродота V століття до н.е. сармати походили від тих самих скіфів-воїнів, а матерями їхніми були міфічні амазонки, які виходили заміж лише після першого вбитого власноруч ворога і пліч-о-пліч зі своїми чоловіками билися у кінних баталіях… але так і не змогли опанувати скіфську мову, тому їхні діти розмовляли спотвореною скіфською.
1635-ий (рік закінчення Альтмаркського перемир’я, котре ознаменувало шестирічну передишку у виснажливій шведсько-польській війні триваючій з невеличкими проміжками затишшя вже майже три десятиліття) Річ Посполита стріла у повній бойовій готовності, плекаючи надію на реванш за втрачені раніше Ліфляндію та Ригу, адже трон супротивника після загибелі короля Густава Адольфа офіційно посідала всього лише дванадцятирічна Христина І.
Однак перемога все одно була лише примарою, адже перевагу поляки мали на суші, розгубивши майже весь свій нечисленний флот на Балтиці в попередніх морських сутичках з більш досвідченими і численними шведськими кораблями.
Ким ще їм ще було стати, якщо на роду було написано народитися в самому серці войовничого Холодного Яру, що століттями слугував притулком для нескорених українців від Байди Вишнивецького до Максима Залізняка; де за довгий час супротиву з’явився велетенський самодостатній укріплений район з цілим підземним містом, в якому були і п’ятнадцатикілометрові ходи, і освячені церкви, і надійні схорони. Звичайна українська селянська сім’я Чучупаків з села Мельники на Черкащині примудрилася не тільки вивчити всіх п’ятьох своїх синів, а й виховати їх патріотами рідної землі.
Старшому, Петрові, після церковно-парафіяльної чотирирічки, дворічної учительської та Київської консерваторії було забезпечене «тепле» місце наглядача столичного двокласного та № 11 міського училищ. Життя обіцяло бути тихою гаванню: освічені брати, гарні перспективи на чиновницькій ниві в Києві, затишна оселя… якби не черговий мілітаристський угар московської влади, що втягнула окуповані українські землі в чергову, тоді ще Першу світову, війну.
Багато чого довелося на своєму віку пережити українському Поділлю, за яке століттями билися і вмирали на чужій землі армії загарбників зі сходу і заходу, півдня і півночі. Але ж і українським захисникам було не солодко – скільки разів рідна домівка з родючими полями, густими лісами та солодкою джерельною водою опинялася під окупацією, а самі вони в молодих літах замість саджати хліб, будувати затишну оселю, кохати дружину та ростити дітей йшли рівним строєм в сиру землю вбиті в бою.
Так було і того разу, коли Кам’янець після виснажливої двотижневої облоги з періодичними навалами пав під натиском незліченних полчищ османського султана Магомета IV 24 серпня 1672 року. Процесія турецького правителя з ним самим на чолі урочисто в’їхала до підкореного міста в річковій петлі з високо піднятим прапором переможців через Руську браму, а їхні поплічники татари – польським шляхом. І кінь його фактично переступав через понівечені тіла загиблих захисників.