Здавалось б – звичайний шматок матерії тільки прикрашений китицями та френзлями, але варто лише торкнутися його теплої поверхні рукою чи придивитися до плавності ліній його химерного малюнку, і магія огорне теплом кожен куточок серця. Хоча зараз носіння хустки – привілей скоріше модних панянок аніж данина стародавнім традиціям.
А колись хустка супроводжувала українське немовля від колиски до останнього дня на землі, недарма ж за повір’ям лелеченя приносить новонародженого саме в матусиній хустці. Нею застилали колиску, прикривали від чужих очей, загортали при виході в світ, довіряючи цьому символу найдавнішого українського духовного захисту, який не могли подолати жодні злі чари, свій найцінніший скарб.
Коли людина відмічена поцілунком Небес, це видно неозброєним оком – вона йде життям щедро даруючи світові промені своєї душі, нічого не вимагаючи навзаєм. Їхнє життя як спалах блискавки, що світлом прорізує темряву, зачаровує своєю красою – яскравий, стрімкий, всеосяжний, нестримний.
Львів зразка 1974 року, пересічна сім’я інженерів, поява другого сина… Хто б міг тоді серед сірості радянського буття, що під Різдво Бог послав на землю одного з янголів у людській подобі. Хоча спочатку у хлопчика, якого на честь діда назвали Василем, життя було як у багатьох інших радянських дітей – школа за кутом, звичайний двір. Але все змінив одного дня старший брат, який відвів його дев’ятирічного до місцевої хорової капели «Дударик», разом з якою за одинадцять років він об’їде півсвіту.
Радянський летючий металобрухт, яким Московія і досі намагається лякати світ (кількість його розбитого лише за минулий рік обчислюється десятками) зазвичай або погано скопійована підробка закордонного зразка, або погана саморобка з купою проблем та технічними помилками, які зазвичай коштують комусь життя…
14 лютого 1989 року. В останню мить на злітну смугу, звідки мала стартувати група з шести літаків для здійснення тренувальних бомбометань на авіаційному полігоні «Калинівка» (Крим, Україна) заїхала машина гвардії-полковника Василя Івановича Лабунова, який наказав заглушити правий двигун літака ТУ-22м2 гвардії-капітана Генадія Карпенко і вийти правого льотчика екіпажу, Сергія Кулеша. Місце того, хто залишився на землі зайняв сам Василь Іванович, льотчик-інструкто, заступник командира 13 важкої бомбардувально-авіаційної дивізії.
Вся пропаганда останньої, розпочатої Московією в 2014 році війни проти України базується на брехливій пропагандистській тезі про «руський Донбас», все правильно він таким і був з поконвіків, ось тільки одна проблема – рабська та неосвічена монголо-фіно-угорська Московія ніколи не мала відношення до тієї славетної Русі-України, назву та історію яких вона вже три століття намагається привласнити, спаливши українські літописи та стародруки, влаштувавши три геноциди-Голодомори, вбивши у Другій світовій мільйони українців, щоб заселити їхні спустілі хати вихідцями зі своїх мокшанських багнюк. Ще до 1970-х Донбас був повністю україномовний (і це попри активну русифікацію).
Під час першого відновлення суверенітету України на Установчих зборах 1917-ого в керівних органах Бахмуту, Дружківки, Костянтинівки, Лисичанська, Маріуполя, Сватове, Слов’яносербська, Слов’янська, Троїцького левову долю міст взяли українці та національно орієнтовані партії, бо місцеве населення переважною більшістю походило з вільних козаків Запорізької Січи. Тут ж діяли потужні центри «Просвіти» (до 1923 року), виходила україномовна періодика («Маріупольське життя», «Вільне слово», «Слов’яносербський хлібороб»), а чисельна православна релігійна громада належала до Української автокефальної православної церкви.
Похмурі стіни старовинного замку, що причаївся серед гущавини смерек десь біля підніжжя сивих Карпат. Від одного погляду на них душу сковує льодово-липкий несвідомий жах від прихованих за ними страшних таємниць та кількості людської крові, пролитої в жорстоких битвах за володіння ними. Це гостре відчуття не змогли змити чи бодай трохи змарніти ані щедрі дощі-роси ані щільна фіранка часу, що відділяє сьогодення від тих далеких подій.
Брязкіт меча об меч, скрип шкіри під важкими обладунками, іржання зляканого коня, останній хрип помираючого… здається іноді відлуння цих звуків і зараз чується в передсвітанковій темряві Сент-Міклоша, хоч пройшли вже віки з його останньої справжньої битви. Він до останньої подробиці пам’ятає ті страшні дні 1657-ого, коли на покару повсталим воякам Дьордя ІІ Ракоци рейтари князя Любомирського зруйнували його майже до фундаменту, і коли під час буремних подій визвольної війни 1703-1711 тут стояв табір Ференца Ракоці ІІ.
Перший свій строк ув’язнення він, дев’ятнадцятирічний виходець з франківського села Химчин, отримав за членство в лавах Організації українських націоналістів з характеристикою «націоналіст-церковник» від окупаційного військового трибуналу НКВС в 1944-ому, пізніше московські окупанти «милостиво» зменшили двадцятирічний термін ув’язнення на половину з перебуванням в Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Його батькові і малолітньому братові не так пощастило – перший помер страшною голодною смертю на сибірському засланні, другий – був просто застрелений радянськими карателями. Замість зламати, це лише загартувало віру та дух опору Василя Романюка.
Свій прорахунок ради усвідомили майже одразу, тому вже за два роки від початку першого терміну, йому виносять другий вирок – «антирадянська агітація та пропаганда» із засланням в Магадан, в суворих умовах крайньої півночі в 1959-ому народився його єдиний син Тарас.
Витоки свята Калити (30 листопада) зберігаються десь в глибині українських до християнських часів, звідки ідуть його традиції ворожіння та веселих гулянь молоді з хлібом-сонцем. Хоча з розповсюдженням християнства українськими теренами він набув трохи іншого змісту, як данина пам’яті про того, хто передрік велике майбутнє місту на київських пагорбах, Андрію Первозваному, першому проповіднику християнства на українських землях.
Фактичне це свято парубоче, адже це був єдиний день року, коли хлопців не можна було сварити за будь-який бешкет, а тільки солодко годувати та пробачати всі пустки. Тому готуватися до свята дівчата починали заздалегідь – спочатку обиралася хата для вечорниць на Андрія, де вдень 12-ого збиралися всі вони разом зі своїми скарбами-смаколиками, щоб допомогти гостинній господині в приготувати смачної вечері для парубків.