Доля, яка подарувала їй щастя народитися в дружній заможній сім’ї судді Луцького окружного суду, дуже рано змусила дівчинку вивчити урок життєвої боротьби від своєї матусі, яка після смерті її батька, Івана Степановича Десницького, з дев’ятьма дітьми на руках (з них п’ятеро прийманих від першого шлюбу чоловіка, а наймолодшій, Катерині, тоді ледь виповнилося два) показала приклад гідного життя – Марія Михайлівна продала всі свої волинські маєтки, щоб вистачило на переїзд до Києва, оплату гарної столичної освіти для дітей та безбідне життя.
Всіх дітей Мария Десницька прилаштувала в кращі київські навчальні заклади: старші навчалися в Київському університеті, молодші – гімназії, а Катерина в дванадцять вступила до Фундуклеївської жіночої. Ось тільки коли дівчині було лише шістнадцять, її мати теж померла. Довчившись, вона поїхала до Петербургу до брата Івана, а жила – у хрещеної матері, Надії Дмитрової.
Три голодомори, репресії та війна влаштовані окупаційною радянською владою на захоплених із зброєю в руках українських землях стали справжнім геноцидом задля ламання духу опору та знищення цілої нації прийшло без будь-якої помітної реакції світової спільноти, бо її цілком влаштовувала повноводна ріка золота українських полів, яку червоні під дулами своїх вірних псів режиму відбирали до останнього колоска у українських селян, прирікаючи останніх на голодну смерть, та за безцінь продавали за кордон.
А тим часом кількість голодуючих під час першого штучного голодомору 1921 – 1923 років сягнула страшної цифри в вісім мільйонів людей, з них пів мільйони – померло. Адже кривавий кат Ленін ще в травні 1921-ого підписав телеграму з вказівками своїм місцевим призначенням про вилучення у українських селян та відправку мільйона пудів зерна до центральних регіонів Московії, а ще була діюча з 1917-ого програма «продразверстки», згідно якої окуповані мали годувати армію окупанта.
Міжвоєнна франківська Ворохта, знана як один з наймальовничіших карпатських курортів, за Версальським мирним договором опинилася під владою Польської республіки. Щасливе дитинство серед чарівної краси оксамиту смерек та кришталю гірських річок. Онуфрію Цабанюку пощастило народитися (28 травня 1924 року) та вирости в мирний час.
А потім почався жах найкривавішої в новітній історії Другої світової: радянська окупація 1939-ого, німецька – два роки потому, вивезення на примусові роботи під Штуттгартом, український переселенський табір в Авгсбурзі… – там для нього закінчилася війна, але для України вона продовжилася другою радянською окупацією. Саме тому молодик вирішив не повертатися до рідної Ворохти, його шлях лежав на захід якомога далі від червоного скаженого люмпену.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
В загальноприйнятому розумінні уніформу із знаками розрізняння українські-воїни козаки прийняли, як частину військової культури, лише під час першої Української народної республіки. А до того перелік елементів екіпірування був чисто номінальним і обмежувався лише загальноприйнятим переліком предметів одягу, який мав в наявності кожний поважаючий себе воїн, але це була лише його особиста турбота.
Так зазвичай в гардероб козака входили такі необхідні речі як: шапка, сорочки, жупан, плащ, кожух, шароварів, пояс, панчохи чи гетри (літні льняні та зимові вовняні), білизна та рукавиці-варегі, матеріал та якість виготовлення яких залежали від статків та положення власника. Взуттям їм зазвичай служили чоботи без підборів зі шкіри м’якої вичинки червоного кольору.
Скільки б Угорщина, діючи за стародавньою традицією поневолювачів – «вбивай та заселяй», не розказувала про угорське Закарпаття, їхні ж історичні хроніки стверджують зворотне – ці землі були заселені прабатьків русічів-українців ще з V століття, які ділили ці землі з аварами. Доречі саме тут виникло перше об’єднання слов’янських племен Само для боротьби з тюрками в 623 році.
А угри… угри завжди були кочівниками, місцем проживання яких були заволзькі степи Південного Уралу і Башкирії, а головним джерелом існування – грабунок та продаж до грецького рабства представників сусідніх східнослов’янських племен. Зчасом окремі їхні ватаги поширили територію своїх набігів на Дунай та Західну Європу, багатство якої так зачарувало їхніх ватажків, що в 896-ому 108 угорських родів на чолі з вождем Альмошем і сином його Арпадом вирішили остаточно переселитися до Закарпаття та осісти в пониззі Тиси та Подунав’я.
Цікаво, що більшість українських поселень налічують тисячоліття своєї історії, хоча за сучасною методою відліку хронік від першої писемної згадки їхній літопис скорочується в кращому випадку до кількох століть. Саме так вийшло і з Обіточним, поселення на території якого існували ще за бронзової доби (ІІІ – І тис. до нашої ери), про що яскраво свідчать п’ять знайдених стоянок тих часів із залишками артефактів. Потім в Приазовських степах встановиться скіфське панування, нагадуванням про які досі служать одна досліджена стоянка та велика кількість курганів, що оперізують сучасне місто по периметру.
Десь на великому проміжку між тими часами та першою писемною згадкою тюркська назва Обаташ («оба» – курган, пагорб; «таш» – камінь) закріпилася за розташованим північніше кам’яним курганом, а разом із ним і річкою, що протікає повз. Саме тому переселені сюди графом Орловим-Денисовим (отримав в 1800 році ці землі азовського узбережжя в складі 11,3 тис. десятин маєтностей від царського уряду) кілька рязанських сімей так і залишили своєму поселенню стародавню назву місцевості, трошки інтерпретувавши її на свій манер – Обіточне (Обітошне) або за прізвищем власника – Денисово (Денисовка).