Правда це, чи лише красива легенда, якими так славиться Львів, тепер вже ніхто і не скаже напевно, адже було це, як кажуть, в ті далекі часи, коли одне з найстародавніших міст України було ще дуже молодим і лише почало відраховувати перші століття свого існування…
Коли в середині XV століття перші брати-бернардинці постукали в Галицьку браму і отримали милістю Анджея Одровонжа свій, нехай на перших порах і дерев’яний, оплот, ніхто з місцевих обивателів з числа їх релігійних шанувальників і супротивників не міг передбачити, що це сама милосердна доля стукається в їх життя – монастирські стіни із зовнішнього боку львівського оборонного периметру стали тим додатковим бар’єром, який не завжди вдавалося подолати ворогам на шляху до серця Галичини.
Бездумні комуністичні колективізація та індустріалізація перших п’ятирічок. О, скільки їх жертв поховано під товстим шаром земної тверді або водної гладі — не злічиш. Одні забуті навіки, інші збереглися лише у вигляді примарних легенд і лише одиницям даровано виступати на сторінках історії в старих картах, рукописах, рідкісних аерофотознімках минулого.
Зокрема закінчення будівництва Дніпро ГЕС на початку 1930-х поставило жирну крапку в існуванні століттями сформованого ландшафту – підняття рівня води призвело до затоплення багатьох великих і малих островів. Вони як примари повстали з річкової безодні після підриву греблі відступаючими радянськими військами 18 серпня 1941 року, в результаті якого загинули більше ста тисяч українців, щоб сколихнути людську пам’ять рідкісними кадрами трофейних фотоплівок і знову зникнути в небуття.
Радянська кримінальна спадщина як невід’ємна частина української реальності 1990-х, де можновладці і злочинний світ – єдине злагоджене ціле, що використовує одні методи, живе за одними законами, ставить одні цілі. В їх дійсності вартість людського життя мізерно мала і оцінюється лише з позиції цінності для їх спільноти, а перешкоди прибираються зі звірячою жорстокістю і нещадністю, не шкодуючи ні своїх, ні чужих.
Після перших років ейфорії незалежності з вірою в новий світ справедливості і рівності лише деякі публічні українці наважувалися виступати проти пов’язаних одним ланцюгом криміналу і політики. Серед них був той, хто стояв біля витоків незалежної преси в північному регіоні Донбасу – засновник телеканалу «ТОР», газет «Технополіс» та «Я сама» – Ігор Олександрович Александров.
Одна згадка слова «Персія», і розум занурюється в зачаровуюче-дурманливий запах пахощів, солодкість фруктової млості, шерех тонких тканин, блиск бездонних очей чорноволосих красунь під протяжний заклики муедзинів з розпеченого палючими сонячними променями балкона білосніжного мінарету. Східна казка на яву.
Але Персія початку ХХ століття – це вже не та сонно-розслаблена східна монархія, якою її знали протягом тисячоліть піддані, де воля падишаха безумовна, а все суспільство підпорядковане суворій ієрархії без права голосу, без права змін. З новими реаліями, де все голосніше і наполегливіше звучав голос народу, змушений був змиритися Мозафереддін-шах Каджар, прийнявши в жовтні 1906 року конституцію, що обмежила його монарші права, і утворивши Меджліс. Правда серце правителя не витримало такого приниження, і він помер через сорок днів після підписання історичного документа.
Здається, що тут час зупинився в момент заснування Маріуполя і зрушити стрілки його годинника не змогли ні ядра англо-французької ескадри, ні науково-технічний прогрес, ні дві світові війни, ні бурхливий ентузіазм рад. Їх ніби немає при існуванні в самому серці Центрального району. Забуття, безвихідь, тлін…
Крим. Бажаний і далекий вічний півострів, який Московська імперія за свою історію в різних іпостасях приєднувала аж вісім разів, а він так і залишався чиїм завгодно, тільки не її. Черговим тактичним ходом в необгрунтованих імперських домаганнях став великий вихід християн 1778 року, який повинен був послабити економіку Кримського ханства (основними орачами його були саме представники Христової віри) і одночасно вирішити проблему заселення Приазов’я.
Колись давно невелике поселення під Бучачем славилося своїми весільними традиціями, завдяки унікальності яких воно вперше з’явилося на сторінках літописної історії ще в кінці XIV століття в науковій праці дослідника етносимволизму «Синопсис» Анатолія Демаха. Правда тоді воно ще називалося Загайполе.
Пройде два століття. У села з’явиться власник в особі надвірного маршалка Якуба Потоцького. І його доля круто зміниться: буде отримано дозвіл на проведення двох ярмарків на Петра і Павла та Чеснохрестенье, з’являться оборонні споруди, впроваджено Магдебурзьке право у 1578-ому, але все це буде вже під новою назвою Потік на честь древньої фамільної резиденції під Енджеюв, останні права на яке були поступлені Якубом стриєчному братові Яну за півстоліття до того.
Прохолодні морські води, котрі легкої хвилею накочуються на золотистий берег, освіжаюче дихання бризу з самого серця Пасейдону, оксамит золотистого піску – мрія про млості і блаженство мільйонів жителів далеких від узбережжя мегаполісів і маленьких сіл. Та тільки вони, напевно, і не здогадуються, що на пляжах курортів місцеві жителі – рідкісні гості, у них робота, турботи, справи, які ніякими хвилює не змити і вітру не здути, а море – це приємне доповнення в рідкісні хвилини відпочинку.
Але там, в серці Слобожанщини, за сотні кілометрів від жаданого моря досі існують легенди про судноплавство місцевих річок, по яких до Харкова через Сіверський Донець стрункими рядами йшли каравани барж з рибою і всілякими делікатесами сходу…