Чому доля іноді так жорстока до тих, хто навіть не встиг побачити яскраве світло сонця, здихнути солодке повітря на повні легені, зробити бодай один ковток матусіного молока, або тільки перші дні почав пізнавати цей світ… Смерть дитини – це завжди величезна трагедія, а довгоочікуваного немовляти – взагалі подвійна. В народі кажуть, що души цих нехрещених діточок перетворюються на міфічних потерчат від «потеря» (страдчат – «страждати»), які застрягли між небом і землею, прикуті до матеріального світу відсутністю імені та вразливі до нечистого.
Вони ховаються в пошуках порятунку десь поміж тихих теплих плавнів річок, озер і ставів, бо чорти завжди десь поруч, полюють на безнівинні дитячі души. Тому зазвичай вони з’являються тільки в хиткій тиші сутінкової ночі і тільки з мерехтливим вогником в руках, щоб відлякати нечисть. Але для випадкового подорожнього те світло – небезпечний знак, бо прямуючи на нього можна потрапити у випадкову пастку затягнутої ряскою трясовини, наштрикнутися на вигнуту гілку чи впасти у прихований яр.
Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.
Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Чарівне місто, яке купається в променях світової слави від моменту своєї появи на документальних сторінках, як самобутній етнокультурний осередок та один з найбагатших українських чорноморських портів. Головна перлина, що вінчає подаровану Посейдоном корону високого пагорба над синім атласом морських хвиль – вершина творіння трьох земних стихій. Красуня-Одеса, історія якої ховається в імлі віків і лише найсміливіші науковці в світлі своїх факелов-знань намагаються розгледіти її примарні сілуети.
Широко відома дата 10 січня 1795 року, як День народження міста Одеса без пояснень походження назви, третє століття поспіль інтригує своєю неоднозначністю, народжуючи безліч теорій та легенд. При чому найстаріша з них пов’язувала походження назви ї давньогрецьких поселення Одесос (деякі спеціалісти з сторогрецької тлумачать як «Великий торгівельний шлях»), які існували десь в VI столітті до н.е. Правда за пізніше з’ясованими фактами одне з них знаходилося на місці нинішньої болгарської Варни, а інше – на березі Тилігульського лиману, який містиця не так вже і далеко від Одесси.
Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…
Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.
Доньки ночі вони в тиші потойбічного світу прядуть людські долі перебираючи своїми тонкими пальцями миті буття, вплітаючи радість і щастя, або навпаки – роблячи нитку життя грубою та шорсткою з великою кількістю перепонів та випробовувань. Їх в народі так і кличуть Нитками, побоюючись їхньої сили вмить обірвати людське життя чи-то перерізавши міфічну струну, що єднає душу з тілом, чи витягнувши всю кров з ліній-вен.
В своєму світі вони – майже сліпі (ледь бачить одне око), але зір їм і не треба в суцільній темряві небуття. Вони навпомацки плетуть людські нитки долі час від часу відпочиваючи в реальному світі у вигляді маленької комахи накшталт комара, крихітної миші або і зовсім безтілесних духів, які від малого розміру не стають більш безпечними. Бо головна розвага для них – безшумно причепитися серед ночі до випадкового подорожнього (на землі вони такі ж сліпі, як і в своєму світі) і висмоктати всю його силу-кров, так що на ранок вчора ще здорову людину знаходять мертвою з неясних причин.