Міцні оборонні стіни у витонченій обгортці барокових закрутках багатьох любителів легкої наживи вводили в оману своїм нарочито химерним видом, але як тільки справа доходила до реальної битви, ось тут-то Свірзький замок і показував свої гострі зуби: грузькі болота, компактне розташування, добре прострілюваний навколишній периметр.
І тоді для агресора починалася довга і виснажлива облога, а захисники фортеці, в глибоких підвалах якої зберігалися чималі запаси продовольства на всі випадки життя, у дворі був виритий глибокий колодязь з кришталево чистою водою і повідомленням із зовнішнім світом у вигляді підземного ходу до Успенському костелу, лише посміювалися…
Його трагічна доля завжди займала розуми і серця українців набагато менше ніж те, що він залишив у спадок. Не слова сміливої тиради, кинуті в обличчя московським тирану, який прорубував вікно в Європу замість дипломатичних шляхів пошуку компромісів, кинув тисячі життів на вівтар своїх амбіцій, відібрав свободу у українського народу, запам’ятала історія, а заворожуюче уяву сяйво золота в бочках доставлене на зберігання в англійський банк.
Павло Полуботок, офіційному визнанню якого гетьманом кривавий цар Петро I противився всіма силами в порушення власних зобов’язань по повазі незалежності і права на самовизначення українського народу, запідозривши в ньому «хитру людину, з якої вийде другий Мазепа», все своє життя присвятив служінню Україні.
Неаполітанська принцеса, прийнявши пропозицію руки та серця від польського короля Сигізмунда I не тільки стала королевою Речі Посполитої в 1518 році, а й через вісімнадцять років отримала в своє повне розпорядження Кременець з Ровом. У лічені роки фортеці обох міст, що практично лежали в руїнах, отримали «друге дихання» – укріплення були відновлені, а на їх захист поставлено добре навчений військовий гарнізон.
І якщо Рів, у зв’язку особливої прихильності нової господині перейменований за назвою її італійського князівського володіння в Бар, мав честь неодноразово споглядати королеву на власнооч, то Кременець, хоч і не був обділений її турботою в плані оснащення, за твердженням істориків не мав цього щастя. Що втім не завадило місцевим жителям на підставі чуток і переказів про її важку вдачу породить на світ чимало страшних легенд обтяжених моторошними подробицями, які пережили їх героїню на століття.
Всюдисущі жителі древнього Мілета, що вели свій рід від згаданих в гомерівській Іліаді як єдиних прихильників Трої малоазіатських лелегов, в пошуках нових родючих земель забрели в далеке гирло Тіраса (Дністра), на правому березі якого вже існувало поселення скіфів-орачів Тіра. Своє ж місто майбутні прабатьки найбагатшого міста Іонії утворили на острові серед Лиману, назвавши його Офіуса (місто змій). Було це в VI столітті до н.е.
Тіра залишиться єдиним селищем на березі в гирлі Тираса після затоплення сусіднього острову підняттям рівня світового океану, прийнявши під крило його жителів. Потім буде завоювання римлянами, перейменувати фортеці в Алба-Юлію (107р.) і повернення споконвічної назви, правда в дещо іншому звучанні «Туріс», після завоювання гунами (371р.).
Від неї відхрестився рідний батько, вона втопила в крові і сльозах цілий край, за нею полювали сам король, а за на захист виступив турецький султан… Ім’я її кануло в забуття, але пам’ять про її гріхи народний поголос в легендах і переказах зберігає досі.
Крута гора над Ужем обрана владної правителькою, котру народна чутка прозвала Погань-дівою, для резиденції була під стать її норову – така ж чорна і населена нечистю. А щоб замок на вершині ніколи не змогли взяти приступом вороги, веліла жорстока будувати його тільки з добірних чорних каменів обмитих водами річки у підніжжя та вапно для розчину гасити лише молоком і яєчними білками.
З яких би далей вони не прийшли (на цей рахунок є три побычнодоведених історії), щоб досягти крейдяних гір на березі швидкоплинної річки серед густого лісу їм знадобилося не тільки християнське смирення і витримка, але і не дужа здатність тримати удар від ворогів земних і випробувань небесних. Що вже казати про титанічну працю будівництва на практично прямовисній скелі печерного монастиря.
Тому очікувати від загартованих життєвими випробуваннями жителів Святих Гір, що хоч і прийняли чернечі обітниці, покірності і непротивлення для будь-яких зазіхачів на їх розмірений, віддалений від мирської суєти уклад було великою помилкою – той хто зміг прорити в стрімких схилах на величезній висоті розгалужену мережу багатокілометрових тунелів, створивши ціле місто, чиїми працями на крейдяних відрогах з’явилися диво-храми схожі на ластівчині гнізда, у кого вистачало сил щодня піднімати на двохсотсаженеву височинь нескінченну кількість дубових бочок з цілющою вологою з Дінця просто не міг здатися без бою.
З давніх-давен в українському фольклорі збереглося безліч легенд про незчисленні скарби рідної землі, залишені поколіннями предків. І велика частка цих скарбів так ніколи не була, а можливо і не буде знайдена в осяжному майбутньому, бо вони є замовленими і зберігають на собі печатку закляття. Хоча при цьому в народі кажуть, що один раз на рік місце поховання зачарованого золота відкривається обранцеві блакитним світінням над ним, але викопати його можна лише в переддень Нового року.
Невелике село Михайлівка в глибинці Бессарабії. Рутинні весняно-польові роботи, які затяглися до глибокої ночі. Два звичайних тракториста. І раптом на вершині одного з курганів, якими так рясніє територія колишньої Сарматії від Дону до Дунаю, втомленим працівникам побачився блакитний вогник.