Вона приносить на кінчиках своїх гострих чорних, як беззоряна ніч, крильців весну з Виру — так спрадавна вважається на українській землі («зозуля приносить звістку про літо, а ластівка — про теплі дні» та «ластівка весну зачинає, соловейко — закінчує»), хоча з традиційною обачливістю тисячолітня народна мудрість приказками попереджує про стриманість передчасної радості від завершення найтемніших часів смутку та печалі («одна ластівка весни не робить»), бо Зимонька — пані підступна та мстива, раз-у-раз повертається холодним подихом, танком-заметіллю свого пишного сніжного-білого вбрання, смертельним морозним поцілунком…
І недарма саме ця весняна птаха, що однією з перших повертається з півдня навесні (офіційна дата за народним календарем припадає на Сорочин), стала українським символом щастя, кохання та добробуту, адже за прикметами: де ластівка влаштує собі гніздечко, там оселиться добробут у всіх своїх іпостасях («ластівка — то матінка кохання-парування і людям, і худобі»). То й намагаються люди приманити до свого обійстя цих божих посланців сімейним миром, злагодою та затишком, що ластівки, як відомо, полюбляють та цінують більш за все.
Радість закінчення другого етапу турбот сільськогосподарського періоду, коли позаду лишалися орання та сівба, виснажливе очікування сходів та лихоманкові жнива під палючим серпневим сонцем просто не могло лишатися в українському народному календарі пересічним, нічим не примітним днем – на самісеньку середину останнього місяця літньої радості в народі з давніх-давен в Україні святкували світле свято Лялі, закінчення жнив (дожинки).
Юна красуня, богиня Ляля, праукраїнський символ природної родючості — та, кому пращури дякували за допомогу в щасливому завершенні жнив, за зібрані врожаї, за духовну підтримку протягом клопіткого польового сезону. Том-то її свято було чи не найбільшим в літньому календарі зі своїми сталими традиціями плетіння спасової бороди та встановлення нового, прикрашеного стрічками і квітами дідуха в хаті на покутті.
Затишне серпневе українське сонце ледь-ледь ліниво перекотилося через свій зеніт, коли розморені жителі української Курилівки після протяжного гулу почули потужний звук трощі, прямо з неба почали сипатися металеві уламки та людські рештки. На дворі йшов 1979 рік. Україна знаходилася під радянською окупацією. На всю інформацію про ту трагедію в небі над Дніпром був накладений гриф суворої секретності.
Лише згодом на рівні чуток просочилася інформація про те, що 11 серпня об 13:35:38 над передмістям Кам’янського зіштовхнулися два пасажирські літаки Ту-134A за пізніше опрелюдненим деталями: борт №65816 Кишинівського авіазагону, що виконував рейс SU-7628 (Челябінськ — Вороніж — Мінськ) з 88 пасажирами на борту (з них 24 дитини), об 12:54 вилетів з Воронежу, набрав висоту 8 400м та прямував в свій кінцевий пункт; літак №65735 Мінського авіазагону здійснював рейс SU-7880 Ташкент — Гурїв — Мінськ з 77 пасажирами (з них 12 дітей), вилетів з Донецька в 11:13 та на висоті 5 700м взяв курс на захід.
Освітня колиска всієї української культурно-політичної еліти XVII — XVIII століть, козацької старшини (Військо Запорізьке століттями підтримувало грошима, протекцією та захистом єдиний на той час вищий навчальний заклад країни) та православного духівництва. Могилянка завдяки дотриманню найвищих стандартів та відданості своєму історичному корінню за час свого перманентного існування, зумовленого намаганням чергової московської окупаційної влади знищити її українську генетичну ідентичність, перетворилася на справжню легенду та символ головного зберігача освітньо-культурної спадщини нації.
Цікаво, що в зеніті своєї слави, що припала на першу половину XVIII століття, втім як і зараз, Києво-Могилянська академія мала більш гуманітарний нахил освіти, що було зумовлено перш за все заснуванням її на базі духовного братерства, а також вільним (згідно існуючих споконвічних канонів демократичного укладу існування українського суспільства) прийомом для всіх верств суспільства, для вступу достатньо було всього лише скласти вступні іспити.
Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.
У тихому селі Довжанка, що гніздиться на правому березі однойменної річки за десять кілометрів від Тернополя, де вечірній вітер колише гілля яблунь, а церковні дзвони кличуть до всесвітнього умиротворення, народився передостанній син у родині Адама-Данила — Атанас (Атаназій, Аполлінарій) Данилович Окуневський. І сталася така знаменна подія в середині XIX століття, коли Галичина, як тодішня частина Австро-Угорської імперії, ще дихала старими традиціями, але в повітрі вже витав легкий бриз прийдешнього шторму фундаментальних світових соціально-економічних змін.
У 1860 році юний Атанас закінчив Львівську генеральну греко-католицьку духовну семінарію і прийняв душпастирський сан. Напевно, це було покликання… адже вже через п’ять років під його опіку було довірено цілу парафію церкви Святого Іоанна Богослова в Довжанці Теребовельського повіту. Село, де він правив, було хоч і не дуже великим, але з тими особливими галицькими мальовничими краєвидами, що причаровують душу назавжди. Ще за два роки отець Атанасій перебрався до Садків неподалік Заліщик, де продовжив своє душпастирське служіння. Там, у тіні церковного саду, він не лише молився за парафіян, а й ніс у їхні хати слово просвіти, надію та віру.
Веселий гомін яскравих ярмарків, дерев’яні столи щільно-щільно заставлені різними місцевими та заморськими смаколиками, запаморочливий запах яких сягає самих небес… і духм’яно-золотавий, наче квітневе сонце, напій у глиняних чарах. Той хмільний напій — медовуха, стародавнє «питво українських богів», що супроводжувало всі урочистості та свята від княжих бенкетів до найменшого селянського свята. Мед в Україні з прадавніх часів вважався символом достатку, сили й радості, а медовуха (хоча ще на початку ХХ напій носила ім’я свого основного інгредієнту) — його рідким втіленням.
Колись її готували довго, майже урочисто. Найцінніший напій витримували не тижнями, не місяця, і навіть не роками, а цілими десятиліття! У дубових бочках, у прохолодних погребах медовуха «дозрівала» по сорок років, поцілована Часом набуваючи свого унікального смаку, гідного князівського столу. Сучасні рецепти дозволяють насолоджуватися медовухою вже за пару-трійку тижнів днів, але сила традиції нагадує: колись лише тривалий час був головним інгредієнтом та запорукою створення унікального смаку.