Мудрість українських пращурів, що попри всі століття випробувань долі та невпинних намагань ворогів назавжди стерти цей народ з обличчя землі, недарма обрала саме 9 вересня за головне жіноче свято закінчення збору врожаю та вдячності Матінці-Землі (Рожаниці чи Діванни, Мокоши), яка дев’ять місяців своїми невсипущими турботами піклувалася про майбутнє своїх дітей, щоб забезпечити їх на цілу зиму безбідного ситого існування.
Дев’яте число дев’ятого місяця подвійно нумерологічно співпадає з природнім циклом вагітності, як основного природного призначення жінки-продовжувачки роду. Тому Рожаниці в глобальному сенсі традиційно в Україні сприймалися як суто жіноче свято, які відмічалося у вузькому колі: на світанку всі покоління жіночої статі громади йшли разом на берег водойми, щоб вознести на схід сонця молитву Землі: «Жертву Тобі правим – вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою!», спускаючи на воду спечені з вечора, прибрани квітами обрядові бублики чи калачі (кожна по одному), а по поверненні домів на порозі старша жінка роду мала вмити через поріг молодшу, щоб була жива, здорова та щаслива весь наступний рік.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Вона приходить з повним кошиком щедрих дарів світанковим прохолодним подихом, срібним павутинням з крапелькою роси на гіллі, лінощами сивих туманів, зміною забарвлення листочок за листочком дерев, квітів, трав… Жадають її приходу, як мани небесної, спекотними літніми польовими днями, щоб нарешті відпочити від праведної праці, що триває від світанку до захід-сонця день за днем, місяць за місяцем. Вдягнена у синє чарівниця-Осінь, найщедріша та найулюбленіша з чотирьох українських сезонів.
Рука в руці з Світовидом (Овсеяня), богом осіннього рівнодення, опікуном Сонця-Даждьбога, яблучним ароматом вона вітає українців з стародавнім Новим роком (традиційно святкувався з 1492-ого, і зараз починає літочислення нового шкільного та церковного циклів) повними закоморами багатого врожаю, який мав забезпечити добробут родині на наступні дванадцять місяців, адже його має вистачити не тільки на тривалий сезон холодів, а й на посадку та період визрівання нового врожаю. Недарма ж традиційне українське побажання звучало: «Щоб був(-ла) сита, як осінь, а багата, як земля!».
За доби Київської Русі Новий рік наставав на українській землі 1 вересня разом із княжичем-сонцем, що приходить на світанку немовлям і іде в вечорі старим дідом, якого пришле християнство перехрестило на Семена-Стовпника чи Симеона-Стовиника (прізвисько отримане саме за віху (стовп), яка відлічує повне річне коло). Церква і зараз вважає його початком року за грецько-візантійським стилем.
В українському Пізньому Середньовіччі ті давні слов’янські традиції були офіційно закріплені календарно указом митрополита Феогностія разом із встановленням офіційного святкування Нового 1342 року і діяли впритул до 1699-ого. Яскравим нагадуванням про те є свято шкільного Першого дзвоника і відлік шкільного року саме з 1 вересня і сьогодні.
Здається вона була тут завжди, незримим духом оберігаючи столицю Галичини століття за століттям від всіх посланих Небом випробувань, як незгасний промінь надії, що єдиним живить душу в темні часи. Слава на Львівській опері — творіння майже божественне, хоч і створене з жіночої подоби людською рукою, якою точно водило вище натхнення, в той час як за кожним плечем майстра стояло по музі.
Звичайно ж що підвищена увага містян до такої виразної та сильної центральної фігури скульптурної композиції на фронтоні нової театральної споруди в лічені місяці огорнуло її муаром домислів, байок та припущень. Частина з них з часом зникала, інша перетворювалася на легенди, що пережили свій час. Найменша деталь Слави від лаврового вінку до останньої складинки роздуваного вітром хітону була прискіпливо розглянута та подостоїнству оцінена. Кількість листочків пальмової гілки та пір’їнок крил ретельно перерахована і перекладена на язик передбачень завзятими львівськими нумерологами.
Приймаючи духовний сан вони зрікаються свого земного життя з його тілесними та душевними пристрастями, обіцяючи перед ликом Господнім жити лише його завітами, дотримання яких мало б принести їхній душі вічне блаженство в райських садах… Але церковні обітниці — це одне, а реальне життя — геть інше: людське тіло і дух слабкі, а доля весь час ставить перед важким вибором, в якому немає гарних альтернатив.
Як наприклад війна. Де пролягає межа між обіцянками Богові дотримуватися хоча б семи його заповідей та виживанням тих, хто ці обітниці давав? Люди — є люди, тому лише одиниці стоїків в можуть пожертвувати собою в ім’я своїх переконань (за два тисячоліття існування християнства, як світової релігії, кількість канонізованих ним мучеників за свою віру не така вже і велика — всього-то 9 900 осіб).
Геній фізики, який на десятиліття випередив свій час. Мало кому, як йому, вдалося за настільки малий відведений на землі термін вписати своє ім’я золотими літерами в аннали світової науки. Він яскравою кометою промайнув на небосхилі вітчизняної фізики, лишивши по собі яскравий шлейф величезного спадку, що став підґрунтям для відкриття закону ракетодинаміки та створення сучасних реактивних літаків. Микола Кибальчик, наймолодший син сербсько-української родини.
Він народився з невгамовним духом пізнання та загостреним почуттям соціальної справедливості, недарма підлітком йому вистачило моральної сили піти проти волі батька-священника і кинути Чернігівську духовну семінарію (мабуть гени діда-бунтаря взяли верхи над пасивним здоровим глуздом сірих мас). І недарма – жага до знань та наполегливість забезпечили Миколові Срібну медаль Новгород-Сіверської гімназії по закінчені повного курсу.