Освітня колиска всієї української культурно-політичної еліти XVII — XVIII століть, козацької старшини (Військо Запорізьке століттями підтримувало грошима, протекцією та захистом єдиний на той час вищий навчальний заклад країни) та православного духівництва. Могилянка завдяки дотриманню найвищих стандартів та відданості своєму історичному корінню за час свого перманентного існування, зумовленого намаганням чергової московської окупаційної влади знищити її українську генетичну ідентичність, перетворилася на справжню легенду та символ головного зберігача освітньо-культурної спадщини нації.
Цікаво, що в зеніті своєї слави, що припала на першу половину XVIII століття, втім як і зараз, Києво-Могилянська академія мала більш гуманітарний нахил освіти, що було зумовлено перш за все заснуванням її на базі духовного братерства, а також вільним (згідно існуючих споконвічних канонів демократичного укладу існування українського суспільства) прийомом для всіх верств суспільства, для вступу достатньо було всього лише скласти вступні іспити.
Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.
Мабуть так виглядає застиглий час, від руйнівного впливу котрого комплекс загублений в самісенькому центрі Харкова ось вже століття надійно бережуть високий паркан, колючий дріт та пильна охорона… От тільки ті, кого так ретельно берегла радянська влада від зовнішнього світу прихопивши із собою свій геній давно пішли в світ тіней, і тут лишилися лише їхні примари та старе, давно вийшле з використання приладдя, що зараз годиться бодай для музею в якості експоната. І хоча це був цілком надсекретний об’єкт, все одно цікаві факти факти в якості легенд та переказів все одно дійшли до сьогодні.
Так відкритий в нетривалу епоху цукерко-букетного періоду закріплення червоних на окупованих українських землях, комплекс Український фізико-технічний інститут (УФТІ) був побудований для молодої парості фізичної науки. При цьому він не тільки був оснащений за останнім словом науки і техніки зразка другої половини 1920-х, а й на чотирьох з половиною гектарах для науковців був влаштований справжній рай на землі з парком екзотів, затишними хатинками, дивовижною в той час повною електрифікацією будівель та прилеглої території, веселим дозвіллям під акомпанемент фортепіано в теордоміку (затишний будинок «теоретиків» з величезною заскленою лоджією, що раніше слугував домівкою керівництву інституту).
Липень хилиться до другої половини, і небо дедалі частіше розтинають вогненні стріли. Це гостре нагадування: осінні холоди вже десь зовсім близенько, зовсім поруч з обрієм. 22 липня праукраїнці справляли особливе свято — Перуницю, або Блискавицю, прекрасну половинку Перуна-громовержця. Вона — не просто відблиск на небі, а жива сила, покровителька дощових спалахів, вогненна сестра бурі.
У цей день українці не виходили працювати в поле, не бралися за коси чи сапи, щоб не гнівити грізну богиню. Не дай Боже працювати в полі чи на городі, «бо Перун розсердиться!»— застерігали старі люди, особливо Перуного тижня, коли Громовик раз-у-раз крає небо блискавицями, полюючи на темні сили в хмарах. Його удари гримлять щосили, розбиваючи кудлаті громовиці, і хоч дощу буває небагато, вогняні спалахи нагадують про міць небесного закону — тоді-то в давнину і з’явилася приказка: «З великої хмари — малий дощ».
Липень. Самісенька середина літа дихає теплом і пахощами свіжого сіна. Але десь у глибині небес уже жевріє неприборкана лють здатна вмить зруйнувати спокій ланів й розшматувати хмари в усі боки… це – сила Стрибога, володаря повітряного простору, батька вітрів, якому 15 липня віддавали пошану та клали до земні поклони праукраїнці з незапам’ятних часів. Свято бога вітру (ще відомого як Вітрогон чи Вітродув) у реєстрі обрядових належало до громових, «сердитих» свят, адже він далеко не завжди був милостивий і перебував у добродушному настрої, даючи змогу належно визріти й бути зібраним врожаю, що слугував запорукою самого виживання сімейства на весь наступний рік. Тому його і боялися, перед ним благоволили, навіть поминати всує зайвий раз побоювалися.
У давніх піснях і легендах Стрибог постає величним і водночас неприборканим, як всебічне ототожнення підвладної йому одному стихії. Він, разом із богами вищого пантеону – Перуном, Дажбогом, Хорсом, Мокошею, Симарглом, править у верхньому світі, над земною твердю. Легендарне «Слово про полки Ігореві» малює його вбіленим сивиною старим, суворим родоначальником усіх вітрів: «Ось вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».
Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе
«На Фотія косовиці край, а пожинкам час», – казали старі люди, дивлячись на небо, де липневий сонях-сонце давно вже достиг лагідними турботами батька-всемогутнього Часу. Спрадавна в Україні 2 липня вважалося межею літа: ще вчора по луках бринів дзвінкий голос трудівниці-коси, а сьогодні вже готували серпи – час виходити в жнива. Якщо означеної дати сіно не складене, не висушене, та не сховане, то й знову роботу переробляти доведеться, бо « як до Фотія коси не докосиш – дощ косою докосить», – попереджали в селі (за народною прикметою цей день обов’язково був дощовим).
Саме 2 червня вважався порогом літа, до цього дня косарі на луках закінчували роботу. На Поліссі в цей час прикрашали косу польовими квітами, несли її додому й клали за образами «на щастя». На Поділлі господині варили обрядову кашу, пригощали косарів медом і узваром – щоб праця в полі не перевелася.