Батько Даждьбога-Сонця, який вдихнув життя у величний Всесвіт, саме він за віруваннями праукраїнців подарував людству окрім магії вогню золотий плуг, жорна, вміння сіяти-жати та хліб випікати, а також навчив ковальській справі і ввів моногамний уклад парування. Всемогутній першобог Сварог, який дванадцять космічних ночей (в земному літочисленні — 12 000 років) вів людство на шляху еволюції, щоб втомившись передати своїм дітям-Сварожичам опікунство над справами земними та небесними.
Хоч Отець всіх богів давно на заслуженому відпочинку після видгороження всесвіту від витівок великого Хаосу та створення всього існуючого на Землі, як дбайливий родитель він з височині свого Сьомого неба приглядає за своїми дітьми-бешкетниками, щоб періодично з усією батьківською суворістю карати їх за провину, щоб у подальшому вони, вже очищені від гріхів, постали перед людьми ідеальним взірцем для наслідування.
Парадно вбрані в каптанчики вони — одна з головних окрас святкового й урочистого українського столу. Недарма ж рецепт голубчиків, як однієї з найяскравіших перлин в короні традиційної української кухні, включено до реєстру нематеріальної спадщини країни. Адже вони є четвертою в списку страв обрядового столу головного українського свята — Святвечіра та Різдва Христова, не кажучи вже про весільні урочистості та свята родинного циклу.
От тільки на пісний стіл Святвечора голубці в давній Україні готувалися з поквашеної цілими голівками капусти та мали відповідну начинку – зажарену цибулевою чи цибулево-моркв’яною зажаркою відварену крупу (вівсяна, пшона, ячмінна, гречана, кукурудзяна), терту картоплю з грибами чи без, або їхню суміш. Загорнуті та складені в спеціальному великому, так званому «Весільному», глиняному горщику їх відварювали в підсоленому окропі десь пів-години (в іншому варіанті — запікали протягом двох годин в вершковому маслі). А на стіл подавали приправлені смаженою ж на олії цибулею, часником чи баклажанавою підливкою.
Не дивно, що в українську історію ім’я митця Олександра Корнійчука назавжди вписали не його літературні твори накшталт «Платона Кречета», «Богдана Хмельницького» та епопеї «Гибель ескадри» (хоча стосовно останньої – це доволі справедливо з урахуванням того, що ідея, сюжет та деталі останньої були ним поцуплені у Арнольда Кордюма і Вадима Охременка), а політичне пристосуванство з амплуа ярого пропагандиста диктатури пролетаріату та зіркова кар’єра в лавах комуністичної партії.
Народжений в сім’ї слюсаря депо станції Христинівка Одеської залізниці, однієї зарплатні якого в 1905-ому вистачало на утримання всієї сім’ї, він отримав непогану для того часу освіту: Дзендзелівська двокласна церковно-парафіяльна школа, Христинівська залізнична (з восьми років), Уманське двокласне училище, в яке поступив дванадцятирічним. Однак закінчити його хлопцеві не довелося – провчившись два роки, через смерть батька та події Визвольної війни він був змушений залишити навчальний заклад у 1919-му.
Рівно опівночі на восьмий день по Різдву під покровом ночі в примарному сяйві одних лише зірок на українські терени перша блискавка-вісниця весни, Маланка, приводить за руку свого молодшого братця, Василя, щоб провідати матінку Ладу-Землю, і в вечорі того ж дня піднестися до самих небес разом із своїм дядичком, Ярилом-Сонцем, подарувавши людям радість нового кола буття з його надією нового початку.
За довго до християнських часів (як мінімум в IV ст. до н.е.) українські пращури святкували 1 січня День народження красеня-Молодика, покровителя домашньої худоби, ототожнення працьовитості, відданості та кохання. Його рогатий символ, як оберіг від злих чар та магічний магніт для протилежної статі, носили в прикрасах-лунницях ще трипільці і скіфи, хоч і в сучасній культурі він займає свою ланку, як данина спадковості поколінь («Ти, Місяцю, ти, королю, і красна Маланка із тобою»).
Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового світу, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Улюблений смаколик дитинства багатьох поколінь українців, який господині через легкість та швидкість приготування наварганювали в просто неймовірних кількостях, іноді цілими мисками. Однак навіть нечисельним сімейством з’їдалося до останньої кріхти з космічною швидкістю, так що лише залишки цукрової пудри, яку вже просто неможливо було злизати з бортиків, біленькою позьомкою нагадувала про минуле гурманське блаженство.
Цікаво, але в різних частинах України вона носить два ім’я: вергуни чи хрустики, хоча рецептурно — це дві різні борошняні страви, які мають схожу форму. Причому приверженці обох з них мають своїх ярих прихильників, які борються на кулінарному фронті за право називатися автентичним традиційної української кухні саме їхнього рецепту.
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».