Праукраїнські пращури, знані світі як представники ямної культури, жили на своїй богом даній землі ще п’ять з половиною тисяч років тому. Їхні гени та культурний спадок українська нація і зараз дбайливо береже в своїй крові віруваннями, обрядами, кухнею, одягом, ремеслами, сімейними цінностями… Але не тільки на теренах від Сяну до Дону живе спадок праукраїнців, як виявилось генетичний код українських прабатьків носить в собі половина існуючого на Землі людства.
Сучасні технології нарешті дозволили скинути муар таємності хоч б з частини тисячолітніх загадок історії. Так виявлене за допомогою ДНК-тестів розповсюдження генів ямної культури на всіх євразійських теренах, від Португалії до Монголії, за останніми даними науковців зараз охоплює чотири мільярди чоловік, що беззаперечно доводить спорідненість української нації з багатьма народами світу, а ямну культуру перетворюють на колиску сучасної цивілізації.
Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Весна почала вступати в свої права, може поки лише календарно, але її хода вже ледь відчутна подихом огрійливого вітерця налетілим нізвідки, поцілунком сонячного промінчика, краплями лагідного дощу, які своїми теплими сльозами змивають весь смуток-печаль минулих місяців, чи дзвінкою тріллю пташиного співу, що зненацька розірве затишок погожого дня. Одними з перших пернатих вісників повернення тепла в Україну з давніх часів служили граки, зграї яких за повір’ями 4 березня прижинає з далекого Виру на рідну землю Герасим, сина Хара-Ярила, за що і отримав в народі прізвисько Граківника.
Разом з сином Арія в цей, буцімто зовсім пересічний за прадавнім народним календарем, день на українських теренах з’являються разом граками-шпаками й лелеки, які повертаються на рідну землю, та не з «порожніми руками», а несучи під своїми крилами українських «дитинчат». І хоча це — лише народна метафорична алегорія, насправді воно уособлює зачин нового кола життя як в людському царстві, так і в природному середовищі цвітінням дерев, народженням пташино-звірячого потомства, сходами засіяної ниви…
Останній зимовий бал під акомпанемент холодного подиху північних вітрів, який закриває сезон панування злих чар на українській землі аж до осені, за українським народним календарем традиційно припадає на 29 лютого (в деяких місцинах в невисокосний рік святкують в останній день зими) – час, коли з кожним днем Ярило-сонце все більше відвойовує доби у ночі, і тепло вже все помітніше відчувається в повітрі.
Господарем та упорядником цього свята темряви, за українськими канонами, виступає святий-несвятий Касіян (Кас’ян, Касян, Кась). Як його тільки не кличуть в народі: і Завидником, і Немилостивим, і Злопам’ятним, і Скупим, і Злостивий… хоч буває він на український землі всього-то один раз на чотири роки, але погана слава біжить поперед свого власника.
Життя сповнене пригод на межі фолу завдяки чисельним літературним шедеврам в сприйнятті більшості оповите стійким фльором романтики та омріяного відчуття гостроти відчуттів, на яке так скупа повсякденність. От тільки реальність — не кольорове кіно і не цікава книжка зі щасливим кінцем… все має ціну, і авантюристичне життя занадто часто стає всього лише розмінною монетою. Причому саме страшне, що разом з свідомо ризикуючим на кін ставляться життя і долі тих, кому просто не пощастило опинитися поруч. Так, набула широкої відомості завдяки книжці Івана Ольбрахта постать Миколи Шугая і досі викликає запеклі суперечки, бо для когось він — народний месник та Робін Гуд українського розливу, а для когось — простий розбійник.
Маленьке, загублене десь серед карпатських гір під Мукачеве село Колочава зразка самого кінця ХІХ століття і не підозрювало, що коли в сім’ї Сюгаїв народився первісток хрещений Миколою – то з’явилася на світ легенда, яка прославить його ім’я в віках. Ріс хлопчина в сім’ї не єдиною дитиною і не сильно відрізнявся від своїх братів та однолітків.
Стоячи на порозі міжсезоння вона фактично відчиняє двері для майбутнього тепла, хоча холодний подих зими за її плечима ще клубами накриває українську землю, як помста від свого безсилля перед вже відчутною невпинною ходою весни. Служителька Чорнобога, донька Мари та дружина домовика, Кікімора, святкує свої іменини 16 лютого, до святкування яких з великою шаною здавна ставляться в народі представниці слабкої статі.
Щоб не погнівити сварливу духовну господиню хати цього дня україночки від малку до старку не виконували жодної суто жіночої роботи, даючи кікіморці змогу відпочити, а не стояти весь час у них за плечима, контролюючи правильність виконання роботи. Тому прядіння та ткацтво, шиття і вишивання… та, навіть, випікання хлібу були під суворою забороною. До того ж сама робота мала бути добре схованою по шухлядках та скринях, бо всі нитки та прядиво вона на помсту попплутає, що потім і не розбереш. Та й просто лиха може наробити в хаті: то посуд поб’є, то речі поховає, то дірку в бочці проколупає…
Вона живе поруч і в той самий час так далеко, що не побачиш, аж на тому боці потойбіччя життя, десь між реальністю та країною сновидінь. Народжена в царстві мертвих, шляхом з землі до пекла, вона – одна з чисельних доньок чоронобогині Мари, але при цьому не найгірша з маренят, то і живе ближче до людей, навіть ділить з ними один дах (хоча за іншою версією, кікіморки — викрадені нехрещеними немовлятами та взрощені чортами дівчатка, що втекли назад до своїх, от тільки вирватися з потойбіччя так і не змогли). Кажуть, через те у них такий поганий і сварливий характер.
Бліда худа (бо недогодована) чи-то онука, чи дружина домовика, що разом з ним живе в коморі, комині або в запічку, всюдисуща кікімора знає всі людські гріхи та родинні таємниці, але тримає їх при собі, чинячи в хаті справедливість на свій лад: допомагаючи добрим господиням та караючи ледачих. Може тому і не гонять її люди, а задобрюють, щоб злагода в хаті трималася.