Липень. Самісенька середина літа дихає теплом і пахощами свіжого сіна. Але десь у глибині небес уже жевріє неприборкана лють здатна вмить зруйнувати спокій ланів й розшматувати хмари в усі боки… це – сила Стрибога, володаря повітряного простору, батька вітрів, якому 15 липня віддавали пошану та клали до земні поклони праукраїнці з незапам’ятних часів. Свято бога вітру (ще відомого як Вітрогон чи Вітродув) у реєстрі обрядових належало до громових, «сердитих» свят, адже він далеко не завжди був милостивий і перебував у добродушному настрої, даючи змогу належно визріти й бути зібраним врожаю, що слугував запорукою самого виживання сімейства на весь наступний рік. Тому його і боялися, перед ним благоволили, навіть поминати всує зайвий раз побоювалися.
У давніх піснях і легендах Стрибог постає величним і водночас неприборканим, як всебічне ототожнення підвладної йому одному стихії. Він, разом із богами вищого пантеону – Перуном, Дажбогом, Хорсом, Мокошею, Симарглом, править у верхньому світі, над земною твердю. Легендарне «Слово про полки Ігореві» малює його вбіленим сивиною старим, суворим родоначальником усіх вітрів: «Ось вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».
У світанковому селі Белелуя, де туман ніжно стелиться поміж груш і лип, а недільні дзвони будять душу до молитви, у родині священника Івана Озаркевича 8 червня 1855 року народилася дівчинка з ясним, як перший промінь зорі, поглядом і високим чолом — Наталія. Її доля мала стати взірцем смирення, як того вимагали канони соціальних традицій та християнського духу. Але в цьому тендітному тілі жевріла не просто думка, горіла Ідея.
Може так сталося, бояк кров — не водиця: батько її був не лише добрим душпастирем, а й просвітителем, письменником, учасником театрального руху, а дід – видатним меценатом. Величезна родинна бібліотека, куди Наталя щодня забігала босоніж, була її храмом. Там вона вперше прочитала «Жана Крістьєна» Мілля і «Соціологію» Спенсера. Але першим учителем була… проста няня-селянка, котра співала пісень, учила дітей любити землю і слово. «Вона навчила мене вірити в правду», – згадувала Наталія багато років по тому.
Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе
«На Фотія косовиці край, а пожинкам час», – казали старі люди, дивлячись на небо, де липневий сонях-сонце давно вже достиг лагідними турботами батька-всемогутнього Часу. Спрадавна в Україні 2 липня вважалося межею літа: ще вчора по луках бринів дзвінкий голос трудівниці-коси, а сьогодні вже готували серпи – час виходити в жнива. Якщо означеної дати сіно не складене, не висушене, та не сховане, то й знову роботу переробляти доведеться, бо « як до Фотія коси не докосиш – дощ косою докосить», – попереджали в селі (за народною прикметою цей день обов’язково був дощовим).
Саме 2 червня вважався порогом літа, до цього дня косарі на луках закінчували роботу. На Поліссі в цей час прикрашали косу польовими квітами, несли її додому й клали за образами «на щастя». На Поділлі господині варили обрядову кашу, пригощали косарів медом і узваром – щоб праця в полі не перевелася.
Її ім’я стало символом боротьби за жіночу емансипацію, науковий прогрес і українську ідентичність. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщини, інтелектуалка, мати, ерудитка, феміністка… життя Софії Окуневської-Морачевської було сповнене викликів, які більш слабку натуру зломили, але не її. Біографія цієї унікальної жінки — хрестоматійна історія про незламність, інтелект і прагнення змінювати світ на краще, попри всі перепони на цьому тернистому шляху.
Народжена в тернопільській Довжанці зразка 1865 року в родині священника Атанаса Даниловича з прадавнього українського роду Окунів дівчинка з дитинства зростала в дусі творення та самопожертви, незламності духу та християнського милосердя. Рання смерть матері (дівчинці виповнилося всього п’ять), виховання в домі Окуневських-Озаркевич (тітка по батькові), поки сам Атанас Данилович занурився в опанування медицини і не просто на аматорських засадах, а у Віденському медичному університеті. Оточення під час дорослішання юної панночки було винятковим: лікарі, юристи, письменники, громадські діячі – усі вони формували її світогляд і амбіції.
Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
Він народився на берегах Дніпра, а закінчив свої дні у Массачусетсі. Його юність минула в революційному Києві, а зрілість — у лабораторіях Гарварду та секретних центрах американського військово-промислового комплексу. Він — Джордж Богдан Кістяківський, вчений зі складною долею, на межі між гуманістичними ідеалами та прикладною військовою наукою.
Георгій Богдан Кістяківський народився 1900 року у славетній київській родині: його дід, Олександр Кістяківський, був знаним правознавцем, криміналістом, професором університету Святого Володимира; батько, Георгій, — філософ права, один з ідеологів ліберального українського націоналізму початку ХХ століття, член Центральної Ради. Не дивно, що саме в родинному колі, де мислили лише державницькими категоріями, що зовсім малим Богдан уперше почув слова «відповідальність», «свобода», «гуманізм» — поняття, що пізніше стануть основою його світогляду.