В швидкоплинних водах гірських річок Карпат чи Дніпра, в мірному плескоті азовських хвиль, в зеленій рясці чисельних озер та ставів, в темних пучинах Черномор’я вони – володарки підводного світу, які ласками, оманою та чарівними співам полонять чоловічу душу, утягнувши його тлінне тіло до свого царства назавжди. Чарівниці – русалки знані на українських теренах під рызними іменами: сирени, ласкотниці, святьохи, купавки, солохи.
В їхньому зеленому водяному всесвіті завжди панує мир і спокій – там не дують вітри, не гримить грім, не лякають страшними спалахами блискавки, і навіть коли хвилі на землі сягають небес, на дні життя йде своєю розміреною низкою, а русалки спокійно сплять в своїх гніздах зроблених з соломи та пір’я, що були вкрадені у селян на Зеленому тижні, чи може в підводних печерних палацах усіяних перлами, золотом та дорогоцінними каміннями.
Передбачити його схильнысть до наук можна було з огляду на батька-професора Ніжинського ліцею та матінку-викладачку Київської жіночої гімназії, але такого великого математичного таланту від хлопця народженого в провінційній полтавській Журавці навіть високоосвічені та прогресивні батьки не очікували, бо самі були гуманітаріями. Хоча здібності до точних наук Георгій Вороний проявив ще під час навчання в Бердянській (до 5 класу) та Прилуцькій гімназіях, де директорував його батько. Вибором ж математичної ниви він завдячував своєму учителю математики Івану Володимировичу Богословському, якого видатний в майбутньому вчений згадував із вдячністю протягом життя.
Ще шістнадцятирічним школярем Вороний відправив свою роботу «Розкладання многочленів на множники на основі властивостей коренів квадратного рівняння» до наукового «Журналу елементарної математики». Видавцем вона була визнана однією з найкращих, тому побачила світ на сторінках цього видання – це був науковий дебют, після якого вступ Георгія одразу зі шкільної лавки до Петербурзького університету в 1885-ому нікого вже не здивував.
Зачаровуючи каміння кольору крові, їх з давніх-давен в різних культурах вважали символом великої пристрасті в двох її крайніх проявах – любові та ненависті. Недивно, що людський поголос наділяє рубіни магічними властивостями та породив на світ чимало історій-легенд на межі двох світів у вічній боротьбі добра із злом. Саме такою є сповідь про рубінові сережки Наталії Гончарової, доля їхня звивиста і зачепила своїм крилом чимало людських історій.
На сторінках історії вони з’явилися в якості подарунока на шістнадцятиріччя Наталії Гончаровій, від матінки, праправнучки гетьмана Петра Дорошенка, Наталії Іванівни. Золотий витвір мистецтва витончено-прекрасний в своєму поєднанні рубінів та діамантів мав подарувати її дівчинці справжнє кохання… але жартівниця-доля вирішила інакше. Життєвий вибір вибір доньки (якийсь поет з африканськими коріннями, до того ж затятий пиятика, картяр і бреттер) категорично не сподобався матері, тому горда Наталія Іванівна відібрала дарунок, але було запізно, рубінові сережки зробили свою справу – 2 березня 1837-ого Пушкін на сьмому роцы подружнього життя був вбитий на дуелі, поводом до якої біла честь його Наталії.
Пропаганду, як засобом масового керування людською свідомістю, московські «революціонери за розрахунком» досконало опанували за довго до гітлерівської Німеччини, і ще питання хто у кого навчався. Недарма ж лідер більшовицького перевороту 1917-ого, товариш знаний під партійною кличкою «Ленін» (він же Володимир Ульянов) казав, що головним з усіх мистецтв є кіно, як зброя масового ураження найбільш великої кількості людей незрілого, позбавленого критичного мислення розуму (правда останню частину фрази він опускав, щоб не бентежити народ незрозумілими словами).
До речі, цей «безсрібник» (що ховався від царської «охранки» не десь-там в країні Третього світу, а на розкішних курортах Швейцарії) станом вже на 1921 рік, по факту через рік-півтора після сталого встановлення червоної влади в тому числі на українських теренах включно Крим, мав на особистому рахунку в швейцарському банку величезну суму в сімдесят п’ять мільйонів франків «експропрійованих» в рамках грабунку та розпродажу приватної власності захоплених територій.
Вселенське світило, яке дає життя всьому сущому на землі, та його бліда тінь, від якої залежать припливи та відпливи життєвої енергії людей, рослин, океанів – два символи земного всесвіту, дві сторони одного Янусу діаметрально протилежні боки одного цілого: млинці – символ сонця та вареники – місяця. І хоча коріння останніх губляться десь на сході – чи-то в Китаї («цзяо-цзи»), чи-то в Туреччині («дюш-вара») - кожна європейська нація вважає вареники під різними назвами невід’ємною частиною своєї національної кухні.
В Україні ж їхня офіційна історія починається десь з ХІІІ століття (імовірно їх принесли на лезах своїх мечів татар-монгольські руйнівники), а неофіційна – відноситься до християнських часів трипілля. Сліди переплетеності культур досі зберігаються в дитячій лічилці «Еники Беники їли вареники. Еники Беники бумс», яку філологи вважають перекладом з путунхуає древньої шаманської мантри для відкриття третього ока.
Цей портрет тендітної красуні з довгим темним волоссям на стіні Вінницького художнього музею, не дивлячись на домінування чорної гамми, заворожує своєю глибиною чи-то дівочих печальних очей, чи-то вишуканою скромністю постаті в темній сукні з білим мереживом комірця та манжетів. Недивно що Ізабеллу продовжували пристрасно любити та пам’ятати і після трагічної смерті в восемнадцать.
Народжена у фамільній резиденції Високо-Литовськ (нині містечко Високе Берестейської області Білорусі) через рік після свого старшого брата Якуба-Ксаверія-Олександра в щасливому шлюбі Марії Констанции Сапегі та Станіслава Потоцького вона була промінцем щастя для свого сорокарічного татуся та улюбленицею обох гілок могутніх магнатських родів батьків.
Цей фільм став другою після культового «В бій ідуть одні старі» і останньою самостійною режисерською роботою української легенди і звичайної людини на ім’я Леонід Биков, якого знала і любила вся країна, а жив він як і всі інші «прості смертні» в звичайній багатоповерхівці на київського Лівобережжя Туманяна 8 на десятому поверсі – влітку рятувався від нічної задухи на балконі, взимку – одягав дві кофти від холоду.
Перш ніж потрапити до рук митця сценарій фільму «Ати-бати, йшли солдати» спіткав тернистий шлях (жахлива рецензія одного радянських літературних грандів на одноіменну повість Бориса Васиьєва, спалення всіх примірників), кінець якого міг бути геть іншим, якби не Кирило Раппопорт – драматург та сценарист останній примірник рукопису витяг фактично зі сміттєвого відра, щоб разом з автором адаптував для знімального майданчика сюжет, в основі якого лежав танковий бій під Харковом на початку березня 1943-ого і всі герої якої покояться в братській могили села Таранівка.