Є на Дніпрі один з осколків тих знаменитих Дніпрових порогів, які століттями охороняли водний шлях до серця українських земель. Зараз він захований в обіймах своїх співтоваришів, входячи в сальну групу Три стовпи, як живе втілення легенди про десятий подвиг Геракла, і розглядається історичними експертами виключно з наукової точки зору в якості стоянки середньостогівська культури епохи енеоліту, але колись…
В сиву давнину крізь його ворота літали швидкохідні козацькі чайки, а над Хортицею курився дим дозорних багать. Кажуть тоді заради забави у найспекотніші літні дні, коли вода в Дніпрі майже закипала під палючими сонячними променями, в круглому поглибленні на вершині Середньої скелі козаки варили свій нехитрий харч, щоб потім, змагаючись у спритності, годувати один одного смачними галушками з півтораметрових ложок, перехиляючись через цей природний казан. Давно канули в Лету ті часи, а поглиблення то досі деякі звуть Запорізької мискою.
1913-й рік. Пароплав Одеса – Нікополь, на якому вісімнадцятирічний Лазар Йосипович Вайсбейн (або попросту Льодя) дряпає від кривавої розправи грізного одеського пристава, у якого «був пістолет і шашка, та й росту він був величезного», за роман з дружиною-красунею представника влади манекенницею Лолою 25 років від роду (хоча спочатку юнак не думав їхати так далеко – йому вистачило б і Херсона, та ангажемент не склався). І випадковий погляд на попутницю, що презирливо зморщилася носик при погляді на нього.
Далі був шлях по вузькоколійці до багатого Олександрівська, кімната в одному з найреспектабельніших дохідних будинків міста та робота в театрі Азамат-Рудзевича. Полум’я пристрасті до одеської італійки згасло з намотаними на колеса паровоза кілометрами, потонуло в бурхливих дніпровських хвилях. Молода душа металася в пошуках нової любові.
Лувр марнів перед пишнотою його двору в Лубнах і фрейліни французької королеви готові були на все задля отримання роботи при його особі… Для його скарбниці знадобився цілий тунель, а монахи-бенедиктинці готові були життя віддати за свого благодійника… Номер один в чорному списку двох непримиренних ворогів (польського короля і Богдана Хмельницького), що, за чутками, і стало причиною його передчасної кончини.
Одіозна фігурам Яреми Вишневецького, яка досі є однією з найбільш суперечливих в історії української землі, залишила по собі багато таємниць. Найбільшою і принаднішою з яких, мабуть, залишається доля його незліченних скарбів (його щорічний дохід перевищував шістсот тисяч злотих, палац складався з трьохсот кімнат, а вартість колекцій живопису, ювелірних виробів і скульптури обчислювалася десятками мільйонів).
Войовнича козацька вольниця Запорізької Січі з часів свого заснування не давала спокійно спати російським царям. Адже мирно співіснувати з добре озброєним, дисциплінованим і підпорядкованим лише своїм гетьманам військом, що визнає справедливість лише своїх законів честі, та до того ж складається з колишніх твоїх підданих дано не кожному правителю. Але головне – свобода – те, чого ні в якому разі вседержителі російські не могли пробачити своїм збіглим в’язням.
Два з половиною сторіччя інтриг і підкупів, воєн і повстань – улюблений спосіб російської влади добиватися своєї мети через опосередковану участь… і між річками Суха і Мокра Московка на лівому березі Дніпра в 1770 році на противагу козацькій станиці, розташованій нижче за течією, з’являється Олександрівська названа на честь героя Хотинської битви проти Османської імперії командувача 1-ю армією генерала Олександра Михайловича Голіцина фортеця.
Арамейці, іранці, тюрки, серби, хорвати, угорці, хазари, половці … не кажучи вже про слов’ян, які живуть тут і понині, – ось неповний перелік народів, які колись вважали цю землю своєю, а дуба-велетня шанували за найбільшу святиню. І хоча сучасні дослідники, боячись помилитися, датують вік зеленого дива сім’ю століттями, деякі історики проводять паралелі між ним і священним деревом константинопольського імператора Костянтина VII Багрянородного, про який він згадує у своїх працях (а це Х століття).
Хоча хтозна, може дуб на правому березі Дніпра в районі острова Хортиця і є те саме Дерево Миру, на гілках якого спочивав сам Господь, а змій вступав у запеклу суперечку з птахом. Адже поклониться йому, як символу Світової Вісі (де крона царство небесне, стовбур і кора – земне життя, а коріння – палаюче пекло), приходили багато поколінь європейських народів, щоб просити милості і благополуччя для свого народу або рідні, для себе особисто або для страдженого.
До берега річки з його живильною вологою рукою подати… а ціла фортеця помирає від спраги. Війни за панування, владу, землю, а в кінцевому підсумку завжди за жадане золото, ніколи не відрізнялися милосердям. Облога ж, як дуже дієвий військовий заход, завжди була в ходу у тиранів, а співчуття – не в честі. Незліченною безліччю прикладів її жертв ввистелений шлях її величності Історії.
Не оминув, згідно з легендою, цей гіркий досвід і захисників Хотинської фортеці десь на самому початку її існування, коли не був ще пробитий в скелястій тверді завдяки титанічним зусиллям захисників 65-метровий колодязь на замковому подвір’ї…
Тонка в тремтячому світлі вуличних ліхтарів майже не видна ілюзорна грань, яка кам’яною стіною розділяє два діаметрально протилежних світи одного міста. Дрімуча простота невігластва і світоч культурного просвітництва, що йдуть кожен своїм шляхом і за обопільною згодою ніколи не пересікаються. Гапкінштрасе і Піжон-стріт – завжди дві лика однієї вулиці.
З одного боку вир вишукано і модно одягненої публіки в інтелектуальних бесідах про високе, в культурі мови і поведінки якої безпомилково вгадується інтелігенція. Яскраве світло ліхтарів у відблиску начищених туфель і бріолінових зачісках галантних кавалерів, дбайливо супроводжуючих на променад своїх злегка гордовитих дам в легких як туман вечірніх сукнях. Піжон-стріт – еліта і надія майбутнього країни.