Два брати-близнюки, як символи минулої епохи благоденства та розквіту, яку вмить обірвала безжальною рукою жадібна до чужого, заробленого важкою працею майна радянська голота, щоб назавжди поховати сотні доль і надію на творення.
Прозаїчно-надзвичайна сільськогосподарська споруда, яка ось вже друге століття своїм середньовічним виглядом викликає тремтливе хвилювання душ подорожніх, народжуючи на світ легенди, міфи та казки.
Печальний символ колишнього процвітання, як одвічне нагадування про плинність буття і мінливість прихильності Долі, яка одним помахом своєї руки може обернути життя на попіл чи воскресити з нього.
Занедбаний храм бога комерції Гермеса, який чи-то за необачності, чи-то з умислом він не врятував, як і багато інших сільських в Україні.
Один з найпрекрасніших збережених взірців виваженого класицизму, якими так щедро обдарувала Доля українські землі в XIX столітті, щоб зберегти пам’ять про романтику епохи просвіти та економічного буму.
Діамант корони, який три майстри-архітектори гранували своєю талановитою рукою в прагненні довести досконалість до ідеалу, тим самим назавжди закарбовуючи свої імена в історії української архітектури.
Один з багатьох, із зовнішнього обліку якого повелитель-Час своєю рукою неперевершеного естета прибрав все зайве, перетворивши на унікальний шедевр витонченої сором’язливості, що ховається під вуалеткою оточуючої зелені.
Невеличка споруда, через стіни якої пройшла вся двохсотрічна історія славетного міста, щоб лише легкою тінню лягти на її прекрасний образ для карбування в віках.
Величний адміністративний колос, який постав на підвалинах двох своїх попередників, що вірою і правдою прослужили полтавському суспільству півтора століття, для доведення візуальної гармонії серця міста до ідеалу.
Одна з нових архітектурних перлин витримана в гарному вині часу, яка надала довершеності короні полтавської землі, а разом з тим прихистила під своїм крилом такі різні і втім чимось споріднені установи із забезпечення комфортного існування та розвитку сучасного міста.
Біла перлина розкішного полтавського намиста, яке вже два століття слугує своєрідним оберегом серця сучасної української літератури, що не дає згаснути живому слову її співучої мелодії попри всі намагання московських окупантів протягом всіх цих років.
Класика завжди поза модою та часом, актуальна в вишуканій простоті своїх ліній та ненав’язливості загального малюнку, де маленькі штрихи лише підкреслюють загальну шляхетність декору.
Грандіозна споруда, яка одним існування вписала своє ім’я в історію України в якості найвищої подібного типу в країні, і це без урахування архітектурної цінності з приділенням уваги кожній найменшій дрібниці, не дивлячись на промислове призначення.
Велич, як наочне втілення високого статусу господарів та їхньої поваги до праці робітників, які його забезпечили, а естетична досконалість – маленький рукотворний штрих в загальній гармонії всесвіту.
Неоренесансна перлина, загублена серед зеленого оксамиту старого парку, в гущавині гілок якого шепочуть німецькою тіні підзабутого щасливого менонітського минулого міста з зовсім іншим, не українським ім’ям Гальбштадт.
Печальна історія архітектурного шедевру, який потрапивши до рук неосвіченого червоного люмпену підійшов до самої межі прірви свого небуття, щоб дивом врятуватися волею долі.
Альма-матер менонітської освіти на українській землі, яка за століття свого існування змінила три своїх фізичних іпостасі, але так і залишилася центром просвіти німецької діаспори попри всі примхи окупаційної царської влади.
Велична споруда, як найкращий взірець класичних традицій в українській глибинці, що своєю показовою вишуканістю полонила серця неосвічених борців світового пролетаріату.
Початок однієї маленької імперії, яка щасливо існувала багато десятиліть з блискучими перспективами на майбутнє, поки московська окупаційна влада не перекреслила всі сподівання в своїй одвічній жазі світового панування.
Скромне нагадування про ті далекі часи, коли менонітська колонія на українській річці Молочній тільки починала свій шлях до успіху, коли попереду ще були достаток, мир і спокій, коли не вірилося, що одного разу всьому цьому благополуччу прийде кінець.