“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Переламний момент року, який затамувавши подих очікувало все живе на українській землі всі ці останні довгі місяці поступового осіннього вмирання. І хоча попереду ще лютуюча через програний двобій за небо стара Зимонька-Зима з її безкінечними непередбачуваними витівками та примхами, але молодий божич-Сонце вже з’явився на світ і з кожним днем тепер ставатиме все сильнішим, нехай і лише потроху, «на горобиний скок» чи «макове зернятко», щоб за півроку відвойовувати у пітьми землю.
День зимового сонцестояння (22 грудня), коли повноцінного світла лише три години на добу і, здавалось би, володарка пітьми, всесильна Мара, остаточно поглине цей світ, на допомогу приходив Спиридон-Поворотник, який тримав на своїх міцних плечах небо, поки богиня Лада народжує нове Сонце. Тоді на сході постає зоря великої Матінки-Діви і панівне сузір’я Кози відчиняє небесну браму богів. Носій світла, новий немовлятко-божич, в метафоричному контексті ототожнювався з яблуком в руці богині чи місяцем рогами гори на її голові.
