“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Друге тріади-зачинательки зимових свят, разом з холодами та негодами приводить на українську землю пору веселощів та відносного робітничого сну (Варвара замосте, Сава загостре, а Микола пригвозде!). Адже останні річні лихоманкові городньо-польові клопоти лишалися позаду, і до весни можна було неквапливо займатися рукоділлям та байдикувати (хоч і додавався клопіт по топці пічки, але ж вогники в ній танцюють так бадьоро, а жар зігріває тіло і душу, плюс смаколики просто самі просилися до готівлі — не пропадати ж теплу дарма).
В народі вважалося, що саме з 5 грудня починалася справжня зима із сніжними заметілями-хуртовинами, тріскучими морозами та льодяним настом, що сковують все живе і неживе навкруги. Недарма в народі казали: «Сама під вузди коней матінки-Зими веде, дорогу білим їм мостить» чи «Савва на білих конях їде». Цікаво, що саме цей день в особливій пошані був у молодят новопошлюблених, бо вважалося – небесний покровитель власноруч їм стеле під ноги білий шовк в щасливе подружене майбутнє.
