“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
В давнину, коли останні турботи господарського сезону залишились позаду, останній найпізніші овочі та фрукти були ретельно зібрані і надійно сховані від насуваючихся морозних днів, і лише останні бутони троянд та хризантем наполегливо тримали свої голівки гори в надії на диво, українські дітлахи нарешті отримували вільний час… от тільки і його треба було використовувати з розумом, бо не так вже й багато було до весни-Красни, а тут ще й ціла купа зимових свят, що чергою вишукувалися одне за одним аж до самої М’ясницької.
В перший день зими традиційно в українських селищах діти бралися до навчання побутових знань та ремесел, адже 1 грудня – іменини Наума, покровителя розуму та знань («прийшов Наум – час братися за розум»). Причому в давнину шкільний рік в сільських класах тривав саме з цього дня і допоки «земля спочиває», майстри теж саме тоді набирали собі учнів («поки Наум та колотун — наставляй дітей на ум, бо наука піде в розум»).
