“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Остання надія української громади, коли злі сили природи поставали проти неї, загрожуючи не тільки добробуту її членів, а самому їхньому житті. Його застосовували в якості останнього засобу порятунку за допомогою прадавньої магії своїх праматінок українські жінки, за один день гуртом виконавши роботу, яку зазвичай поодинці тяглася тижнями. Одноденний рушник — доріжка, якою з потойбічча кликали по допомогу чисельних духів пращурів в критичні моменти буремного життя українського суспільства.
Коли в село приходила смертоносна чума чи дощ оминав поля стороною місяцями під час весняно-літнього сезону, єдиним засобом для збереження життя громади лишалася прадавня магія. В Україні завжди перед обличчям справжньої біди відступали на другий план всі чвари, персональна неприязнь, старі образи… тому про смертельну загрозу годі вже й говорити.
