“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Зима у всій своїй красі вже ступила на землю, перевірила свої володіння та випустила на волю своїх вірних охоронців, зграї сірих господарів українських лісів. Перша декада вже майже позаду, а з нею і Калета майнула, то і до кінця холодів вже рукою подати: встановити ялинку, відсвятквати чисельні свята від Святвечора до Водохрещі, а там і до Масляної рукою подати — майже весна.
В народі 9 грудня так і звали Вовчим святом, коли вовки збиралися зграями на свій Майдан, щоб обрати з-поміж себе найсильнішого, найвідважнішого та найбезстрашнішого. Саме новому вожаку вони довіряли виживання всієї зграї на довгий період холодів. В народі після цього дня і аж до іменин покровительки води-Дани намагалися худобу не залишати «без ока», та й ретельніше перевіряли запори-замки в хлівах та курниках.
