Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Читати далі »
Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
Читати далі »