“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Вона, слов’янська праматінка сонця і води – «віща пряля», що тисячоліттями старанно пряде нитку життя кожної живої істоти на цій землі і опікується душами тих, хто покинув цей тлінний світ. Мокоша, дружина всесильного Громовика, кожної п’ятниці сходить з небес на землю, щоб в одній з п’ятдесяти двох личин пильнувати дотримання жінками своїх заповітів та вищого призначення. Дванадцять з тих П’ятниць – особливі, а дві з тої дюжини — святі, а головна з поміж них – День народження богині, 28 жовтня або Мокошина п’ятниця.
Мокоша — то юна сміхотлива красуня, що з легкої руки «накидає прялі 100 веретен прясти» , іноді — статна худорлява жінка-помічниця з розпущеними косами до п’ят, яка крутить веретено, коки втомлена пряля спить («З Богом, Параню!»), а то обертається на кістляву стару зі покрученими пальцями, як треба за чиїмсь життям на землю (тому часом в українському фольклорі ототожнюють з маскою самої смерті). На своє ж головне свято небесна богиня відвідує землю у вигляді страшно посвердленої веретенами пряль, порізаної ножицями та поколотої голками швачок, що не дотримувались її заборони на роботу по п’ятницях протягом року.
