Історія
Висока гора з крутими схилами, вигин повноводної річки і густий ліс біля підніжжя – самої чарівницею-природою створений притулок, що обіцяв надійний захист для тих, хто обере цю чудову місцевість для свого довготривалого проживання. Першими ж поселенцями (за припущенням польських істориків) її стали слов’янські племена, які вмілою рукою обіграли особливості ландшафту, спорудивши на верхньому плато дерев’яну фортецю під прапором Галицької князів в XII столітті. Твердиня стала одним з головних південних оплотів князівства.
Пройде без малого два сторіччя, і колишня невід’ємна частина Київської Русі опиниться під владою польської корони (перша письмова згадка польського Бучача відноситься до 1397 року). Тоді-то на сторінках літопису земель в мальовничому каньйоні річки Стрипи і з’являється могутній рід Бучацький, родоначальником якого став шляхтич Михайло Адванец (- 1392).
Саме йому зобов’язаний своїм виникненням замок в кам’яному вбранні (кінець XIV сторіччя), адже з отриманням земель у власність із рук польського короля Казимира III Великого (1310 – 1370) за ратні подвиги в справі захисту галицьких земель від татарських навал захист їх ставилася в обов’язок господареві. Так на місці дерев’яних в 1373 році з’явилися перші кам’яні укріплення на вершині пагорба поряд з головною святинею католицизму (костелу Успіння Пресвятої Богородиці) у підніжжя.
Однак протягом наступного століття тривали безперервні атаки татар на Бучач, в ході яких замок отримував значні і не дуже руйнування, що привело до поступової зміни його вигляду. Це стало можливим, не дивлячись на значні фінансові витрати, завдяки доходам від Магдебурзького права отриманого містом в 1515 році.
Так одна з найбільших реконструкцій була проведена в 1580-х, коли місто перебувало в руках родини Бучацький-Твардовських: заповзятливий і далекоглядний Микола (1530 – 1595) дохід від виклопотаних його матінкою Марію у польського короля Сигізмунда III (1520 – 1572) привілеїв на проведення торгів щочетверга і ярмарків двічі на рік використовував на зміцнення твердині на гребені пагорба як заспоруки благоденства і подальшого процвітання округи.
Але вищу милість свою Фатум явив місту на березі Стрипи, коли віддав його початку XVII століття за рахунок династичного шлюбу в дбайливі руки наймогутнішої родини східної частини Речі Посполитої – Потоцьких. Замок над Стрипою в 1630-ті під керівництвом Марії Могилянки (1591 – 1642) перетворився на укріплення гідне звання «досконалості фортифікації».
Саме ці вдосконалення зберегли твердиню на Замковій горі під час турецько-татарських атак визвольного повстання під проводом Богдана Хмельницького (1596 – 1657), однак навколишні його споруди (у тому числі і костел Успіння Пречистої Богородиці) потонули в хвилях всепоглинаючої пожежі.
Відновлений Бучацький замок гідно зустрів нову загрозу – в 1672 році до його стін під час чергової польсько-турецької війни підступили війська султана Магомета IV (1648 – 1693). І хоча твердиня вистояла при атаках османської навали, Польща змушена була підписати під її стінами невигідний для себе мирний договір 18 жовтня того ж року.
Документ був підписаний, та ось тільки муру на землю Галичини він не приніс, і вже через чотири роки кам’яний захисник міста над Стрипою був зруйнований турецькими військами під час одинадцятирічної окупації.
Але дбайливою рукою господаря, яким на той момент його історії значився Стефан Олександр Потоцький (1652 – 1727), замок досить швидко (до середини 1780-х) воскрес з руїн у колишньому монументальному образі, щоб в 1887 році стати плацдармом визвольної війни польського короля Яна III Собеського (1629 – 1696). Мир було здобуто, та ось тільки від Бучача залишилися фактично лише фортечні споруди…
Господар прикладав чимало зусиль, щоб відродити місто зі славною історією, але російська агресія позбавила його права та й можливості зробити це, коли в 1707-ому під час Північної війни 1700 – 1721 років тут були розквартировані війська Петра I (1672 – 1725), які мародерством, насильством і грабежами звели всі ці спроби нанівець.
Після закінчення бойових дій сім’я Потоцьких з новими силами прийнялась за свою почесну справу, ознаменувавши початок мирного життя початком чудесного перетворення ширяючої над містом корони на магнатську резиденцію (твердиня втратила своє ключове для східних рубежів Польського королівства оборонне значення). І хоча Стефан не встиг побачити плід своєї тяжкої праці, його справу гідно закінчила дружина Іоанна, старанням якої переписується перебудований палац в східній частині комплексу.
Середина XVIII століття подарувала перлині «Бучацького ключа» нового власника Миколи Василя (1706 – 1782) (сина Стефана) – відомого мецената та дбайливого господаря, що дало їй ще один шанс на відродження. Однак на кам’яний форт з холодними стінами та виснажливою дорогою на вершину плато ця милість не поширювалася – для постійного проживання був побудований дерев’яний палац навпроти монастиря Василіан.
Справжня ж біда прийшла з рук непрямих (Микола не залишив потомства) спадкоємців маєтку на березі Стрипи, що правили містом на початку XIX столітті – братів-близнюків Каетана і Павла Потоцьких, які за окрему плату дозволили розбір фортечних стін на будматеріали. Замок втратив себе.
Наприкінці XIX століття замок в Бучачі стає об’єктом дослідження професійних істориків і любителів старожитностей. Ось тільки археологічні вишукання мало сприяли його збереженню – бурі, сонце і людська байдужість перетворили його на руїну, яка зберігає пам’ять славних битв лише в кам’яному серці своїх стін з надією на відродження.
Архітектура
Збережені до наших фортечні укріплення на вершині Замкової гори в Бучачі (висота 312м) дозволяють говорити про те, що раніше вони складалися з двох частин, що належить двом різним епохам: північна мисова, яку експерти датують останньою чвертю XIV століття, і чотири рази заламаної стіни з двома фланкуючими напівкруглими бастіями (перша чверть XVIII століття). Нині ж вони являють собою незамкнений периметр протяжністю 115м з північного сходу на південний захід при максимальній ширині 70м, що прагне до краплеподібної формі.
Збережені на висоту двох ярусів (більше 20м) оборонні стіни фортеці над Стрипою з тесаного світлого і темно-червоного місцевого пісковика колись були на ярус вище (товщина до чотирьох метрів) і мали характерні для українського Поділля бійниці зі схрещеними ходами. На внутрішній ж їх стороні для підтримки дерев’яних бойових галерей були споруджені білокам’яні консолі.
В’їзд до комплексу знаходився на першому ярусі палацової будівлі, що примикала до східної бастії. Сполучною ниткою між затяжним підйомом з пандусом під прикриттям невисоких зовнішніх оборонних мурів, що утворювали захищений коридор, був перекинутий через сухий рів підйомний міст.
Перлина замку, якою свого часу виступав триповерховий ренесансний палац під чотирьохсхилим дахом, з внутрішнього дворового фасаду була прикрашена арочними галереями. Зараз же від неї залишилися лише східна стіна, та фрагменти кутовий кладки лопаток зі світлого пісковика, що підкреслюють матово-багрову гладь основної поверхні стін.
З парних симетричних напівкруглих бастій діаметром 22м, які фланкували південну куртину західна залишила по собі лише спогади та фрагменти фундаменту, зате східна, що зберегла двоярусну висоту під склепінчастими перекриттями з центральним опорним стовбуром, нині є домінантою комплексу.
Після перетворення твердині в магнатську резиденцію Потоцьких внутрішній простір було оформлено як невеликий регулярний парк, у центрі якого граючи срібними струнами співав свої мелодійні наспіви фонтан, а біля західної стіни вторив йому, посилаючи хвалу небесам, дзвін невеликої побудованої ще в XV столітті готичної каплиці.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Тернопільська обл., м Бучач, вул. Замкова.
Посилання
- Історичні факти. Пара рисаків, дві шаблі і шапка
- Геральдика. Герб Потоцьких Пилява
Як дістатися
Автотранспортом по трасі Е85 (М19) (Чернівці – Тернопіль – Дубно – Луцьк – Ковель – Корбін) до повороту на трасу Н18 (Дружба – Бучач – Тисмениця – Івано-Франківськ), а далі – в центр Бучача по вулицях Підгаєцької – Пушкіна – Галицької, а потім вулицею Просвіти до замку.
Громадським транспортом до автовокзалу Бучача, а потім пішки 20 хвилин в західному напрямку (до центру) по вул. Курбаса до ратуші, а потім по вул. Просвіти до твердині на гребені пагорба.