Магічний бар’єр, що відокремлює один світ сонця, радості, життя… від іншого, що існує десь у напівтемряві паралельної реальності, майже невидимий в іншому вимірі, якого лише непрості та зовсім зрідка – прості смертні можуть торкнутися крізь простір і час. І це при тому, що згідно традиційними українськими віруваннями, потойбіччя за своєю волею та бажанням весь час втручається в людське життя.
Замкнути те небажане втручання, особливо негативного змісту, як вважається, дуже просто — варто лише відокремити об’єкт захисту від всього іншого світу замкненою лінією без кутів (краще наближеної до ідеального кола), що створює магічний захисний бар’єр між світів, який духам при всьому їхньому бажанні не перетнути. Правда однієї лінії трохи замало, має бути виконаний цілий ритуал, щоб вона стала абсолютно непроникною від потойбічних зазіхань, особливо від такої страшної напасті, як хвороби, зокрема «чорної смерті» (чуми) та холери.
Так для в Україні вважалося, що головними магічними ритуалом-оберегом від цих смертельних хвороб були хресна хода селом, встановлення чотирьох освячених хрестів по сторонах світу на його околицях, виготовляти за один день рушник-жертовник для прив’їздного хреста та оборювання поселення кругом. Останній залишився українцям в спадок від пращурів ти прадавніх дохристиянських часів, коли лише закладалися сталі підвалини традиційних народних вірувань.
Оборювання представляло собою обряд обходу села по околицях з бороною трьома замкненими колами (для надійності), який зазвичай виконували самі лише жінки, в деяких місцинах цю роль виконували парубки чи старі, хоча частіше все ж таки була прекрасна стать в різних варіаціях: в одному випадку — незаміжні дівчата, в іншому — навпаки, лише одружені, тільки старі чи удовиці разом з дівчатками. Цікавинка обряду містилася в тому, що в деяких селах учасниці ритуалу мали бути абсолютно без одягу з розпущеними волосами для кращого зв’язку з всесвітом, в іншому, більш широко розповсюдженому, варіанті — в одній чистій білій не підперезаній сорочці.
В орало після опівночі впрягалися найстарші з жінок (іноді відбирали двох сильних чоловіків) чи бичкок з корівкою від однієї матки, за плугом тоді мав йти братець, а гнати їх — його сестра. Документи бережуть випадок, коли в маленький плуг запрягали півника, якого після закінчення обрядового дійства іноді приносили в жертву, закопуючи в місці початку та кінця борони своєрідним метафізичним символом замку брами між світів.
Зазвичай наприкінці обряду в місці зімкнення кола проводили обряд здобуття нового «живого» вогню, який потім розбирали по домівках, щоб ним наново розпалити свої пічки потушені у всіх домівках села перед початком дійства. Ним ж обкурювали худобу, подвір’я, обійстя та хату всередині. З екзотики, іноді наприкінці обряду був присутній ритуал роздирання чорної кішки, як ототожнення сил зла.