Саме життя на продуваних всіма вітрами просторах Дикого Поля, лісистих Карпат чи високогір’я Поділля з їх суворими зимами і пекельно-непередбачуваним літом спонукало прадавні племена в пошуках особистого порятунку використовувати всі доступні засоби та матеріали. А що в ті часи було кращім та доступнішим за шкіри та хутро тварин? Тому шкіряні вироби на українських теренах цінувалися у всі часи за свою функціональність, красу та зручність.
Століття і століття технологічних та технічних спробі і помилок викарбували з українських пращурів одних з найкращих майстрів з обробки шкіри, традиції яких ретельно зберігалися та передавалися з покоління в покоління в середині однієї сім’ї чи обмеженого кола осіб, які заснуванням та розвитком українських міст об’єдналися для обміну досвідом та захисту своїх інтересів в кушнірські цехи.
Недарма ж залишилися чисельні згадки про вивезення за кордон шкір (окрім того хутро, вовна) різних тварин та різних виготовлених з них товарів козаками. Адже мисливство та скотарство було у українців в крові.
За технологією після зняття шкіри (без хутра) першим етапом йшло її легке обсмолювання із зовнішнього боку (так щоб не пошкодити та не пересушити основний матеріал) та зачистка від залишків плоті та жирового прошарку за допомогою уламка баранячої кістки – з внутрішнього. Після чого шкіру висушували на сонці-вітрі протягом кількох діб, а потім — вимочували в ямі з водою для кращого відділення тією ж кісткою міздрі (тонкий шар шкірної клітковини з внутрішнього боку накшталт плеври).
Наступним кроком було поміщення шкіри в солоний борошняно-висівковий розчин терміном від дев’яти днів до двох тижнів. Після цього їх знов просушували, намащували глиняним розчином, «ключували» (розгинали), натирали крейдою та вичищали залишки міздрі разом із щетиною, розтягнувши попередньо шкіру на п’ялі (своєрідній дерев’яній рамі). Так отримували доволі м’які шкіри, які йшли на виготовлення зручного верхнього одягу та головних уборів.
При обробці волових та конячих шкір їх попередньо узолювали сумішшю попелу та вапна, що полегшувало здирання шерсті та вичищання нашарування міздрі. Після того вимочували («дубили») в розчині хлібного квасу та дубової кори протягом кількох місяців, залежно від призначення (зазвичай від одного до п’яти). Після — їх ретельно промивали водою, висушували, фарбувалась і на останок мостили дьогтем. Після такої обробки шкіра виходила середньої жорсткості і годилася для виготовлення взуття та галантерейних виробів.
Сириця виготовлялася обізнаними на цій справі лимарями (бо потребувала великої фізичної сили та спеціальних навичок). Спочатку вимочували у воді, щоб полегшати процес очищення від шерсті, потім — маринували у ропі (концентрований соляний розчин). Просолену шкіру розминали руками та за допомогою спеціальних валків, додаючи жир для полегшення процесу та надання їй еластичності в поєднані з міцністю. Заготовку, яка пройшла всі ці стадії різали на повздовжні смуги потрібної ширини та за допомогою кінської сили якнайдужче закручували навколо гладкого дерев’яного стовпа. Такий вид жорстких шкір годився для виготовлення кінської збруї.