Давно, давно тому назад в українських лісах з’явився лев, та такий величезний та грізний, що, бувало, як заричить, так всі звірі тремтіли, як осикове листя. Лев як побіжить, бувало, на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розривав на шматки і кидав. Наскоче, бувало, на табун диких свиней і всіх подуше, мало яка втекла од його. А собі для їжі він брав тільки одного. Звірі з переполоху не знали, що їм робити.
Зібрали громаду і почали радитися.
От медвідь каже:
— Знаєте що, господа? Лев щодня роздирає нас не менше як по десять штук, а іноді і двадцять душ перепсує, а з’їдає він мало — одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хапається за свіжину, вчорашнього не їсть. Так от, давайте ми зробимо так, щоб він поїдав нас щодня по одному або по два, словом, щоб він душив нас стільки, скільки йому треба для їжі, а даремно щоб не нищив звірів.
— Піди, спробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він наших речей і в резон не прийме. Всіх наших посланців розірве на шматки, і тим діло кінчиться.
— А от спробуємо, що воно вийде! — обізвався медвідь. — Тільки кого б нам послати?
— Та йди ти, медвідь, — сказав вовк. — Ти більший од усіх і сильніший.
— Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю: він як кинеться на мене… Так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти неначе меткіший од мене.
— Що з того, що я меткіший? Що ж, ти думаєш, що я встигну втекти од його, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба пригадати що-небудь інше, а сила наша і моторність не допоможе.
Виступив олень і каже:
— Знаєте що, господа? Тут треба зуміти, як до лева підступити, із чого розмову почати, щоб він одразу не розгнівався.
— Ну, так іди ти, олень, коли ти такий розумний.
— Та я сам за це діло не беруся, а я тільки так скажу, що з царем балакати запросто не можна, бо не з своїм братом. Треба зуміти, як до його підійти.
— А кого ж ми маємо послати, на твою думку?
— Та, по-моєму, давайте ми пошлемо лисицю. Вона здатна на хитрощі, може, вона зуміє підластитися до лева і розкаже йому, у чому справа.
— Добре ти пригадав! — гукнули всі звірі. — Вона зуміє, як до його підійти.
Позвали лисицю. Медвідь каже:
— Лисичко! Черга твоя йти до царя, побалакати з ним, чи не погодиться він, щоб ми самі постачали йому їжу, а то сама бачиш, що він усіх нас переведе нанівець.
— А що ж, я хіба у бога теля з’їла, чи що? Хай хто-небудь інший піде. Коли ніхто не хоче йти, так давайте ми поміряємося: кому припаде йти, той хай іде без одказу.
— Ні, лисичко, так не вийде діло: бува, припаде йти тому, хто не зуміє слова промовити, що ж воно буде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохати у його милості, лев іще дужче розгнівається на нас. Громада порішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш — так зараз же буде тобі смерть!
Лисиця засумувала, не знала, що їй робити. Не піти — біда, і піти теж не мед. Думала, думала, а далі каже:
— Ну, господа, піду, попитаю щастя; видно, моя доля така… Тільки з голими руками я не згодна йти, а давайте мені кого-небудь на гостинець цареві.
— Ну, візьми трьох зайців.
Пішла лисиця, похнюпивши голову, повела і зайців за собою. Дорогою вона всі хитрощі перебрала, все приладжувала, яка з них дужче підійде до діла.
У лисиці душа в п’ятки виступала, а йти треба було. Коли вона наблизилась до лева, він вийшов з своєї палати, настовбурчив свою гриву, вискалив зуби і закивав хвостом. Лев здивувався, що такі малі звірки сміло йдуть до його. Він на них не кинувся, дожидав, що воно далі буде. Лисиця підійшла до лева сажень на п’ять, низько поклонилась і почала:
- Ваше степенство, не веліть мене казнить, веліть слово про-мовить!
- Кажи, я послухаю.
- Громада звірів припоручила мені піднести вашому степенству хліб-сіль. Ось вашій милості прислали трьох зайців і прохали всі гуртом, якщо буде ваша ласка, не положіть на нас гніву. Ми тепер хочем самі щодня постачать вам їжу; скільки ви зволите приказать, по стільки будем приносить. Громада звірів, поважаю-чи вас, знайшла зручнішим установить такий порядок, а то, кажуть, нам совісно супроти царя, що він сам собі добува їжу. З цього при-воду ми збирали громаду, де і порішили дать спокій вашим ніженькам.
- Добре ви пригадали, молодці, хлопці; для мене так буде краще і для вас гарно, а то, знаєте, у мене така натура, що я як піду на роздобичу, так не стільки з’їм, як подушу. А так буде для вас спокійно і для мене.
- А по скільки ж звірів прикажете приносить щодня і в яку пору дня ви зволите трапезувать?
Звірів посилайте до мене раз в день, в південь; їжі мені небагато треба, я щодня з’їдаю не більше двох зайців, а вовка або кабана на два дні вистачить. А коли забажаю більше з’їсти, тоді я вам скажу.
Лисиця низько поклонилась леву і побігла до громади. Прибігла туди, звірі всі були в зборі, чекали лисицю. Кожному хотілось скоріш узнать, чим діло скінчиться. Лисиця прибігла і каже:
- Ну, господа, діло наше в шапці; лев погодився, щоб ми йому самі постачали їду, тепер він не буде нас дарма душить.
Всі зраділи, що їм буде спокійніше жить. А все ж таки тоска далеко од серця не одкачувалась. В кожного душа холонула, як згадував про те, що не сьогодні, так завтра прийде черга йти до лева в лапи. Стали вони думать та гадать, кого послать завтра цареві на обід. Медвідь каже:
- Давайте ми поміряємося на палку, чий буде верх, той піде до лева.
А вовк каже:
- Ні, так діла не буде. Випаде черга на твою долю або на мою – і ми повинні йти, а які-небудь нікчемні звірки, котрі самі себе полохаються, будуть жить; так несправедливо. Давайте ми краще постановим так, щоб до лева йшли ті, у кого хвоста нема. А коли лев переведе всіх куцих, тоді почережно будуть іти довго-хвості.
- Не, вовче, так я не згоден, обізвався медвідь, бо я теж куций, і олень куций, він теж супроти сього буде. Краще нехай ідуть перші хвостаті, а потім куці.
Лисиця обізвалась:
- От що, господа, щоб не було обидно ні тим, ні другим, давайте ми постановим так: до лева нехай ідуть звірі такі, котрі не-здатні до роботи, старі, які уже на світі нажилися, котрим пора здихать; ті, у яких хвоста нема не од природи, а по якій-небудь причині, сліпі, криві, безногі, або які були підстрелені мисливцями.
- Отак добре буде, – обізвався медвідь. – Здоровим, молодим і невредимим тіко пожить, а старим і калікам все одно треба здихать не сьогодні, так завтра.
Так вони і постановили. Щодня одбирали бракованих звірів і посилали до царя.
Пройшов тиждень, пройшов другий, перевели всю каліч, зали-шились тільки здорові та молоді. Що робить? По своїй охоті ніхто не хотів іти на видиму смерть. Кожному жить хотілось, і кожен за свою шкуру тремтів. Припадало знов збирать громаду. Зійшлися всі звірі і почали турбуваться:
- Ну, що ми тепер будем робить, господа? Калік всіх пере-вели, тепер давайте кинем жеребки, кому випаде йти до царя.
А лисиця каже:
- Та ще, господа, на те пора буде, коли треба буде кинуть жеребки, а тепер давайте переводить калік.
- Яких калік? – спитали інші звірі.
- Та хіба ж ви не бачите, що у зайців задні ноги вдвоє довші передніх, вони не можуть ходить так, як усі звірі ходять, а волочать їх, підкидають вмісті з задком. Хіба ж то, по-вашому, не каліки?
- Та це правда, – обізвались останні звірі. – Значить, нехай ідуть зайці до царя.
Зайці одмагались, що у них ноги такі од природи, так їм бог дав. Та куди там, звірі й слухать не хотіли. Пригрозили зайцям:
- Не підете до царя, так все одно ми вас самі розірвем.
Зайцям хоч і не хотілось іти на видиму смерть, та нікуди було дітись.
Минув місяць чи півтора, лев перевів всіх зайців, уже нікого було посилать до царя на їжу. Звірі знов зібрались в громаду і почали турбуватися, кому з них іти до царя на їжу. Тут вони по-рішили посилать до царя таких звірів, у яких довші од усіх вуха. Почали приглядатися, у кого довші. Уже налагодились було при-мірять паличкою, у кого з них довші вуха, а далі згадали про осла.
- Чого ми будем дарма часу гаять, хіба ж ви забули про осла? У його найдовші вуха, йому черга до царя йти. Де він? Зараз його сюди давайте.
Відшукали осла і привели його в громаду. Медвідь каже:
- Ну, осел, громада порішила йти до царя тим, у кого довші вуха, а так як довших од твоїх ні в кого нема, так твоя черга йти до його.
Осел сказав:
- Що це ви, господа, вигадали, хіба ж так можна? Так же не-справедливо буде; краще всього давайте кинем жеребки. Як випаде черга мені йти, то піду, а так я не піду.
- Ну, ти, осел, не патякай, як громада порішила, так і буде.
- Так що ж ви, господа, не по правді судите? Ви спочатку калік переведіть, а потім уже хай буде моя черга.
- А де ти бачиш калік?
- Та хіба ви не бачите, он у лисиці хвіст обідраний.
Всі кинулись до лисиці дивиться на хвіст. Коли так: на кінці хвоста у неї була плішина з куряче яйце завбільшки. Медвідь каже:
-Ну, лисичко, тепер іди ти до лева.
- Та як же так, господа? Порішили йти ослові, а тепер зміняєте своє слово, хочете мене погнать?
- Так ти ж скалічена, повинна йти без зупинки, а ти ухиляєшся.
- А чим же я скалічена?
- А ото що на хвості? У тебе хвіст обідраний.
- Ні, у мене все благополучно, то так зроду, то є у мене родимка.
- Ну все одно, що б нам не було, а у тебе не все в порядку, тобі черга йти до лева.
- Як вам не гріх, господа, на мене показувать? Я ж випросила у лева, щоб він не душив нас, а ви бач мене пхаєте на загибель?
- Ну, що ж тепер будем робить? обізвались звірі. – Колись і нам всім доведеться погибать. Іди, лисичко, все одно помирать не сьогодні, так завтра.
Не хотілось лисичці йти на видиму смерть, а треба було; бо не піти до лева, так тут розірвуть за непокірність. Пішла лисиця нехотя, похнюпивши голову.
Тут вона подумала: «Чого я, дурна, ходила до лева на свою го-лову? То б я могла жить так, щоб мене лев не зустрів, а тепер по-неволі припада самій до його йти! Тоді я хоч би й попалась до лева на очі, так я б загинула в одну хвилину, не вспіла б і страху набраться, а тепер припада томиться, боліть душею цілих півдня, поки ді-йдеш до його та поки задушить мене. Краще б на світ не родиться або зараз же крізь землю провалиться, щоб не терпіть такої муки».
Лисиця не бігла до лева, а ледве йшла, з ноги на ногу перевалювалась і все думала, як би їй збавиться од смерті. Довго вона никала по лісу, боялась підходить до лева: то в один кінець повер-не, то в другий і все пригадувала, як одурить лева, бо видима смерть страшна була. А далі лисиця наткнулась на колодязь. Тут вона по-думала: «Краще я утоплюся, чим живою оддамся в зуби паскудного кровопийця. То я одразу потону, захльобнусь і без болі загину, а то буду терпіть муку, поки він мене з’їсть».
Підійшла лисиця до колодязя, обійшла кругом, понюхала, за-глянула в колодязь, а там вода далеко-далеко. Придивилась, а там теж лисиця дивиться на неї. Вона одразу не здогадалась, що то ж її образина. Кивнула головою і та кивнула; вона язик висолопи-ла – і та язик висолопила. «е! Стій, це ж моя образина. Недарма кажуть, що подивись у воду на свою вроду. Спробую я одурить лева; якщо він цього не зна, так я його піймаю на гачок».
Од колодязя лисичка попрямувала прямісінько до лева. Вона трохи повеселішала і пішла швиденько, а було уже надвечір. Стала лисиця наближаться до царських палат. Лев грізно заричав:
- Що це, ви смієтесь з мене, чи що, хочете мене голодом заморить? Я для вас милость положив, не став шматувати вас без нужди, а ви уже зазнались, знать мене не хочете! Мені недовго пробігти по лісу і всіх вас підряд розірвати на шматки!
Лисиця низько поклонилась і каже:
- Ваше степенство, не моя в тім вина, і звірі не винні; стри-вайте, я вам розкажу, чому я забарилась. Звірі послали нас аж трьох – двох зайців і мене ще з самого ранку. Ішли ми до вашої милості швиденько. Нас перестрів якийсь звір, схожий на вашу милість, і пита:
- Куди ви йдете?
А я кажу:
- Ідем до царя, нас звірі послали, щоб він нашим м’ясом пообідав.
А звір той як закричить на нас:
- Який там може буть цар? Я цар, мені всі підкоряються; я вас не пущу, ви мої.
А я почала прохать його:
- Та як же так? Він нас дожида, сьогодні він іменинник, не з руки оставить його голодним. Він на нас розгнівається і всіх придуше.
А він каже:
- Яке мені до того діло, що він іменинник? Я і його з’їм, як захочу.
Довго я умовляла його, щоб він відпустив мене; ледве одпрохалась.
Лев роз’яривсь, забув про те, що він голодний, грізно спитав:
- Де той звірюка живе?
- Так він там живе, в камінній палаті.
Лев підхопивсь та як заричав, аж луна по лісу розляглась, наче в другому кінці лісу другий лев заричав. Лисиця каже:
- Ваше степенство, чуєте, як він заричав? Це він вас дратує.
Лев іще дужче розлютувався:
- Та я його, поганця, на шматки розірву! Як він сміє перечить мені? Це мій ліс. Ходім швидше, покажи мені, де саме він живе.
Лисиця повела лева до того колодязя. Підійшли до колодязя, лев пита:
- Де він, покажи мені.
Лисиця каже:
- Він тут, ось у цій кам’яній палаті; я боюсь близько підходить, а то він мене з’їсть. Ви самі подивіться.
Лев підійшов, глянув у колодязь – і там дивиться на його лев. Він вискалив зуби – і той лев вискалив зуби. Лев тоді ще дужче за-ричав і прямо з розгону плигнув в колодязь, шубовсь у воду. Стіни були цементовані і далеко одна од другої, так що вибраться ніяк не можна було, ні за що було вчепиться. Лев бовтавсь там, поки й захльобнувсь. Лисиця діждалась, поки лев утопивсь, потім помчалась до звірів.
До звірів лисиця прийшла така весела, що звірі одразу помітили, що вона несе якусь радісну вістку, а деякі з них подумали, що лисиця піддобрилась до лева і одпрохалась, щоб він ніколи не їв її. Підійшла до них, звірі спитали:
-Ну, що ж, ти була у лева чи ти зовсім не ходила до його?
Ходила, тепер лева поминайте як звали: він утоп, я його одурила.
— Як одурила?
Вона їм розказала все, як було. Звірі від радості аж підскакували. Не можна було й пером описати їх радості. Тільки недовго звірі раювали. Пан, котрий жив недалеко від лісу, узнав, що лева нема, почав навіщати ліс з мисливцями і частенько робив облаву на звірів. Кинулися до колодязя — а там лев уже зотлів. Пан очистив колодязь і став ганяти в ліс скотину на попас. Звірі знов засумували. Вони не раз між собою турбувалися:
«Коли вже ми будемо жити спокійно? Лев був — чоловік боявся показуватися в ліс, а тепер чоловік став зобіжати нас. Гарно було б, якби як не стало лева — лев був живий і щоб нас не займав!»