Є художники, чиї твори не вражають ані великими форматами, ані декоративною яскравістю, ані демонстративною віртуозністю. Проте саме вони здатні найглибше торкатися душі глядача, викликаючи тиху, зосереджену естетичну насолоду. До таких митців належить Володимир Синицький, один із найстаріших українських живописців і водночас яскравий представник Одеської школи живопису, що сформувала особливу традицію ліричного, камерного пейзажу.
Дитинство майбутнього художника минуло в степовому середовищі півдня України, у селі Курісове-Покровське, а все його свідоме життя було пов’язане з Одеса – містом, яке стало для нього не лише домом, а й головним джерелом натхнення. Саме тут він отримав перші серйозні уроки мистецтва. Його здібності рано помітили, і за порадою вчителя малювання він вступив до художнього училища, де навчався у видатних майстрів – Киріака Костанді та Григорія Ладиженського. Пізніше Синицький продовжив освіту в художньому інституті під керівництвом Петра Волокидіна, який також належав до цієї ж мистецької традиції.
Сам Синицький з особливою теплотою згадував роки навчання і підкреслював величезний вплив Костанді. Саме він прищепив учням уміння бачити красу у звичайному, розвивати вимогливість до власної праці та шукати гармонію у тонких колористичних співвідношеннях. Втім, попри глибоку повагу до вчителя, Синицький ніколи не був простим наслідувачем. Він виробив власну творчу манеру, у якій органічно поєдналися костандіївська ліричність і особисте світовідчуття митця.
Творчий доробок художника переконливо свідчить про його сталість і внутрішню цілісність. Він залишався вірним обраному напрямові – інтимному, споглядальному пейзажу, де головне не сюжет, а настрій, не подія, а стан природи. Синицький умів бачити поезію у найскромніших мотивах: тихому морському узбережжі, затишному міському куточку, легкій зміні освітлення впродовж дня. Його живопис позбавлений зовнішньої ефектності, зате сповнений внутрішньої глибини та гармонії.
Пейзаж став центральним жанром у його творчості. Саме в ньому найповніше розкрилися його обдаровання – тонке відчуття кольору, уміння передати атмосферу, здатність до узагальнення без втрати живої безпосередності. Художник часто звертався до одних і тих самих мотивів, але щоразу знаходив у них нові нюанси – інший настрій, інше світло, іншу емоційну інтонацію. Така наполеглива робота з натурою дозволила йому створити узагальнені образи природи, сповнені поетичної сили. Одним із найвищих досягнень у цьому напрямі стало полотно «Рідні береги», де ліричний настрій поєднується з майже епічним звучанням.
Особливе місце у творчості Синицького займають краєвиди Одеси – міста моря, світла і зелені. Він зображував урвисті береги, тихі морські ранки, вечірні сутінки, міські сади та затишні дворики. У таких творах, як «Мис Великого фонтана», «Береги Одеси. Весна», «Сутінки над морем» чи «Одеса. Міський сад», постає не лише конкретний пейзаж, а й узагальнений образ південного міста – спокійного, поетичного, наповненого світлом і повітрям.
Навіть у тих випадках, коли художник звертався до інших жанрів – сюжетної картини, портрета чи натюрморту – пейзаж залишався важливим компонентом. У портретах він часто вводив природне тло, підкреслюючи єдність людини з довкіллям («Білі вікна. Портрет дружини»). У натюрмортах краєвид нерідко з’являвся через вікно або відчувався в колористичному ладі твору («Зимові сутінки»). Цікавою є і тема інтер’єру, поєднаного з пейзажем, як у картині «Вікно», де простий мотив набуває глибокого поетичного звучання завдяки відчутній, хоча й невидимій присутності людини.
Окрему сторінку становлять кримські пейзажі художника, зокрема краєвиди Гурзуфа. У них відчувається та сама уважність до природи, тонкість кольорових переходів і глибина емоційного переживання. Незалежно від того, чи це узбережжя Одеси, чи гірські краєвиди Криму, художник завжди залишається вірним собі – уважним спостерігачем і поетом природи.
Важливою була й його участь у мистецькому житті. Ще під час навчання він став членом Товариства імені Костанді, а з 1927 року – постійним учасником художніх виставок. Його творчість поступово здобула визнання, хоча вона ніколи не прагнула гучного ефекту чи зовнішнього успіху.
Навіть у похилому віці Синицький зберіг творчу активність. У рік свого вісімдесятиліття він представив на виставці нову роботу – «Літній день», яка засвідчила, що його художнє бачення залишилося свіжим і глибоким. Це ще раз підтвердило: справжній талант не підвладний часові.