Витоки українського писанкарства сягають глибин тисячоліть, і точний час появи цього унікального мистецтва не піддається однозначному визначенню. Довгий час у науці тривала дискусія: чи побутували писанки на Русі-України ще за дохристиянських часів як сакральні знаки весняного відродження природи, чи вони з’явилися разом із християнством, прийшовши з Візантії та Болгарії.
Сьогодні археологічні та етнографічні знахідки дозволяють упевнено стверджувати, що писанка має глибоке дохристиянське коріння. Символіка яйця як джерела життя, сонця і всесвіту була фундаментальною для давніх слов’ян. У багатьох давньоруських похованнях і на городищах (зокрема в Києві, Чернігові та Галичі) археологи знаходять керамічні писанки XI–XII століть із поливою, всередині яких містилися кульки-брязкальця – вони виконували функцію оберегів від злих духів. Це свідчить про те, що християнська Церква не знищила прадавню народну традицію, а гармонійно увібрала її в себе, зробивши розписане яйце головним символом Воскресіння Христового та Великодня.
Вже у XVI–XVII століттях писанкарство та виготовлення крашанок були невіддільною частиною святкування Великодня на всій території України – від Волині й Галичини до Гетьманщини та Запорозької Січі. Традиція була настільки яскравою та живою, що неодмінно привертала увагу іноземних мандрівників, дипломатів та військових, які відвідували українські землі; про нього згадують Герберштейн, Іовій, Маржерет, Петрей, Олеарій та ін. (Терещенко, Побут руськ. нар., VI, 93).
Найбільш цінний та колоритний опис цього звичаю залишив французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан, який тривалий час перебував на службі в Україні у першій половині XVII століття. У своїй знаменитій праці «Опис України» він детально зафіксував весняні обряди, що відбувалися в Києві та інших українських містах. Боплан згадує, як у Страсну суботу городяни йшли до храмів на особливі богослужіння, а після урочистостей обмінювалися великодніми яйцями. Він описує це так:
У Страсну суботу (?) всі йдуть до церкви, для присутності при церемонії, яка полягає в тому, що кладуть у гробницю зображення Спасителя і потім виймають його з великою урочистістю. Після цього чоловіки і жінки, юнаки і дівчата, преклонивши коліна перед владикою, тобто єпископом, подають йому по яйцю, розписаному червоною або жовтою фарбою, кажучи: «Христос воскрес!». Єпископ, узявши яйце, відповідає: «Воістину воскрес», і цілує жінок і дівчат… Митрополит Могила, глава всіх українських єпископів, виконує обряд цей у Києві так само, як і найбідніший сільський священник, який по-малоросійськи називається господином (пан отець). Протягом восьми днів не можна вийти з дому без доброго запасу крашанок, щоб христосуватися ними з усіма друзями» (Боплан, Опис України, 77-79).
Ця унікальна згадка Боплана показує надзвичайну демократичність та єдність українського суспільства XVII століття навколо великодніх традицій. Сам митрополит Петро Могила – видатний інтелектуал, реформатор православної церкви та засновник Могилянської колегії – особисто дотримувався цього народного звичаю, христосуючись писанками з вірянами нарівні з простими парафіяльними священниками («панами отцями»).
Символічні кольори, згадані Бопланом, – червоний і жовтий – мають глибоке традиційне значення в українській культурі. Червоний колір уособлював радість життя, любов і пролиту кров Спасителя, а жовтий – сонце, тепло та майбутній багатий урожай. Обов’язкове носіння із собою «запасу крашанок» протягом усього Великоднього тижня (Світлої седмиці) підкреслювало гостинність українців та важливість ритуалу примирення і благословення, який об’єднував сусідів, друзів та родичів.
Таким чином, українська писанка пройшла багатовіковий шлях, трансформувавшись із давнього язичницького оберега у високе мистецтво та сакральний символ християнського свята, який зберіг свою самобутність попри всі історичні випробування.