Витоки українського писанкарства сягають глибин тисячоліть, і точний час появи цього унікального мистецтва не піддається однозначному визначенню. Довгий час у науці тривала дискусія: чи побутували писанки на Русі-України ще за дохристиянських часів як сакральні знаки весняного відродження природи, чи вони з’явилися разом із християнством, прийшовши з Візантії та Болгарії.

Сьогодні археологічні та етнографічні знахідки дозволяють упевнено стверджувати, що писанка має глибоке дохристиянське коріння. Символіка яйця як джерела життя, сонця і всесвіту була фундаментальною для давніх слов’ян. У багатьох давньоруських похованнях і на городищах (зокрема в Києві, Чернігові та Галичі) археологи знаходять керамічні писанки XI–XII століть із поливою, всередині яких містилися кульки-брязкальця – вони виконували функцію оберегів від злих духів. Це свідчить про те, що християнська Церква не знищила прадавню народну традицію, а гармонійно увібрала її в себе, зробивши розписане яйце головним символом Воскресіння Христового та Великодня.

Читати далі »

Наступний після такого великого свята, як Великодень, звичайно ж день просто не міг бути пересічним, адже піднесено-грайливий настрій підсилений настанням довгоочікуваного тепла з поцілунком сонця на чолі нікуди не подівся, як і величезний запасів наготованного для святкування – що хоч тиждень доїдай, все одно залишиться.

Ось українці за традицією і продовжували походеньки по гостях від рідних до близьких, від близьких до друзів… до тих, з ким вчора не встигли привітатися та відсвяткувати. Хоч і важко це було робили після великодніх багатих застіль-розговень. Але виконання родинно-дружніх обов’язків — то «святе», от і пленталися-волочилися вони з волочильними піснопіннями від хати до хати зі своїми пасочками-дорами (свяченими бабками), крашенками та ковбасками (звідти і пішла народна назва свята «Волочильне» чи «Волочиння»).

Читати далі »