Безлике твердження «собака – друг людини» ніколи не передасть ту бурю позитивних емоцій, які приносить спілкування з цим дивом природи, завжди готовим підтримати в часи негод та посумувати в години смутку, а ще розсмішити, підзарядити своєю енергією, надихнути. Причини завести чотириногого друга у кожного свої – у когось страх самотності, комусь не вистачає фізичної активності, хтось шукає підвищення свого статусу в суспільстві або потребує надійного партнера для зайняття улюбленим хобі.
Стосовно двох останніх пунктів – у всьому світі еталонним була кількість мисливських собак на душу населення, і, як показує статистика на кінець XIX століття, найвищі показники в цьому питанні мали найбагатші країни (Франція – 75, Англія – 38, Німеччина – 31 собак на тисячу осіб). Галичина ж відносилася до самим відсталих в цьому питанні, адже перші дві виставки (1873 і 1885) фактично так і не відбулися, не дивлячись на підтримку ініціативи львівської елітою з Потоцьких, Цетнерів та Хорінських.
Знаменита Хотинська битва, коли на кону стояли долі всієї Східної Європи проти домагань Великої Османської імперії на панування. Її результат до кінця був непередбачуваним, ціною служила життя і свобода, а билися лише Річ Посполита та козаки проти більш ніж в двічі переважаючих сил противника.
Загальновідомих фактом є те, що фактично перемогу під стінами неприступної української фортеці здобуло саме вільне військо з берегів Дніпра причому з втратами в три рази менше, ніж у супротивника, що визнав і один з ватажків польсько-литовського війська, королевич Владислав, віддавши свою карету для транспортування важкопораненого в бою гетьмана Петра Сагайдачного до Києва.
Своїм піднесенням в кінці XVI століття Почаївська лавра, вік якої тоді вже налічував сто п’ятдесят років, не в останню чергу зобов’язана щедрому дару своєї меценатки, власниці містечка Анни Гойської – чудотворної ікони Божої Матері.
Історія християнської реліквії на українській землі почалася із зупинки стомленого довгою дорогою зі свята святих християнського світу в далеку Волинь грецького митрополита Неофіта для залагодження церковних справ пов’язаних з підготовкою прийняття Брестської Унії в 1559 році. На знак подяки за які милості духовний наставник залишив в будинку Анни ікону Богородиці, писану по канонам «Розчулення» темперою на липовій дошці в срібному окладі, не відомо.
Удатний лицар з білим хрестом на червоному плащі в гіпнотичному для жіночі серця ореолі приналежності до могутності містичного ордена. Він став львівської легендою ще за життя як провидець і чаклун, що підпорядковував тіла і душі своїй волі, а смерть змушував обходити себе стороною. Хоча основні кошти до існування йому давали кондотьєрство (військове наймитство) та астрологія.
Головне зловісне пророкування Фрідріха Йоахима Мегеліно стало реальністю 20 вересня 1672 року, коли величезна хмара турецько-татарських військ за підтримки козаків взяли в облогу столицю Галичини, хоча лаври провидця йому і судилося розділити з тлумачами ознак (7 червня того ж року під час бурі з вежі ратуші впав шпиль з флюгером-левом в напрямку на схід, що було трактовано як знамення війни, в якій Львів постраждає не сильно (флюгер практично вцілів), на відміну від державності Речі Посполитої (шпиль був сильно деформований)).
Свою першу відому серію малюнків він почав створювати ще у восьмирічному віці, але пустунка-доля визначила народиться йому кріпаком, та ще й мама померла, коли Тарасику ледь виповнилося дев’ять, а через місяць його батько вдруге одружився з жорстокою і деспотичною Оксаною Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. Ще через два роки не стало і захисника-батька. Дядько-опіун був не кращий за мачухи – діти весь час пасли свиней і працювали разом з наймитами по господарству. І при цьому юне дарування розвивало свій талант як могло, малюючи тварин, хати, селян на всьому, що трапиться під руку.
Виходом для себе підростаючий Тарас обрав світло знань, яке матеріально втілилося в служіння місцевому дяку Петру Богорському школярем-служкою з надією на навчання малюванню. Наука виявилася короткою – три дня Шевченко старанно тер мідянку і носив відрами воду з Тікича, а на четвертий втік в сусідню Тарасівку до іншого дяка-маляра, що прославився завдяки своїм роботам «Великомученик Микита» і «Іван-воїн».