Безлике твердження “собака – друг людини” ніколи не передасть ту бурю позитивних емоцій, які приносить спілкування з цим дивом природи, завжди готовим підтримати в часи негод та посумувати в години смутку, а ще розсмішити, підзарядити своєю енергією, надихнути. Причини завести чотириногого друга у кожного свої – у когось страх самотності, комусь не вистачає фізичної активності, хтось шукає підвищення свого статусу в суспільстві або потребує надійного партнера для зайняття улюбленим хобі.
Стосовно двох останніх пунктів – у всьому світі еталонним була кількість мисливських собак на душу населення, і, як показує статистика на кінець XIX століття, найвищі показники в цьому питанні мали найбагатші країни (Франція – 75, Англія – 38, Німеччина – 31 собак на тисячу осіб). Галичина ж відносилася до самим відсталих в цьому питанні, адже перші дві виставки (1873 і 1885) фактично так і не відбулися, не дивлячись на підтримку ініціативи львівської елітою з Потоцьких, Цетнерів та Хорінських.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).
Знаменита Хотинська битва, коли на кону стояли долі всієї Східної Європи проти домагань Великої Османської імперії на панування. Її результат до кінця був непередбачуваним, ціною служила життя і свобода, а билися лише Річ Посполита та козаки проти більш ніж в двічі переважаючих сил противника.
Загальновідомих фактом є те, що фактично перемогу під стінами неприступної української фортеці здобуло саме вільне військо з берегів Дніпра причому з втратами в три рази менше, ніж у супротивника, що визнав і один з ватажків польсько-литовського війська, королевич Владислав, віддавши свою карету для транспортування важкопораненого в бою гетьмана Петра Сагайдачного до Києва.
Своїм піднесенням в кінці XVI століття Почаївська лавра, вік якої тоді вже налічував сто п’ятдесят років, не в останню чергу зобов’язана щедрому дару своєї меценатки, власниці містечка Анни Гойської – чудотворної ікони Божої Матері.
Історія християнської реліквії на українській землі почалася із зупинки стомленого довгою дорогою зі свята святих християнського світу в далеку Волинь грецького митрополита Неофіта для залагодження церковних справ пов’язаних з підготовкою прийняття Брестської Унії в 1559 році. На знак подяки за які милості духовний наставник залишив в будинку Анни ікону Богородиці, писану по канонам “Розчулення” темперою на липовій дошці в срібному окладі, не відомо.
Удатний лицар з білим хрестом на червоному плащі в гіпнотичному для жіночі серця ореолі приналежності до могутності містичного ордена. Він став львівської легендою ще за життя як провидець і чаклун, що підпорядковував тіла і душі своїй волі, а смерть змушував обходити себе стороною. Хоча основні кошти до існування йому давали кондотьєрство (військове наймитство) та астрологія.
Головне зловісне пророкування Фрідріха Йоахима Мегеліно стало реальністю 20 вересня 1672 року, коли величезна хмара турецько-татарських військ за підтримки козаків взяли в облогу столицю Галичини, хоча лаври провидця йому і судилося розділити з тлумачами ознак (7 червня того ж року під час бурі з вежі ратуші впав шпиль з флюгером-левом в напрямку на схід, що було трактовано як знамення війни, в якій Львів постраждає не сильно (флюгер практично вцілів), на відміну від державності Речі Посполитої (шпиль був сильно деформований)).
Політика – брудна справа і робити її в білих рукавичках у всі часи не представлялося можливим. Лише обмежені ідеалісти можуть собі уявити перемогу над корупцією, яка існує з моменту появи первісного суспільства, або вселенське благо для всіх без урахування слабкості людської натури і закону зростаючих потреб. У політиці, тим більше міжнародної, немає друзів – є тільки тимчасові союзники.
Це варто було б знати вихідцю з Лівадії, коли він ступив на шлях боротьби за незалежність Греції від турецького протекторату, а послужний список (вступ до середземноморської ескадри Г. Спиридова в сімнадцятирічному віці, бойові дії на Пелопоннесі та Егейському архіпелазі) та відсутність в Кючук-Кайнарджийському мирному договорі між Московією та султанатом жодної згадки греків мали допомогти йому в цьому, але ні – це не послужило уроком для ідеалістично налаштованого Ламброса Кацоніса, в тому що документ підписаний Московією не вартий паперу, на якому написаний…
Свою першу відому серію малюнків він почав створювати ще у восьмирічному віці, але пустунка-доля визначила народиться йому кріпаком, та ще й мама померла, коли Тарасику ледь виповнилося дев’ять, а через місяць його батько вдруге одружився з жорстокою і деспотичною Оксаною Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. Ще через два роки не стало і захисника-батька. Дядько-опіун був не кращий за мачухи – діти весь час пасли свиней і працювали разом з наймитами по господарству. І при цьому юне дарування розвивало свій талант як могло, малюючи тварин, хати, селян на всьому, що трапиться під руку.
Виходом для себе підростаючий Тарас обрав світло знань, яке матеріально втілилося в служіння місцевому дяку Петру Богорському школярем-служкою з надією на навчання малюванню. Наука виявилася короткою – три дня Шевченко старанно тер мідянку і носив відрами воду з Тікича, а на четвертий втік в сусідню Тарасівку до іншого дяка-маляра, що прославився завдяки своїм роботам “Великомученик Микита” і “Іван-воїн”.
Весільний коровай в Україні завжди вважався символ успішності, благополуччя і плодючості майбутньої молодої сім’ї. Саме тому до його приготування підходили з особливою ретельністю від запрошених коровайниць до кожної деталі його приготування, щоб молода увійшла в будинок чоловіка щастям на завжди.
Саме таємниче дійство, яке споконвіку наші предки наділяли магічною силою, починалося з ретельного підбору коровайниць. Для початку відбиралися лише жінки в першому щасливому шлюбі (вдів і розлучених не запрошували). Далі до претенденток пред’являлося вимога мати дитини або декількох дітей. Особливо щасливою вважалася прикмета, якщо в приготуванні весільного короваю брала участь «при надії» (вагітна). Вибір падав на найбільш щасливих у шлюбі хранительниц сімейного вогнища. Кількість їх варіювалося від семи і більше, при цьому за одними прикметами вважалося щасливим непарне число коровайниць, за іншими – парне (майбутня пара буде завжди разом). Часто в дійстві брали участь родичі з обох сторін в якості знака єднання сімей.