Все починалось, як свідчать місцеві перекази, доволі романтично на вулицях довоєнного Львова з його запаморочливим запахом кави та нотками вишуканих солодощів в обрамлені квіткових гірлянд на вікнах будинків – зустріч двох людей, де він – молода зірка юриспруденції, а вона – чарівна господиня маєтку «Півонія». Бурхливий роман красивої пари, і ось вже адвокат оселяється в будинку своєї коханої на Погулянці.
А через деякий час його друг, відомий в місті психіатр, замість молодика приймає в своєму кабінеті вимотаного, змарнілого, знервованого чоловіка на вигляд за сорок років. Вражений він почув від вчорашнього щасливця прикру історію про ненажерливі апетити прекрасної половини у ліжку. Причому чоловік сам усвідомлював свою патологічну залежність від цієї жінки, але не міг знайти сил в своїй душі для спротиву «відьмацькій магії».
Вся правда про цей жахливий радянський злочин вже багато десятиліть зберігається на самих далеких поличках в таємних льохах однієї в брудніших і безжальних організацій всіх часів і народів, яке на офіційних сторінках історії кров’ю мільйонів українців закарбувала своє ім’я під різними личинами: ЧК, НКВС, КДБ, ФСБ. Якщо б не Дмитро Романович Шупта, який сам потерпав через московські переслідування за свою українську національну свідомість, та його поема «Колимські дівчатка», то і зараз цей один з багатьох фактів червоного терору такі не побачив би світ.
На 1949 рік в радянських концентраційних таборах прибували мільйони українців, білорусів, прибалтійців, яки не хотіли коритися комуністичному режимові, а також члени їхніх родин, як головна їхня зв’язуюча ланка із зовнішнім світом та опора в засланні. В’язні без зважання на стать використовувалися як безкоштовна рабська сила в пекельних умовах північної Колими – дванадцятигодинний робочий день, п’ятдесятиградусний мороз, жалюгідний пайок баланди. Смертність була надвисокою, але для червоних рад недостатньо.
Є на куту біля притулку душі старого Маріуполя, яка причаїлася десь на затишній гілці у кроні вікових дерев Міського саду, стара занедбана будівля прихована від випадкового погляду пересічного містянина високим кам’яним парканом та широкими лапами старезних ялинок – лише вежа з стрімкою стріхою під охороною печального жіночого обличчя наче ширяє над ними, зачаровуючи і полонячи душу.
Це старовинний будинок колишнього міського архітектора Віктора Нільсена, який він побудував для власної сім’ї десь на рубежі перших двох десятиліть ХХ століття. Витончений і ненав’язливий він більше нагадує маленький середньовічний замок, ніж типового обивателя маріупольського міського центру, що дозволяє людській уяві розігратися у всю силоміць, тим більш за відсутності офіційної історії.
Радянському суспільству при всій його нарочито-«правильній» офіційній ідеології були притаманні всі ті ж пороки та недоліки, які існували у всі часи при будь-якому соціально-політичному устрої держави. Їх відрізняло лише пихаті заперечування офіційної влади, яка, прикривши очі офіційно-сфальсифікованою статистикою статистикою, сама потурала формуванню тіньового суспільства під опікою силовиків.
Це тільки відносно чесні громадяни країни рад жили на зарплатню в 120 карбованців, стояли в довжелезних чергах за їжею, роками збирали на меблевий гарнітур з-під поли та билися за виживання, невзмозі вийти за ці рамки. А в цей час в розкішних ресторанах під звуки інструментальної музики існував зовсім інший світ – справжні господарі життя з кримінальної еліти шикарно витрачали свої «кровно зароблені» в блиску кришталевих світильників .
Випадок іноді дарує людству перлини, які не втрачають своєї актуальності крізь час і простір. Якісь з них бережуть життя, інші – роблять його зручнішим, деякі – просто красивим… А є в українській історії раптовий винахід, який полюбляють всі – від мала до велика, і саме з ним асоціюється сам стародавній Київ у весняному квіті каштанів – казковий, чарівний, загадковий і найпрекрасніший. Київський торт – його райський смак ні з чим не сплутаєш, його ідеальній рецепт унікальний, його яскраве забарвлення і є Україна.
Початком існування найсмачнішого торта вважається 1956 рік, хоча його початкова рецептура і значно відрізнялася від теперішньої: на київській кондитерській фабриці по-перше яєчні білки збивали холодним, по-друге – в якості горіхів використовувались солодкі кеш’ю, величезну партію яких червоні ради виміняли на щось із засік своєї батьківщини, а ще коржам не давали добу відстоятися.
Львів у всі часи був не тільки столицею Галичини, але й культурно-просвітницьким центром, поруч з чим його вулиці були повні всіляких ворожок, відьом, відунів, чаклунів та оракулів. Послуги останніх завжди користувалися великим попитом бо обіцянки здійснення будь-якої мрії за відносно невеликі гроші для недолугого містянина була цінніша за довгий кропіткий шлях зусиль над собою. Як кажуть «дурень думкою багатіє», а підприємливі ділки на цьому мали непогані гроші. На ситуацію не змогла навіть вплинути церква – люди молилися в костелі, а потім йшли до посередників з потойбічним світом для лікування хвороб, спілкування зі своїми померлими, отримання передбачення на майбутнє…
Протягом століть таке становище справ вважалося нормою, чому немалою мірою сприяла офіційна медична наука, яка не дуже-то далеко пішла від тих самих містиків, використовуючи методи і ліки з недоведеною або двоякою дією або і в загалі без неї при забороні на дослідження на звірах, що могло бути дорівняно чаклунству. А ще була ціла купа побічних проявів та узгодження способів лікування із церквою – чи не підпадає воно під Божу юрисдикцію, як наприклад заборона на Кесарів розтин, коли дитя і мати помирали. Воля Божа була хорошим аргументом, але не приносила полегшення.
Вона народилася в зразковій українській радянській родині, де батько стояв у витоків «правильного» комуністичного кінематографу, воював на фінський війні та обіймав посаду директора кіностудії, а мати – спочатку виховувала дітей в санаторно-шкільних закладах, потім – шила костюми на кіностудії чоловіка. Був ще старший на десять років зведений по матері брат, котрий загинув на полях Другої світової.
Сама ж Алла Горська прожила з мамою в обложеному Ленінграді дві зими, закінчила Київську художню школу імені Шеченко з відзнакою та Київський художній інститут. А далі були тільки райдужні перспективи: виставки, викладання в школі мистецтв, членство в спілці художників, власна (на двох з чоловіком) майстерня на Філатова…
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.
Її справжнє ім’я для історії так і залишається загадкою – чи то Ольга, толі Настя, що з’явилися в творах українських і польських авторів XIX століття швидше плід фантазії, ніж реальність. Так що для всіх вона назавжди залишиться Гюррем (від перського «радість») або Роксолана – перша порушниця принципу султанського гарему «одна мати – одна дитина» (у неї з султаном було шість спільних дітей, правда батька пережив лише Селім, що став султаном і улюблена дочка Міхрімах) і засновниця столітнього «правління привілейованих жінок», коли політику мусульманської імперії робили матері і дружини чоловыкив-правителів.
Про її походження сучасники відгукуються досить скупо «русинка з народу, що живе від Карпат до Азовського моря» (французький посол Гуеллямо Пелісьє, 1540) і походить з роду «підлого попа з Рогатина» (член польського посольства в Стамбулі Самуїл Твардовський в «Великому посольстві», 1621). Однак існують припущення, що потрапила вона в султанський гарем після кримсько-татарського полону.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.