Маніакальний намір Московії приєднати Кримський півострів – це скоріше з області психології аніж раціональної логіки, коли раб мріє зайняти господаря, але він так і лишається рабом, навіть здійснивши свою мрію. Мабуть витоки всієї імперської хвороби її правителів лежать на поверхні справжньої історії, яка є найганебнішою та найбільш охороняємою таємницею варварів з мокшанських боліт. А факт полягає в тому, що Московський каганат – всього лише улус Золотої Орди, який навіть після розпаду останньої два століття (аж до 1700 року) платив данину Кримському ханству як правонаступникові монгольських правителів.
Але бажання стати господарем і реальне перетворення на нього – то дві великі різниці, бо народжений з мілкою душонкою раба нездатний усвідомити всю широчинь прав та обов’язків свободи, а побудувати здатний лише каземат оснований ні силі. Мабуть саме тому раз-у-раз в своїх намаганнях приєднати півострів правителі Залісся, яке-то всі европейські літописи навіть не визнавали за Русь, терпіли нищівне фіаско.
Він народився в 1927-ому на українському Донбасі (село Їжевка під Костянтинівкою), де на рідній мові розмовляли геть всі мешканці, де вишиванка в гардеробі чоловіків та жінок зустрічалася набагато частіше, ніж звичайна сорочка, де в церквах молитви до Бога промовляли лише українською — в черговий раз окупованому Московією із зброєю в руках Донбасі.
Ще дитиною та підлітком Олексі Тихому довелося стикнутися з усією підступністю московської влади — спочатку влаштований нею голодомор 1932 — 1933 років викосив кілька мільйонів українців, щоб в їхні спорожнілі мальовничі хатинки заселилися вихідці з нетрів північного сусіда, потім розв’язана нею ж за участі Німеччини Друга світова війна 1939 — 1945 років вогняним смерчем прокотилася його Батьківщиною. Тому свідомість у майбутнього дисидента прокинулась доволі рано, її не змогло подавити навіть навчання в Московському університеті.
Цікаво, але стараннями московських окупантів, які століттями методично працювали на знищення справжньої української історії, культури, мови, документальних відомостей про козаків лишилося на батьківщині значно менше, ніж в архівах іноземних держав. Тільки зараз з’являються на світ імена позабутих героїв,які вже багато століть тому зробили Україну легендою.
Так в італійських хроніках від 1628 рік “Relazione della conquista fatta della galera capitana d’Alessandria, nel Porto di Metelliono, per operadel capitano Marco Jakimovski, schiavo sn detta galera. Con liberazione di 220 schiavicristiani. – Roma, 1628” відкриває подробиці героїчної події, якою захоплювалася вся Європа. А саме – втечею з турецького морського полону козака Марка Якимовського із звільненням двох сотень християн.
Неофіційна згода на шлюб отримана, усі попередні питання між сватами узгоджені, настає час оголосити про своє майбутнє весільне щастя всьому світу. Настає час святкувати заручини задля закріплення офіційного статусу намірів, причому не тільки в суспільній свідомості, а й юридичному сенсі (як усна угода при свідках зі своїми правами та обов’язками).
Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) проходили через кілька днів після сватання в присутності святково вбраних батьків, сватів та чисельних родичів в будинку нареченої. З давніх-давен поганими для сватання днями вважаються середа та п’ятниця як пістні, що пророкує відсутність достатку для майбутньої сім’ї, а також не варто проводити церемонію в травні бо все подружнє життя молодята будуть одне з одним маятися. Крім того свати в домі дівчини не мають сідати до моменту закінчення офіційної частини церемонії, бо це служило знаменуванням, що майбутні дітки пари пізно ставатиме на ноги.
Його титулам вітчизняним та світовим нема числа (третій в числі найтитулованіших та в десятці тренерів всіх часів) і саме за це його критикували, ім’я його досі викликає священне тремтіння з присмаком гіркоти втрати у шанувальників українського футболу, а для багатьох поколінь його приклад служить мотивуючою силою для руху вперед. Людина-легенда, Валерій Васильович Лобановський, починав кар’єру в як польовий ігрок, а прославився в якості тренера, команда якого двічі посідала найвищу сходинку пошани в Кубку володарів Кубку та один раз завойовувала Кубок кубків УЄФА.
А починалося все доволі прозаїчно: київська робітнича сім’я, важкі воєнні роки розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової, шкільна срібна медаль, вступ до київського Політеху (який він втім з-за спортивної кар’єри так і не закінчив). Тринадцятирічному хлопцеві поталанило зустріти на своєму життєвому шляху дитячого тренера Миколу чайку, який став його футбольним хрещеним батьком.
В його жилах текла кров польських королів отримана від матерії, доньки Августа II Сильного і його фаворитки, відомої європейської авантюристкою Анни Констанції фон Брокдорф (відома як графиня Козель), Фридерики Олександри в заміжжі Мощинської. Батька ж свого майбутній творець Фрідріхівкі не знав – коронний казначей Ян-Кант герба “Наленч” помер ще до появи на світ свого другого сина.
Народжений у Дрездені (там де взимку 1704 в місцевому палаці відбулася знакова зустріч його діда-правителя Саксонської землі із бабусею – першою красунею Європи, дружиною його міністра барона фон Хольма) Фрідріх Йозеф на довгі рози разом із старшим за нього на сім років братом, Августом Фредеріком Константієм, стане втіхою вдової матері — старший у вісімнадцять спроектував “тернопільську Катедру”:/uk/1159/dominikanskii-kostel-i-monastir-ternopolya, а молодший Мощинський виявив неабиякі здібності до наук, опанував кілька мов, грав на музичних інструментах та завоював славу одного з перших танцюристів при Саксонському дворі.
У нього багато імен: гонихмарник, градівник, тучник, градобурник, планітник… але одна сила, якій підкоряються суворі хмари. Чи-то людина, чи-то демон, але в будь-якому випадку непроста людина, чия душа під час сну відлітає у вирій для боротьби із негодою, керованою повітряними ворогами (здухачами, здувами, вітрованцями). Хоча за іншою версією життя їм подарували добрі повітряні змії для боротьби зі злом. Цікаво, що хмарник зустрічається навіть у Івана Франка, як людина із надздібностями, що може натягувати та відганяти градові хмари.
Неодмінним атрибутом, окрім вродженого вміння та навченості (знання спеціальних наговорів, молитов, обрядів), тучник мав при собі спеціальну палицю виготовлену з річного паростка, яким до того було розігнано кодло змій чи жаб. Він ставав проти хмари і, розмахуючи цією палицею, відводив біду від всієї навколишньої землі, яку могло охватити його око.
Страшний сон всіх правителів Московії ще з часів кривавого ката Петра І і закінчуючи сьогоденням — вільна і незалежна Україна-Русь, історію якої вони поцупили, щоб облагородити своє рабське походження від улусу Золотої Орди десь на початку XIV століття. Адже сплачувана століттями татаро-монголам данина, а після їхнього зникнення — правонаступникам з Кримського ханства до початку XVIII століття, якось мало в’яжеться з імперськими претензіями на велич.
Півсотні обмежень та заборон української мови від офіційного використання до побуту, спалювання українських книжок, заслання української інтелігенції… і так рік за роком вже чотири століття, починаючи від наказу Михайла Романова про знищення всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
Зі своєю майбутньою місією на цій грішній землі хлопчина визначився ще в рік, коли поставив в глухий кут свою матусю та її подружок, вибравши із запропонованого для ворожби набору речей однією рукою біблію, а іншою — гроші, що пророкувало його майбутнє в якості володаря видавничого концерну (хоча дорослі тоді помилково розтлумачили вибір малюка як майбутній єпископський сан).
Окрім цього перші роки життя Івана Тиктора можна лаконічно описати як народився в селі Красному на Галичині в заможній родині, там ж здобув початкову освіту, потім навчався у рогатинській гімназії, де голову йому закружляв театральний дух (започаткував підмостки у родинному маєтку). А потім разом із класом вступив до лав січових стрільців, потрапив у полон після поразки Закарпатської народної республіки, з якого його викупив батько за кошти сім’ї. В Польщі міжвоєнного періоду це був майже вирок.
Пізнє останнє кохання немолодого вже князя Святополк-Четвертинського до прекрасної польки молодшої за нього на багато-багато років, свідками якого лишилися лише легенди та лебединий пух на підлозі будинку, що мав стати палацом неземного щастя, а перетворився на обитель вічної печалі…
Палке княже серце з усією силою пристрасті віддавалося предмету обожнювання будь-то дружба з князем Романом Сангушком, заради якої він згоден був їхати в далекі подільські краї для короткої зустрічі, мальовничий краєвид берегів Горині викуплений за великі гроші, чи кохання до тієї єдиної в світі, з котрою він мріяв провести решту свого життя, поклавши до її ніг серце, титул та великі статки.