Перші три десятиліття її життя більше нагадують карколомний пригодницький роман, а ніж історію життя української шляхетної панянки, яка з’явилася на світ 3 березня 1888 року у щасливому шлюбі графині Марії-Клари зі старовинного іспанського роду де Кастро Ласерда Медінаселі та польського графа Анджея Єжи україно-польського роду Дуніних-Борковських (причому про останнє коріння він намагався забути, наголошуючи на приналежності саме до української аристократії).
Можливо, якщо б мати Кармен-Альфонси-Фернанди-Естрельи-Наталени (як хрестили малечу) не померла при пологах, її життя склалося геть по іншому… А так, після поховання дружини в Іспанії батько повернувся на батьківщину до свого родового тернопільського маєтку у Великих Бірках, щоб залишити немовля на руках своєї матері, Теофіли Борковської, а самому вирушити на археологічні розкопки спочатку до Африки, потім – Цейлону.
Чоловік та дві гарні пані – вони стали справжнім відкриттям 1978 року, їхнє тріо закохало в українському найвіддаленіші куточки Європи, аранжуванню та виконанню Маренич заздрили найталановитіші, а небажання виконувати забаганки окупаційної радянської влади занурило у безодню забуття назавжди.
Їхній співочий, тоді ще дует, фактично відбувся в Луцьку зразка 1971-ого. Анна Сухорукова з Куйбишева (Московія) та Валерій Маренич з Кривого Рогу якраз потрапили на хвилю відродження цікавості широкої публіки до фольклору, тому колектив для надання своїй музиці більш повного і багатогранного справжнього українського звучання швидко поповнився третьою – Антониною, сестрою першої та дружиною другого.
Де знайти розгадку, якщо імла віків надійно сховала за своєю фіранкою правду. Ну вже точно не на запорошених пилом поличках старих архівів серед сухих фактів офіційних документів. Коли з’являється таємниця без відповіді, легко вмикається нестримна людська фантазія, яка через містику легенд знайде легко знаходить пояснення будь-чому на світі.
Так і етимологічні витоки походження стародавньої неоднозначної назви чудового українського містечка Чортків на Галицькому Поділлі загубились десь в сивій далечині, але допитливий український народ не міг лишити це питання для себе без відповіді, тим більше цікавості додавала співзвучність з головним прислужником та володарем пітьми на землі. Саме тому і з’явилося на світ чимало різних версій та легенд цієї знаменної події, а чи має хоч одна з них відношення до реальності – хто його зна…
Історія полюбляє жарти над самовпевненими імперіями, які вкрай загубили береги реальності, і карає їх з особливою жорстокістю. Так сталося і тоді, коли Московія чергового разу рухома власним вигадкою про удавану велич та непереможність розпочала свою чергову війну в 1914-ому, і закономірно те що мало стати перемогою закінчилося її знищенням та переходом влади до рук скаженого люмпену.
Саме ця подія дала нарешті Україні реальний шанс на повернення своєї незалежності, яку московські імперці намагалися поховати назавжди разом з національною самоідентифікацією, гордістю, культурою та мовою, що здійснити свою давню мрію з легалізації крадіжки української прадавньої історії разом із назвою країни. Але не сталося, як гадалося – лютневий переворот 1917-ого позбавив Романових влади, яку вже 16 березня на українських теренах взяли до свої рук представницькі збори політичних, громадських, культурних та професійних організацій, скликані Товариством українських поступовців і Української соціал-демократичної робітничою партією.
Потрійний таємний агент і, можливо, один з кілерів для Гітлера, автор найскандальнішого українського роману першої половини ХХ століття чи великий мислитель, рятівник цілого народу або підступний зрадник, ворог чи герой… українська історія так і не винесла свій суровий вердикт стосовно таємничої постаті Віктора Петрова, знаного також під псевдонімами Домонтович, Бер, Веріґо.
Загадки в його житті почалися з початком дорослого життя, адже так і залишається відкритим питання: як єпископський син зміг вижити в найгострішу фазу атеїстичного терору червоних московитів початку 1920-х? Адже маючи такий родовід уродженець Дніпра (тоді ще Катеринослава) мав би бути страченим одним з перших, але не тільки вижив, а й плідно працював на літературній ниві та на керівних посадах Української академії наук.
Його боялися, ним лякали дітлахів, про нього склали безліч легенд… хоча Соловій з’явився в українському літературному епосі наприкінці XVI століття в позитивному антуражі поплічника українських богатирів, і лише пізніше його образ, як одного з найлютіших розбійників минулого, почала активно розповсюджували московська пропаганда через свої підроблені «стародавні билини» (в сучасній українській школі ці псевдо фольклорні твори недарма проходять на уроках іноземної літератури).
У творах північних сусідів він виступає головним уособленням жорстокості кочівників-грабіжників (особливо акцентується увага на його ставленні до племені «голядь», як самого агресивного і небезпечного з них) для створення більш негативного контексту. В цих московських «билинах» Соловій-Розбійник постає, як страшний на обличчя з вибитим зубом чоловік невизначеного віку з-за свого давно нечесаного волосся, брудного лахміття замість одягу та чорного від засмаги обличчя. Його основним зайняттям був грабунок всіх подорожніх незалежно від статків та рангів («…на семи дубах, на миль тридцять ні кінному, ні пішому пропуску немає…»), а переможцем його став богатир Ілля-Муромець буцімто з московитського Мурома, а насправді – чернігівського Морівська.
Все починалося з благородних спонукань – зміна на султанському престолі більш-меньш передбачуваного Баязида II на войовничого Селіма І Грізного, який прийшов до влади на яничаських піках, а потім почав знищення всіх потенційних претендентів на трон разом, не виключаючи власного батька, стало справжнім випробовуванням для Східної Європи, бо спустошливі напади турецької армії на Сербію, Харватію, Угорщину… почали відбуватися із завидною регулярністю, а загроза наступу вглиб континенту дедалі ставала більш реальною.
Першою на захист своїх вірян виступила католицька церква на чолі із папою римським Юлієм ІІ, почавши в 1512 року організацію нового хрестового походу проти Османької імперії за звільнення Гробу Господнього. Керування підготовкою було доручене єпископу Томашу Бакоці. За два роки вже новий папа римський Лев Х булою проголосив офіційний початок військової операції.
Життя, як хвацько закручений шпигунський роман у кількох томах з нез’ясованим кінцем, яким він і вам бути – такий витвір буде вважати вінцем своєї кар’єри будь-який автор, хоч деякі критики і можуть виказати своє незадоволення нереалістичністю сюжету для першої половини ХХ століття. А починалася ця реальна історія у Львові на вулиці Потоцького, в родовому маєтку збіднілих шляхтичів з Нимирівщини гербу «Налеч». Можливо саме останній (біла хустка на червоному тлі, увінчаний короною лицарський шолом, дівчина, що тримає оленячі роги) став передвісником надзвичайної долі їхнього нащадка, народженого в 1896-ому і хрещеного, як Єжи Ксавелій Франтішек Сосновський.
Гімназія, Перша світова і добровільний вступ до корпус уланів австро-угорської армії, де в боях проти московитів долетів до Одеси у складі союзницьких військ за Брестською угодою з УНР, а після падіння Габсбургської корони – продовжував війну з більшовиками у лавах польських уланів, разом з якими визволяв Київ в 1920-ому, боронив Замостя разом з українською дивізією Марка Безручка, брав участь у розгромі армії Будьоного… здобув славу і купу нагород, серед яких була вища польська, «Virtuti Militari».
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Тригером запуску початку земного кінця самобутнього письменника-містика українця Миколи Гоголя стала смерть 26 січня 1852 року його, не сказати що дуже близької, подруги Катерини Хомякової, сестри поета Миколи Язикова. Які знаки угледів нащадок старовинного старшинсько-козацького роду запорожців (існує припущення – характерників) на обличчі померлої від чорного тифу вагітної жінки на панахиді – він так нікому і не сказав, але за словами чоловіка небіжчиці вже виніс собі вирок: «Все для мене закінчено…», і на її похорон вже не прийшов, пославшись на нервову недугу (хоча як попівський нащадок сам відслужив заупокійну у церкві та поставив за неї свічку перед Богом).
Він сам собі ще дав час для закінчення всіх земних справ, найбільшого розголосу з яких набуло спалення свого рукопису продовження роману «Мертві душі», виходу якого очікувала вся Московія в надії таки дізнатися про мету існування свого народу та майбутнє своєї землі. Але хитрий українець, ведений голосами небесними, назавжди забрав цю таємницю із собою в могилу, хоча тамтешні лікарі обґрунтували цей його вчинок душевною хворобою та затьмаренням розуму. А Бог після цього дав йому ще десять днів, щоб попрощатися з білим світом.