Він за родом, духом, місцем появи на світ все життя залишався українцем, адже Кубань — це Україна, була і буде. Спадковість від батька до сина в козацькій родині була честю, тому юнакові був один шлях — до війська, як родинного покликання вже багатьох-багатьох поколінь його пращурів, хоч батьківщина на той час і була окупована московськими варварами вже не перше десятиліття. А те, що не дозволяло армійське життя під прапорами царя, Яків Кухаренко знаходив у власній в літературній творчості та етнографічних пошуках.
Взагалі, якщо подивитися на всі московські війни після окупації України в XVII столітті, дивним чином виявиться, що рушійною силою всіх її дійсних (а не вигаданих пропагандою) скільки-небудь вагомих перемог були саме українці (взяти хоч третину нагороджених Героїв радянського союзу часів Другої світової війни). Тому зовсім не дивно, що в свої п’ятнадцять (одразу по закінченні Катеринодарської військової гімназії в 1814) козацький син Яків почав військову кар’єру, і не десь при теплому штабі, а на гарячому кавказькому кордоні. Вже в 1823-ому — чин хорунжого, ще за півторадесятка років — він підполковник Єйського військового округу, а в поважному віці п’ятдесяти чотирьох років, в зеніті слави — генерал-майорський мундир наказного отамана Чорноморського козацького війська та командира «незалежного» Єкатеринодарського загону.
Все це вже було: і ця війна з Московією, і звірства її катів під оманливою личиною армійського мундиру, і інформаційно-психологічна операція, і стерті з обличчя землі міста, і десятки тисяч закатованих просто за те, що вони — українці… А все тому що історія вчить, що нічому не вчить. Московити за весь час свого існування аж ні крапельки не змінилися; від буття золотоорднськими васалами до сьогодення — це лише звіряча ненависть до всього живого замішана на гримучій суміші гіперболізму імперських ідей про титульність московської нації (якої і на світі-то не існує), відсутності зачатків причинно-наслідкового аналізу, рабській покірності черговому самопроголошеному царьку-нікчемі, без будь-яких ознак прагнення свободи.
Однак, якщо з часів Середньовіччя звірства московитів дійшли лише у вигляді легенд та переказів з епізодичними згадуваннями у нечисельних документальних джерелах, то чим ближче до сучасності, тим більш детально зафіксована їхня звичайна ганебна практика ведення війни проти України з порушенням всіх етично-правових догм (цікаво, що вони абсолютно не змінилися до сьогодні).
Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Окрім статусу великого християнського свята, Різдва пресвятої Богородиці, день осіннього сонцестояння (21 вересня, «осениння» або «оспожинки») в українських народних традиціях знаменує собою повертання життя на низхід з його зимовою дрімотою біля новозапаленого в чисто прибраній хаті вогню (старий гасили два рази на рік в рівнодення), яке відзначалося пишним застіллям з купою м’ясних страв традиційної кухні та суцільним байдикуванням (хоч в православ’ї він припадає на піст із забороною порушувати його канони).
Загалом це свято вважалося датою остаточного закінчення городнього клопоту і збирання врожаю, недарма ж і досі в народі ходять приказки: «Пречиста – картопля чиста» чи «Пречиста — цибуля зібрана в намисто». Для бджолярів це була остання нагода підготувати вулики до зимівлі утепленням та хованням під дах, а для вівчарів — крайня дата другої стрижки овець, щоб нове хутро встигло нарости до перших морозів і тварини не загинули від холоду.
Московські танкові полки минулого називалися кіннотою; і за задумом кремлівських очільників масовість цієї грізної (на їхню ж думку) сили мала б змітати зі свого шляху все живе, а непокірних – змусити тріпотіти та падати ніц. Але українським воякам і тоді, і зараз, відверто кажучи, було плювати на мрії сидельців з мокшанських багнюк…
Гадяцький трактат, укладений гетьманом Іваном Виговським в 1658-ому, мав вже в той час створити повноцінний Балто-Черноморський союз з повноправним членством України, як однієї з сторін для спільного з Польшою та Литвою захисту від московської орди, яка у всі часи ставила єдине собі на меті – знищення та закріпачення інших народів.
Країна починається з громадянського суспільства, тому-то про культуру нації судять по кожному окремому її представнику. В же епоху глобалізації, коли носіїв різних етно-культурних традицій розпорошені світом, загальна роль кожного індивіда як уособлення народу, що знаходиться за сотні-тисячі кілометрів, зростає в багато разів. Історичний контекст колишніх відносин між народами відходить на другий план, і з’являється нова реальність. Одним з наочних прикладів побудови нових відносин — це хасиди і Україна.
Історичне підґрунтя цих взаємовідносин губиться в глибинах часів Коліївщини 1768 — 1769 років з тисячами жертв серед українського єврейства та народжені трьома роками пізніше в сусідньому з епіцентром тих страшних подій Меджибожі в сім’ї онука засновника хасидизму, Ісраеля Баал Шем Това, хлопчика названного Нахманом. Він став гідним духовним спадкоємцем свого пращура в епоху формування різних течій хасидизму на підставі різночитань Талмуду, як основи автономії рабинів і цадиків іудаїзму, на межі XVIII – XIX століть.
Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.
Скромний прямий білий хрест на камуфляжі. 6 вересня 2022 року він став символом української перемоги ХХІ століття над одвічним історичним ворогом, Московією; перемоги, яку триста років чекали покоління і покоління українців. Нічого зайвого — два штрихи, за якими стоять тисячоліття пролитої крові за духовні цінності християнського світу.
І хоча багато, хто пов’язав його появу на українській броні з іменем римського імператора Костянтина, якому за твердженням легенд перед вирішальною битвою біля Мульвійського мосту 312 року уві сні з’явилося видіння хреста з пророцькими словами: «Під цим знаком переможеш», але за описами той символ — не зовсім хрест, а лабарум (подовжена вісь з хризмою на чолі та косим хрестом на задньому плані), що підтверджується зображенням штандарту Великого та карбуванням на монетах періоду його правління.
І кількох місяців не минуло з моменту закінчення на українській землі бойових дій найжахливішої війни ХХ століття, а СРСР продовжував на окупованих теренах воювати проти українського народу за сприяння прокомуністичного польського режиму. Цивілізований світ на це відводив сором’язливо свій погляд, хоч на руках червоних катів вже був геноцид киримли 1944-ого, наслідком якого стало знищення за різними оцінками від третини до половини цілого народу. Непокаране зло завжди повертається, і тому наступним були лемки, надсянці, холмці, підляшці, любачі, бойки.
Юридичним підґрунтям чергового злочину червоних окупантів стала підписана 9 вересня 1944-ого «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР» підписана Осубка-Моравським та Хрущовим, імплементована в договорі між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 року. Хоча підвалини його почали закладатися ще на Тигеранській конференції з розподілу Світу на сфери впливу з кордоном між Польщею та радянською Україною за лінією розмежування станом на вересень 1939 року (так званої «Керзона»). Разом це відкрило шлях до масової депортації українців з їхніх споконвічних етнічних земель, які опинилися за позалюдськими політичними домовленостями на території Польської республіки.
Лайка існує майже у кожній мові світу, хоча в цивілізованому суспільстві її вживання вважається ознакою чи-то неосвіченості (як наслідок вкрай обмеженого словникового запасу), диктаторського домінування (уявного приниження співрозмовника через образливий зміст) або кічу (спосіб відзначитися серед інших за допомогою епатажу в гонитві за моментом слави).
Цікаво, що в українських етнічних традиціях сучасне трактування не відповідає історичній дійсності – лайка (в тому числі брудна, яку сучасне суспільство називає нецензурною) служила засобом захисту від зла. Загалом культура національної лайки існувала на українській землі з давніх-давен, що підтверджують висновки досліджень сучасних етноекспедицій Подніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області).