Шляхетність загартована століттями боїв під прапорами переможців, Корибут-Вишневецькі вели свій рід від славетного Гедиміна, короля литовців і русинів (як він сам себе іменував), що бився під своїм гербом-переосмисленням українського тризуба, і сина його Ольгерда, великого збирача україно-литовських земель під знаком золота шестикінечної зірки. І хоча спадковість символів на гербах нащадків не завжди мала лінійну динаміку, вже в Пізньому Середньовіччі вона перетворилася на впорядковану та стало-родову.
Тому золотий хрест з перехрещеними кінцівками, що спочиває на півмісяці кінцівками донизу над золотою шестикінечною зіркою, на щиті кольору крові огорнутому княжою, підбитою горностаєм мантією з митрою на чолі (так званий «Корибут»)— це фактично історичний шлях роду від пращурів до нащадків з найвидатнішими досягненнями, закарбованими в символах на їхньому гербі, хоч за браком та загубленістю історичних документів родовід чисельних аристократичних сімей Східної Європи, як і Вишневецьких, досі достеменно не підтверджений і знаходиться в стадії дослідження.
Московія ніколи не була країною воїнів, для цього в неї не було достатньої кількості освіченого та високовмотивованого воїнства з загально прийнятим розумінням законів військової честі, доблесті та сили духа. Фактично історично жодної перемоги на полі бою московити не досягали без допомоги чи руками інших народів. Так було, і так буде, допоки існує це штучне об’єднання диких племен на планеті Земля. Чого варта лише слава «непереможного» чорноморського флоту і головної кримської його гордості, військово-морської бази в Севастополі.
Крим з моменту його першої анексії 8 квітня 1783 року маніфестом про приєднання до Московії непомірними імперськими амбіціями німкені Катерини ІІ на століття вперед став своєрідним Троянським конем, і було лише питанням часу, коли півострів почне свій руйнівний вплив на це штучне політико-географічне утворення.
Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.
Одна назва «Чорний ліс»… і перед очима постає непролазні хащі старезних дерев, куди не має шляху жодному сонячному променю, а десь з глибин прадавньої пам’яті віє моторошним холодом чи-то справжніх, чи примаренних спогадів луни гарячих битв з металевим присмаком на вустах та грузьким запахом свіжої людської крові, від якого паморочиться голова. Дві місцини, розташовані одна від одної на сотні кілометрів і одна українська войовнича доля-назва для обох.
Мабуть щось-таки є містичне в поєднанні двох цих слів: Чорний ліс захищав праукраїнців-скіфів під час наступу персів 512 року до н.е., в Чорному лісі билося військо київського князя Мстислава II Ізяславича з половцями за Соляний шлях півтора тисячоліття по тому, ще через шість століть Чорний ліс був одним з осередків гайдамацького базування…