Шляхетність загартована століттями боїв під прапорами переможців, Корибут-Вишневецькі вели свій рід від славетного Гедиміна, короля литовців і русинів (як він сам себе іменував), що бився під своїм гербом-переосмисленням українського тризуба, і сина його Ольгерда, великого збирача україно-литовських земель під знаком золота шестикінечної зірки. І хоча спадковість символів на гербах нащадків не завжди мала лінійну динаміку, вже в Пізньому Середньовіччі вона перетворилася на впорядковану та стало-родову.
Тому золотий хрест з перехрещеними кінцівками, що спочиває на півмісяці кінцівками донизу над золотою шестикінечною зіркою, на щиті кольору крові огорнутому княжою, підбитою горностаєм мантією з митрою на чолі (так званий «Корибут»)— це фактично історичний шлях роду від пращурів до нащадків з найвидатнішими досягненнями, закарбованими в символах на їхньому гербі, хоч за браком та загубленістю історичних документів родовід чисельних аристократичних сімей Східної Європи, як і Вишневецьких, досі достеменно не підтверджений і знаходиться в стадії дослідження.
Московія ніколи не була країною воїнів, для цього в неї не було достатньої кількості освіченого та високовмотивованого воїнства з загально прийнятим розумінням законів військової честі, доблесті та сили духа. Фактично історично жодної перемоги на полі бою московити не досягали без допомоги чи руками інших народів. Так було, і так буде, допоки існує це штучне об’єднання диких племен на планеті Земля. Чого варта лише слава «непереможного» чорноморського флоту і головної кримської його гордості, військово-морської бази в Севастополі.
Крим з моменту його першої анексії 8 квітня 1783 року маніфестом про приєднання до Московії непомірними імперськими амбіціями німкені Катерини ІІ на століття вперед став своєрідним Троянським конем, і було лише питанням часу, коли півострів почне свій руйнівний вплив на це штучне політико-географічне утворення.
Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.
Домівка для української родини – символом нового щасливого життя, в якому мало бути якомога більше добра і радості, якомога менше — негараздів, розчарувань, зла. Саме тому весь процес побудови нової хати від вибору місця розташування до останнього цвяха на даху та розташування меблів всередині новозбудованої оселі в українських народних традиціях був оповитий цілою низкою ритуалів, прикмет та забобонів, більшість з яких дійшли в тій чи іншій мірі до сьогодні.
Так ще на етапі пошуку відповідної фізичним вимогам земельної ділянки (бажано цілинна, не на роздоріжжі, суха, на пагорбі, з виходом до річки чи ставу з одного боку та до вулиці — з іншого, достатня за розмірами для будівництва житлово-господарських споруд, саду-городу і випасу худоби) в гру включалися ціла низка вимог, які перетворювали цю справу на нелегке діло, адже окрім іншого вона мала духовну та фізичну «чистоту», що означало: попередні господарів (за наявності таких) не були пиятиками, хворими, сварливими чи розлученими, попередня хата не згоріла від удару блискавки, худоба охоче «лягає» на її теренах, а також росли дерева.
Одна назва «Чорний ліс»… і перед очима постає непролазні хащі старезних дерев, куди не має шляху жодному сонячному променю, а десь з глибин прадавньої пам’яті віє моторошним холодом чи-то справжніх, чи примаренних спогадів луни гарячих битв з металевим присмаком на вустах та грузьким запахом свіжої людської крові, від якого паморочиться голова. Дві місцини, розташовані одна від одної на сотні кілометрів і одна українська войовнича доля-назва для обох.
Мабуть щось-таки є містичне в поєднанні двох цих слів: Чорний ліс захищав праукраїнців-скіфів під час наступу персів 512 року до н.е., в Чорному лісі билося військо київського князя Мстислава II Ізяславича з половцями за Соляний шлях півтора тисячоліття по тому, ще через шість століть Чорний ліс був одним з осередків гайдамацького базування…
Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Надзвичайно прекрасна у витонченості своїх абрисів див-трава, кожен листочок якої з його химерно-вишуканим малюнком — витвір мистецтва, наче примхою всесильного мага перенесена з далеких амазонських джунглів на українські простори. Хто ж ще з природних щедрот може посперечатися з папороттю за звання найвідомішої та містичнішої рослини України.
І хоча в народі кажуть, що всі дарунки Флори — від Бога, і лише папороть — від чорта (друга назва — диявольська трава чи вовча), саме навколо останньої, а конкретніше – її квітки щастя, зосереджене вірування і обрядовість головного українського дохристиянського свята Івана Купала (недарма ж її ще називають Перуновим вогнецвітом), на яке буцімто вона з’являється серед пишного зеленого листя (за іншою версією червона зірка на папороті розквітає «горобиної» ночі серед лютих завивань вітряно-дощової негоди під акомпанемент грому в потойбічному спалаху блискавок, зібравши щедру данину безвинних пташиних життів, чи в ласкавому літньому мареві Зеленої суботи).
Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Мабуть, пиріжки в українській національній кухні посідають ледь не друге місце після хлібу серед борошняних виробів. Адже їхнє солоне чи солодке смакове та видове різномаїття знайде свій шлях до души кожного вибагливого гурмана з найвибагливішими кулінарними забаганками. Ці золотяво-рум’яні шматочки дарунків українських полів та природних щедрот — неодмінний атрибут обрядового столу, не залежно від його офіційного приводу та соціально-релігіного значення (з тією різницею, що в піст склад начинки відповідає церковним заборонам).
Фактично для виготовлення пиріжків в Україні використовується три види тіста: прісне, квашене та листкове, хоча часом використовувалися і квашено-листкові варіації. До того ж у кожної господині малися в запасі власні секрети приготування смачнючого тіста за допомогою заміни води в традиційних рецептах молоком, сироваткою, сметаною чи додаванням вершкового масла, сушеного цукрового буряка або збільшення / зменшення певних інгредієнтів, часу витримки.